Яйце-райце

Яйце-райцеКолись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів,— і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня.
Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця, що підійматься, то й упаде на землю,— так звір і розірве.
І цариця повоювала царя.
А один орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець і побачив, що він сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому.
А він йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові: Continue reading

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Continue reading

Царевич Деокліціян і лошиця-царівна

Царевич Деокліціян і лошиця-царівнаНе нині й не вчора жив собі цар з царицею. Мали вони одного синка Деокліціяна. Цариця поїхала кудись далеко на купелі, простудилася там, приїхала додому й дуже тяжко захворіла.
Чує цариця, що буде вмирати. Кличе чоловіка й говорить, аби, коли ожениться вдруге, вважав на малого сина.
Поховали царицю. Цар довго не був удівцем — оженився з молодою принцесою. Молода цариця гарно ходила коло хлопчика, пестила його, як свого рідного, вчила читати, писати.
Коли Деокліціяну минуло вісімнадцять років, він зробився дуже гарним царевичем, і молода цариця кинула на нього оком. Тепер вона ще більше хотіла бути з ним, але Деокліціян уникав її ласкавих слів і пестощів.
Якось цариця вийшла до нього в сад і говорить:
— Деокліціяне, чого ти мене уникаєш? Чи ти мене не любиш?
Він каже:
— Я тебе люблю, як маму. Але в твоїх очах бачу зраду. Чого ти мене своїми очима так прошиваєш?
Вона признається:
— Деокліціяне, я люблю тебе. Я тому пішла за твого старого батька, що знала — ти підростеш і станеш моїм полюбовником.
Царевич каже:
— Ні, цього не буде. Я тебе люблю, як маму, і дякую за те, що ти мені заступала рідну маму.
Коли вони так розмовляли, царя не було вдома — він у той час поїхав на переговори до сусіднього царя. Скоро цар вернувся. Цариця спудилася, що Деокліціян усе розповість батькові, та й пішла до царя з такими словами:
— Чи знаєш, мій дорогий, що твій син накидається на мене? Він хоче, аби я стала його коханкою.
Цар аж підскочив з ревнощів:
— Що ти кажеш, моя дорога! Я накажу кіньми його розтерзати, на шибениці повісити або в лісі на вогні спалити!
— Як знаєш, так роби.
Скликав цар міністрів. Ухвалили вони, що має бути суд.
Сидить бідний Деокліціян під ключем, а з усіх держав з’їжджаються царі, королі на суд. Засудили спалити бридкого царевича на вогні.
Але межи міністрами був один найстаріший, який усе бачив, що робилося в царському палаці. Підійшов він до ката, дав йому багато грошей і каже:
— Зроби таку саму ляльку, як Деокліціян. Його привезуть у закритому каравані. Ти його живого сховай у домовину, а ляльку спали на вогні.
Кат погодився.
Уже в лісі розпалили великий вогонь. Ведуть слуги Деокліціянового коня, на коні — його зброя, а він — у каравані. За караваном ідуть попи й загробну молитву читають.
Перед стратою кат наказав усім відійти від вогню.
Тоді виніс із каравана ляльку й кинув у полум’я. Всі заплескали в долоні й закричали:
— От який собачий син! Він навіть не корчиться у вогні! Навіть не кричить з болю!
Коли всі роз’їхалися, кат відкрив домовину й каже:
— Тікай, сину, куди ноги несуть. Лише аби ніхто тебе не видів у столичному місті, бо тоді й мене смерть чекає.
Царевич подякував катові й утік у ліси. Ходив, може, з тиждень, збирав ягоди, їв, але більше, як голод, гриз його сум та й та несправедливість, якої зазнав. Надумав він накласти на себе руки. Знайшов грубого дуба, зняв з себе краватку, зробив петлю, але так йому гірко стало, що зачав плакати. Але тут надходить старенька бабуся й питає:
— Чого, синку, так плачеш?
— Ой, бабусю, якби ви знали моє горе, то й не питали б.
— Не сумуй. Ходи ліпше зі мною.
Привела його бабуся до лісової хати, нагодувала, а рано дала обід і відправила на полонину коні пасти.
Погнав. У табуні була маленька лошичка, що не могла швидко бігти. Він її не бив, а просив. Нарешті щось собі подумав і віддав їй обід,- що бабуся дала. Лошичка з’їла хліб і відразу дістала силу.
Так він пастушив. Вже на полонині незчувся, як задрімав. Але схопився, пообзирався, чи коні пасуться, а лошичка над ним стоїть і людським голосом говорить:
— Спи, Деокліціяне. Коли буде час додому, я тебе розбуджу.
Він дуже здивувався, що лошичка людською мовою говорить і знає, як його звати. Заснув. На заході сонця лошичка торкнула його писком і сказала:
— Гони табун додому, лише не бий коней. Коли будеш з нами обходитися по щирості, то віддячимо за це.
Пригнав табун до бабусі. Дала стара повечеряти, й іде він спати. А бабуся пішла до стайні й питає коней, чи не бив їх пастух. Кажуть коні, що такого доброго пастуха ще в них не було.
Другого дня виганяє він знову коней на полонину.
Пообзирався, а лошички десь нема. Пішов шукати та й бачить: на золотому камені сидить така гарна царівна й на нього дивиться. Він став — не рушиться.
— Підійди до мене ближче,— каже царівна.
— Підійшов би, але мушу свою лошичку знайти.
— Не переживай. Вона зараз буде тут. Скажи, чи зміг би ти взяти оцей перстень і одружитися зі мною?
— Перстенець візьму, але обіцяти тобі нічого не можу, бо маю тут лошичку й мушу з нею порадитися.
— Добре, порадься.
Пішов шукати лошичку, та ніде не може знайти. Думає собі: «От як вона мене вмудрувала!»
І з тої тяжкої жури зломив його сон — заснув. Прохаплюється — лошичка стоїть коло нього. Він зрадів:
— Лошичко моя мила, дуже я люблю тебе, порадь, що мені робити? Хоче якась царівна, аби сватав її, а я не знаю, як вчинити? Я її полюбив.
Лошичка каже:
— Одружуйся. Це гарна й добра людина.
Добув він до вечора, а ввечері треба гнати коней додому. Шукає за лошичкою, а її знов нема. Зажурився, що йому тепер буде. Приганяє коней, а на місці хатини палац. Виходять з палацу два вартових, беруть його попід руки, заводять до палацу, дають золотий панцир, золотий меч, підводять найкращого коня під золотим сідлом і кажуть:
— Тепер їдь на полонину, там зустрінеш свою наречену.
Сів він на коня й збоявся їхати на ньому. Але кінь повів його горами так мило-ніжно, що Деокліціянові було любо сидіти на ньому. Доїжджає до полонини, а тут назустріч царівна на такім же коні. Під’їхала, подали вони руки, й він признався, що любить царівну, хоче з нею одружитися.
Відбувається їх весілля. Тут царівна признається:
— Деокліціяне, я та сама лошичка, яку ти пас. Я і всі ті коні були заклятими людьми, а ти нас полюбив, поводився з нами, як треба, й визволив із закляття. Тепер ми знову стали людьми. Але ще завчасно радіти.
За короткий час чує Деокліціян, що його мачуха хоче позбутися старого царя й підмовила молодого королевича, аби той завоював державу, вбив старого царя й оженився з нею.
Молодий королевич послухав, пішов війною на старого царя і так бив його, що вже доходив до столиці.
Тоді Деокліціян збирає своє військо й вирушає на війну. Ні кулі, ні мечі не бралися до його воїнів. Він скоро розбив молодого королевича, визволив рідний край і приніс старому цареві грамоту про мир.
Старий цар сам не знав, як віддячитися молодому союзникові. Хотів його зробити царем, але той сказав:
— Не можу, дорогий батьку, там жити, де мачуха моя жиє. Може, вона тобі й мила, але від мене хотіла пристрасті тілесної. Я не міг піти на таке, через це вона вирішила погубити мене, молодого, а ти — послухав.
Став старий цар, як укопаний, а Деокліціян попрощався з батьком і поїхав до свого палацу, де його чекала молода дружина.
Тоді старий цар прогнав свою жінку, недовго сам пожив, а Деокліціян став царювати.

Про наречену-свинку

Про наречену-свинкуДавним-давно були такі часи, що молодих хлопців кликали в армію, коли їм було двадцять років. З одного великого села скликали п’ятдесят призовників. Як почали придивлятись, що той сліпий, кривий, а той недочуває, вибрали з тих усіх двох хлопців, що годні служити в армії. Їх брали в армію, а служити треба було далеко і довго — двадцять років. Коли з армії повертаються, то їм — сорок років. Ну й ті два хлопці служили в армії добре, їм за те платили гроші. А коли поверталися з армії додому, то треба було йти пішки із села на село, і так добиралися до своєї хати.
В одному селі хлопці залишились ночувати, бо вже було темно, а ця хата була скраю села коло самого лісу. Жили у тій хаті старий дідусь та бабуся, жили бідно. Коли вони зайшли, спитали:
— Дідусю, чи можна у вас переночувати, бо до другого села далеко йти?
— Я хати не бороню, — мовив дідусь, — але в мене нема постелі.
Вони кажуть:
— Це нічого, ми й на землі переночуємо.
Дід вийшов надвір, вніс соломи до хати, постелив на землі, й полягали спати. Та один солдат вночі, о дванадцятій годині, прокинувся. Йому дуже захотілося пити води. Устав він, почав шукати, щоб води напитися. Але не зміг нічого знайти — ні відра, ні горнятка. Коли дід прокинувся і почув, що хтось ходить по хаті, питає:
— Хто це? Хто це?
— То я, солдат той, що ночує у вас.
— Чого ти не спиш, а ходиш? — питає дід.
— Я дуже хочу пити води.
— У мене немає, ні в чім воду тримати, ні чим напитися, — каже дід.
— А як то так? — дивується солдат.
А дід каже:
— У мене криничка під хатою, під самою стріхою, то коли мені треба, то я піду і нап’юся. Якщо тобі хочеться, то йди напийся та лягай спати.
Солдат так і зробив. Вийшов з хати надвір, дивиться, а коло хати криничка стоїть і вода в ній блищить. Нахилився до кринички і почав пити воду. Коли почав пити, а з водички тільки: буль-буль-буль. І з кринички виходить свинка. А солдат коли побачив, то перелякався, що з кринички вийшла свинка. Вона до нього заговорила дівочим голосом:
— Не бійся, солдатику-хлопчику, мене. Я буду твоєю жінкою, а ти моїм чоловіком, бо я тобі суджена.
Солдат здивувався: як то може бути, щоб він свинку мав за жінку, і каже:
— Як то зрозуміти, щоб ти була моєю жінкою? Ти — тварина, а я — людина. Мені треба жінки, щоб сорочку випрала, їсти зварила, в хаті прибрала. А ти все це не вмієш.
— Я все вмію робити, — каже свинка, — шити, прясти, їсти варити і ще до того дітей тобі народжу гарних, що в світі таких немає, тому що я тобі суджена. Тільки вислухай мене, я тобі про все розкажу, але щоб ніхто про це не знав. Сама я царівна. Була найкраща в світі, а через мою красу відьма перекинула мене у свиню і так прокляла: «Тоді лиш станеш такою дівчиною, як ти була, коли на твоїй голові буде вінець». А щоб те не сповнилось, то мене на дно в криничку поставила, щоб мене там ніхто не знайшов. А ти якраз трапився, бо мені можна від дванадцятої до першої години ночі виходити з кринички, і хто мене перший зустріне, за цього я повинна заміж вийти. А це все моя доля, бо якраз ти мені попався молодий і красивий хлопець.
Солдат усе це вислухав, але згоди не дав.
— Ти свинка. Як я буду з тобою жити, коли згадаю, що ти свинка, мені страшно стає.
А вона каже:
— Як тобі, так і мені суджено, щоб я була твоєю жінкою, а ти моїм чоловіком. Як цього не буде, то ти не житимеш на світі. Запам’ятай, що я ще стану дівчиною.
— Як то може бути, — питає солдат, — щоб ти могла перекинутись у дівчину?
— Коли ми будемо в церкві брати шлюб і свячена вода бризне на мене, я зразу перетворюсь у ту дівчину, якою була раніше.
Як свинка це сказала, то солдат дав згоду. Тоді вже вона не могла повернутися в криничку, бо знайшлася людина, яка погодилася з нею жити. А ще й тому не могла повернутися в криничку, що вже було далеко за одну годину ночі, поки розмовляла з солдатом. Свинка залишилася на дворі, а він пішов до хати спати. Але вже не міг до самого ранку заснути: все думав, що з того буде, як він буде жити із свинкою, якщо вона не перекинеться в дівчину. «Тоді мені прийдеться із свинкою вік жити, бо я буду в церкві присягати, що з нею житиму до смерті».
І так солдат до рана пролежав, поки день не зробився. А коли прокинувся і його товариш та дідусь старенький, сіли, поснідали. Дідусеві за ніч подякували, заплатили. І обидва пішли додому. Ідуть вони, оглядаються, а свинка біжить за ними. Тоді солдат, що йому суджена свинка, каже:
— Подивися, якесь порося блукає за нами.
— Нехай іде, — каже другий солдат. — Може, прийде з нами додому, і ми його заріжемо на гостину, буде закуска.
А той не погоджувався, бо знав, що то не свинка біжить, а його суджена. Скільки він її не проганяв від себе, а вона все за ним ішла. І так прийшла з ними до їхнього села. Як зайшли в село, то перша хата була того солдата, що була йому суджена свинка. Він зайшов у свій двір, закрив ворота перед свинкою, щоб не забігла в двір. А свинка все одно бігає коло його подвір’я. Він її проганяє, і другий солдат просить, щоб ішла з ним. Але свинка не хоче. І так вони розійшлися, а свинка залишилася на подвір’ї.
Солдат зайшов до хати і радий, і сумний. Мама з батьком зраділи, що син повернувся з війська додому, де не був двадцять років.
— Сину, добре, що ти прийшов, — каже мати. — Три найкращі дівчата в селі ждуть тебе.
— Мамо, мамо, — каже син, мало не плачучи. — Ті дівчата, що є, то не мої.
— Чому? — запитала мама.
— Я прийшов з війська і привів дівчину з собою.
— Де вона є? — допитується мати.
А син показує на ворота, де стоїть свинка:
— Ось вона за воротами, дивиться на мене.
А свинка стала на задні ноги і дивиться на нього.
— То ж свинка, а не дівчина, — каже мати.
— То нічого, що свинка, це моя суджена жінка, я повинен з нею шлюб узяти.
Мама як почула, аж заплакала:
— То ж худобина, тварина, і піп шлюба не дасть, то ж великий гріх.
— Все одно вона мені суджена і буде моєю, — настоював син.
Батько все це слухав, що він з мамою говорив, та й каже:
— Що ж, синку, раз така справа, то будемо робити весілля.
Пішов батько до попа за шлюб домовитися. Розповів все попові.
— Іди з хати геть, невірнику, — закричав піп. — Твій син хоче з худобиною жити.
— Що хочете, панотче, заплачу, — просить батько, — тільки дайте шлюб, щоб син із свинкою оженився.
— Та люди мене з церкви вигнали б, якби я завів худобину до церкви і шлюба давав. Це ж великий гріх, — та й прогнав батька з хати.
Не домовився нічого, з попом, прийшов додому і все розказав синові. А син каже:
— То нічого. У мене є чемодан грошей, що я заробив за двадцять років, віддайте попові, най мені так дасть шлюба, щоб ніхто про це не знав.
Коли відкрив чемодан і показав велику купу грошей, батько подивився і сказав:
— Нічого, сину, жий з нею на віру і гріха не будеш мати.
Але син каже, щоб він відніс попові гроші, щоб той дав шлюб.
— Вночі, коли всі люди будуть спати, підемо до церкви.
Батько так і зробив. Пішов з грішми до попа. Коли відкрив чемодан, піп як подивився на ті гроші, то аж застовпів на місці і подумав собі: «За ці гроші хоч і буду грішником, але повінчаю їх», — і каже:
— Увечері о дванадцятій годині щоб ви були коло моєї хати. Підемо до церкви, щоб ніхто не знав, і дам шлюба. «Мені аби гроші, — так думав піп, — а ти живи собі, з ким хочеш».
Батько залишив попові чемодан з грішми, а сам пішов додому і розповів синові все те, що говорив піп. «Проте до шлюбу треба йти з дружбами і дружками. Хто ж то буде?» — думає собі батько. Треба сказати хресному батькові й мамі. Хресний батько буде за дружбу, а мама — за дружку. Женихова мама пішла до куми і сказала:
— Мій син хоче брати шлюба.
— А на кому одружується? — питає кума.
— Але щоб ви тільки нікому не казали.
— Добре, кумочко, буду мовчати, як стіна, — і побожилася, що з її вуст ніхто нічого не почує.
Тоді мати все розповіла про наречену свого сина. Як то кума почула, вона не могла утриматися, щоб не розповісти своїй кумі, і просила її, щоб та мовчала, як риба у воді, щоб ніхто не знав. І так до дванадцятої години ночі все село знало, з ким буде вінчатися солдат. Коли о дванадцятій годині молоді йшли до церкви, то народу було вже тут, як на свято. Піп вийшов, щоб відкрити церкву й розпочати відправу. Як побачив стільки народу коло церкви, від страху аж завмер. Тоді думає собі, чого вночі давати шлюб, як уже всі люди знають. І почав говорити людям:
— Знаєте що, милі парафіяни, ідіть собі додому спати, а шлюб буду вдень давати.
Люди розійшлися. Вдень на весілля одягнулись, і весілля таке було, як має бути. Свинку, як молоду, у вельон вбрали. Та як ідуть до шлюбу, то сідають за стіл. Хресного батька молодого за старосту вибрали. Людей за стіл посадили. Свинка, як молода, за стіл з молодим між гості сіла. Налили чарку молодому і молодій, і всім гостям, постукали і випили. Як гості випили і почали кричати «гірко!», молодий з молодою мусили поцілуватися. Тоді почали виходити з-за стола. Свинка стала на задні ноги, взяла молодого під руку і так пішли до церкви до шлюбу. Піп надів корону на молоду і молодого. Молитву прочитав і запитав молодого, чи буде він з нею жити так, як чоловік із жінкою. Він казав, що буде до смерті. Питає свинки, чи буде вона вірна чоловікові. А вона людським голосом не говорила, а свинським голосом заквичала, дала згоду, що буде шанувати. Піп узяв кропило, намочив у воду і почав кропити молодих. Коли вода свячена бризнула на свинку, зразу в церкві стало ясно, і з свинки перекинулась царівна в золотій одежі.
Як вийшли з церкви, молода дала батькові знати, що сьогодні взяла шлюба. Батько її був царем. Разом із своєю жінкою і всією родиною приїхали на весілля. Привезли дуже багато їсти, пити та всяких подарунків. Весілля було цілий тиждень, гостювалися, веселилися. Після весілля цар забрав свою дочку, зятя і сватів до себе. Вони живуть і до сьогоднішнього дня, якщо не померли.
А того товариша батько каже своєму синові:
— Твій друг яку прекрасну жінку привів за двадцять років служби, справжню царівну! А твоя де?
— Няньку, я теж гроші маю, — каже син. — Купіть свинку, і я також візьму з нею шлюб.
Дав батькові гроші, і той поїхав на ярмарок. Ходить, придивляється, підбирає найкращу свинку, щоб була синові до пари. Але не міг знайти молоду й красиву. Всі були якісь сухі, чорні, брудні. Є одна між ними велика. «Куплю цю, — думає собі. — Вона старша, може, мала два-три рази поросята, але за то сама, як царівна». Купив батько, не торгувався. Скільки запросив чоловік грошей, стільки дав. На віз посадив і привіз додому. Як люди вчули, що другий солдат робить весілля з свинею, то йшли ще і з сусіднього села на весілля. Тисячі людей прийшли дивитися на чудо. Гості сіли за стіл, а свиня кричить на весь голос, що десять хлопів не можуть посадити її за стіл з молодим і одягтися у вельон не дається. Староста говорить, що вона кричить тому, що скоро хоче шлюб брати. Люди попрямували до церкви й сказали попові. Панотець пішов шлюба давати. Як завели до церкви свиню, то такого крику наробила, що й не чути було, що співав піп, які молитви читав, — ніхто не чув, бо свиня не своїм голосом кричала. Скільки піп не кропив її свяченою водою, все відро вилив, а свиня так і залишилася свинею.
Вийшли люди з церкви і всі стали плакати: рідні, і далекі, що бідний хлопець узяв шлюб із свинею і мусить жити з нею до смерті. Але, на щастя, я там трапився. Сам я по спеціальності різник. Зарізав я ту свиню і дав зварити кухаркам. А за ті гроші, що мав дати попові, чоловік зробив гостину, бо люди зійшлися голодні і чекали весілля. Люди поїли, погостилися. І я там був, і їв, і пив, по бороді текло, а в роті сухо було.

Царевичі Васильки

Царевичі ВасилькиУ одного царя був син. Цар був старий, тому вирішив він сина оженити і віддати йому царювання. Так і зробив. Синові присягли, і він став царювати.
Царський палац був коло моря, і молодий цар з жінкою полюбляли на човні по морю прогулюватися. Та одного разу пішла цариця до моря без чоловіка, але із служницями, і сіли вони на човен утрьох. Служниці взяли весла, управляють і їдуть. Раптом, коли трохи від’їхали від берега, човен перекинувся, і служниці потопились. А цариця перетворилася на качку і полетіла поверх води над морем.
То чарівниця човен перевернула, а сама перетворилася на царицю, прийшла до царя і каже:
— Нещастя яке трапилося! Перекинувся човен у морі, так я випливла, а служниці потонули.
От і живе цар з нею, як зі справжньою жив, — він і не здогадується, хто вона. Та куди цар не іде, його справжня жінка качкою стає і летить за ним.
Одного разу їде він широким шляхом, а вона наперед полетіла, спустилася, стала знов жінкою і народила двох синів. Поклала їм по голуб’ячому яєчку кожному під праве плече і сказала:
— їжте, сини мої, — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте!
Обгорнула їх ковдрою і на шляху поклала.
Доїжджає цар, дивиться: щось лежить на дорозі, ковдрою обгорнуте. Під’їхали ближче і стали, бо коні далі не йдуть.
— Піди, — каже цар кучерові, — подивися, що там таке?
Схопився кучер, побіг, подивився, прибігає і доповідає:
— Це двоє діток маленьких, тільки що народжених.
Цар сам підійшов, подивився на них і каже:
— Беріть їх у коляску.
Повернувся додому, позвав священика, та й охрестив тих дітей і дав їм обом ім’я Васильки.
Ростуть вони не по годинах, а по хвилинах. За один місяць стали вони ходити, стали й говорити. На другий — стали вже й грамоті вчитися. І красиві такі дітки, що не можна на них і надивитися. Але його жінка, теперішня цариця, люто зненавиділа їх.
Якось відлучився цар з дому на троє діб у якесь місто велике, і вона знає, у який час він повернеться. Узяла вона і тих діток потруїла. Повбирала їх гарно і поклала обох на стіл.
Приїздить цар додому, доносять йому, що ті дітки, котрих знайшли на дорозі, Васильки, померли. Входить цар до кімнати і бачить, що дітки лежать на столі мертві. Узявся він за голову, заплакав.
— Чого вони вмерли? То б один, а то обидва разом?
Жінка каже:
— Хіба я винна? Вони, як попили, похворіли трохи і вмерли разом.
Зробили труну, позолотили її і зсередини, і зверху, внесли в церкву, а наступного дня, щоб поховати на цвинтарі, призвали священика.
Проситься дяк:
— Дозвольте, ваша царська величність, переночувати коло тих діток. Буду я псалтир над ними всю ніч читати.
— Читай, брате, — дозволяє цар.
Ну, і ночує дід у церкві, читає.
Коли серед ночі прибігає до нього піп і каже:
— Чого ти тут читаєш? Ходімо, в мене для тебе інша робота є!
Він не слухає, читає. Піп пішов, коли прибігає дячок за наказом попа — гнати дяка з церкви. Та він одне робить — читає!
Тут біжать три жандарми із шаблями:
— Чого ти не слухаєш? Зараз біжи до попа, бо голову тобі знімемо геть!
А він одно робить: читає, нікуди й не дивиться.
Не стало раптом того нічого. Шибочка угорі у церкві брязнула, і спускається качечка на землю. Спустилася, стала жінкою і почала плакати над дітками своїми.
Плаче та промовляє:
— Любі дітки мої! Я ж вам яєчка дала. Я ж вам казала: їжте, їжте, сини мої — не заїдайте, спіть — не засинайте, пийте — не запивайте! А ви заїли, запили і поснули! Якби вас, діточки, не ховали ще одну ніч, то я б вас, діточки, оживила у ту ніч.
Дяк усе це чує. А вона коли плаче, то золото з очей, як сльози, сиплеться, а коли говорить, то срібло з рота дрібне випадає. Знов ударилася качечкою і в ту саму шибочку і вилетіла.
Коли розвиднилося, приходить той дяк, що читав, до царя і каже:
— Дозвольте, ваша царська величність, сказати.
— Говори, брате, — цар каже.
— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві побудуть.
— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Він узяв, пішов додому, випив чаю і ліг спати. Виспався, узяв псалтир і пішов знов у церкву. Увійшов у церкву, окреслив себе кругом і поробив хрести навкруг того круга, а сам посередині став і почав читати: бо вже знає, що буде. Читав і читав до самої глупої ночі.
Коли посеред ночі з’являється повний полк солдат та й гукають до нього, бо круга перейти не можуть:
— Геть із нашого місця!
Він одно робить, читає. Гнали, гнали, піками, шаблями махали — нічого йому не можуть зробити. Зникло це — з’явилися змії вогненні, кричать:
— Тікай! Церква горить!
А вона ніби й справді горить — огонь так і сиплеться. А він усе читає.
Зникли оці змії, з’являються чорти:
— Тікай, дяк, а то зараз підлога у пекло провалиться!
Та він не слухає нікого, усе читає.
Коли раптом зникло оце усе, і з’являється качечка. Влітає в ту саму шибочку, спускається, плаче й питає:
— Чи живлющої я вам води дістала?
Підняла головку одному, влила раз, два. Ні, не та вода, не ожили діти.
— Який жаль! Я так поспішала, що не з того колодязя води ухопила!
Засмутилася вона і вилетіла через ту саму шибочку.
Дяк узяв тоді, позмітав срібло і золото, яке качечка наплакала. Золото — в один краєчок хустинки, а срібло — у другий, у вузлик.
Йде він до царя і доповідає:
— Дозвольте, ваша царська величність, сказати?
— Говори, брате, — цар каже.
— Ті дітки нехай ще одну ніч у церкві переночують.
— Ну, нехай. На тобі тисячу рублів і йди собі. Якщо вони оживуть, я тебе нагороджу ще й не так.
Поклонився дяк, узяв гроші й пішов собі додому. Діждав третьої ночі й пішов у церкву. Круг крейдою зробив і у крузі став собі, читає. Тут настала глупа ніч. Прибігають жандарми із шаблями, із піками й кричать:
— Геть із церкви!
Він одне робить — читає.
Гнали, гнали — не вигнали. Вони й зникли. З’явилися тоді чорти.
— Тікай, — кричать. — Тікай, бо оце все у пекло провалиться!
А він собі одне робить — читає. Вони його огнем засипали — церква так і горить, і на нього самого полум’я сиплеться, а він одне робить — читає.
Гнали, гнали — не вигнали. Та й зникли чорти — хтозна де й поділися.
І знов прилітає качечка до того вікна, де шибочка вибита. Влетіла, стала жінкою і почала плакати.
— Тепер, — каже, — я, любі мої синочки, праведної води дістала!
Підвела головку одному, потім другому, поналивала їм води в рот — вони й ожили.
— Дивіться ж, діточки мої, тепер, коли ви живі, яєчка вже не заїдайте, пийте — не запивайте і спіть — не засинайте. І нехай вам Бог помагає, а я собі уберуся.
Наказала вона так і пішла, та коли промовила: «Прощавайте», дяк схопив її за ноги. Вона стала вириватись, але він міцно тримав.
Коли півні заспівали, вона й каже:
— Тепер пусти, вже пройшов час, я тікати вже не буду.
А він не вірить і все коло неї сидить. Прокинувся цар, о дванадцятій годині попив чаю і питає:
— Чи не було дяка?
Кажуть:
— Не було.
Цар і послав якогось там посланця, чи жандарма, чи кого ще, щоби спитати, де дяк подівся. Той посланець пішов до дяка додому, аж там кажуть, що не було його ще з церкви. Він — у церкву і, врешті, знаходить дяка.
Дяк і каже тому посланцеві:
— Іди і скажи царю, що його дітки ожили й жінка його перша тут із ними.
Посланець повернувся до царя. Каже йому, що дітки живі і жінка перша коло них. У царя чуприна вгору полізла:
— Як же то жінка? Коли жінка ж моя коло мене?
— Я не знаю, — каже посланець, — так мені дяк сказав.
— Зараз запрягай у коляску коней!
Сів і поїхав. Доїхав, вскакує в церкву — аж там і дітки, і цариця. Пізнали вони одне-одного, почоломкалися.
Він і питає:
— Що ж це таке?
Вона й каже:
— То все чарівниця зробила, з якою ти жив. Вона служниць згубила і мене хотіла згубити, так я перекинулася качечкою і полетіла, а вона думала, що усіх нас потопила.
Сіли вони у коляску, діток узяли. Цар одного за руку, вона другого, і поїхали додому.
Приїхали до палацу, а чарівниця, як їх побачила, отруту прийняла і відразу лопнула.
Цар увійшов:
— Приберіть її, вирийте яму на розпутті та поховайте.
І почав він знову жити зі справжньою царицею, дітками втішатися. А діточки хороші, Васильки обидва.
Живуть, хліб жують, чоботом добро возять.

Царівна-жаба

Царівна-жабаДе-не-десь, у якімсь царстві, жив собі цар та цариця, а в них — три сини, як соколи. От дійшли вже ті сини до зросту, — такі парубки стали, що ні задумати, ні загадати, хіба в казці сказати! Дійшли літ — час їм женитися. Цар, порадившись гарненько з царицею, покликав синів та й каже:
— Сини мої, соколи мої! Дійшли ви літ — час уже вам подружжя шукати.
— Час, — кажуть, — таточку, час!
— Забирайте ж, — каже, — діти, сагайдаки срібні, накладайте стрілочки мідяні й пускайте в чужі землі далекі: хто до кого влучить у двір, там тому й молоду брати.
От вони повиходили, понатягали луки — та й нум стріляти. Старший стрельнув — загула стріла попід небесами та й упала аж у іншому царстві, у царя в садочку. Царівна на той час по саду проходжувалась, підняла стрілку, любується. Прийшла до батька, хвалиться:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же, — каже цар, — її нікому, тільки віддай тому, хто тебе за дружину візьме!
Коли так: через який там час приїздить старший царенко, просить у неї стрілку.
— Не дам, — каже, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
— Я, — каже царенко, — тебе візьму.
Намовились. Поїхав він.
Середульший царенко стрельнув — звилась стріла нижче від хмари, вище від лісу та й упала у княжий двір. Князівна на той час на рундучку сиділа, побачила, підняла стрілку і понесла до батька:
— Яку я, таточку, гарну стрілку знайшла!
— Не віддавай же її, — каже князь, — нікому, тільки хіба віддай тому, хто тебе за дружину візьме.
От приїздить і другий царенко, середульший, просить стрілку. Вона відказала так, як і та. І цей каже:
— Я тебе візьму.
Погодились. Поїхав.
Приходиться найменшому стріляти. Іван-царенко — його звали Іваном-царенком, — як стрельне — загула стріла ні високо ні низько — вище хат, та й упала ні далеко ні близько — коло села в болоті. На купині сиділа жаба і взяла ту стрілку. Приходить Іван-царенко, просить:
— Верни мою стрілку!
— Не дам я, — каже жаба, — цієї стрілки нікому, тільки віддам тому, хто мене за дружину візьме.
Іван-царенко подумав: «Як-таки зелену жабу та за дружину брати?» Постояв над болотом, пожурився, пішов додому плачучи.
От уже їм час до батька йти, казати, хто яку собі молоду знайшов. Ті ж два — старший і підстарший — такі раді!..
А Іван-царенко іде та й плаче. Батько питає в них:
— Ну, розкажіть же, сини мої, соколи мої, яких ви мені невісток познаходили?
А старший каже:
— Я, татку, знайшов царівну.
Підстарший:
— Я — князівну.
А Іван-царенко стоїть та й слова не вимовить: так плаче, так плаче!
— А ти чого, Іване-царенку, плачеш?
— Як же, — каже, — мені не плакати, що у братів жінки, як жінки, а мені доведеться з болота зелену жабу брати… Чи вона мені рівня?
— Бери, — каже цар, — така вже, видно, твоя доля. От і поодружувалися царенки: старший узяв царівну, середульший — князівну, а Іван-царенко — зелену жабу з болота. От вони одружились та й живуть собі. А це якось цар забажав: яка з невісток уміє краще рушники ткати. Загадує: «Щоб на завтра, на ранок, рушники виткали і принесли показати: яка з них краща ткаля».
Іван-царенко йде додому та й плаче, а жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Та як же мені не плакати, що так і так: загадав наш батько, щоб на завтра, на ранок, кожна невістка йому рушник виткала.
— Не плач! Усе гаразд буде: лягай та спи!
Він ліг, заснув, вона взяла кожушок жаб’ячий з себе скинула, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де не взялись дівчата-служниці, виткали рушник, гарно орлів понашивали і віддали їй. Вона взяла, поклала біля Івана-царенка, знову кожушок наділа — і стала такою жабою, як і була.
Прокидається Іван-царенко — аж такі рушники, що він ще й не бачив таких зроду! Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дякує за рушники дуже. Тих же рушники — так собі, простенькі, цар на кухню повіддавав, а жабині в себе почепив.
От батько знов загадує, щоб невістки напекли гречаників і принесли йому: хто краще пече? Іван-царенко йде додому та й знову плаче. Жаба вилізла проти нього, квакає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же ж мені не плакати: загадав батько гречаники пекти, а ти не вмієш!..
— Не плач, напечемо! Лягай та спи!
Він ліг, заснув. А ті дві невістки пішли під вікно, дивляться, як вона буде робити. От вона взяла ріденько вчинила, ріденько підбила, ріденько й замісила; потім вилізла на піч, пробила дірку, вилила туди, — гречаники так і розпливлись по черені… Ті невістки швидше додому та нум і собі так робити. Напекли таких гречаників, що хіба тільки собакам повикидати. А вона, як ті пішли, кожушок з себе, вийшла надвір, гукнула, свиснула — тут де взялись дівчата-служниці. Вона їм загадала, щоб до світанку були гречаники! Ті незабаром принесли їй гречаники — як сонце, такі гарнії. Взяла вона положила коло Івана-царенка, а сама кожушок на себе — і знов стала такою зеленою жабою, як була.
Іван-царенко прокидається, бачить: біля нього гречаники, як перемиті. Він зрадів, поніс до царя. Батько йому дуже вдячний. Тих же невісток гречаники собакам повіддавав, а ті звелів до страви подавати.
От знов загадав цар своїм синам, щоб у такий і в такий день «були до мене з жінками на бенкет». Ті ж, старші брати, радіють, а Іван-царенко йде додому, похнюпивши голову, та й плаче. Жаба вилізла назустріч, питає:
— Іване-царенку, чого ти плачеш?
— Як же мені не плакати, батько загадав нам із жінками на бенкет приїхати. Як же я тебе повезу?
— Не плач, — каже, — лягай та спи, якось поїдемо.
Він ліг, заснув. От діждали того дня, що бенкет, Іван-царенко знов зажурився.
— Не журись, — каже, — Іване-царенку, їдь попереду сам! А як стане дощик накрапати, то знай, що твоя жінка дощовою росою вмивається; а як блискавка заблискає — то твоя жінка в дороге убрання вбирається; а як грім загримить — то вже їде.
Іван-царенко убрався, сів і поїхав.
Приїздить, аж старші брати зі своїми жінками вже там. Самі повбирані гарно, а жінки у золоті, в оксамиті, у намистах дуже дорогих. Брати стали з нього сміятися:
— Що ж ти, брате, сам приїхав? Ти б її хоч у хустку зав’язав та привіз…
— Не смійтесь, — каже, — потім приїде…
Коли це став дощик накрапати, Іван-царенко каже:
— Це моя жіночка люба дощовою росою вмивається!
Брати сміються з нього.
— Чи ти, — кажуть, — здурів, що таке торочиш?
Коли це блискавка блиснула, Іван-царенко й каже:
— Це моя жіночка в дороге убрання прибирається!
Брати тільки плечима здвигують: був брат такий, як і треба, а то здурів.
Коли це як зашумить, як загримотить грім, аж палац затрусився, а царенко й каже:
— Оце ж уже моя голубонька їде!
Коли так, приїхав під рундук берлин шестерма кіньми — як змії! Вийшла вона з берлина… Аж поторопіли всі — така гарна!
От посідали обідати; і цар, і цариця, і обидва старші брати й не надивляться на неї: сказано — така гарна, така гарна, що й сказати не можна! Обідають, то вона оце шматочок у рот, шматочок у рукав; ложку в рот, ложку в рукав. А ті невістки дивляться на неї та й собі: ложку в рот, ложку в рукав, шматочок у рот, шматочок у рукав.
Ото пообідали; вийшли в двір; почали музики грати — батько став запрошувати в танець. Ті невістки не хочуть: «Нехай вона танцює!» От вона як пішла з Іваном-царенком у танець, як зачала танцювати, то й землі не черкнеться — легко та гарно! А це: махнула правим рукавцем, що шматочки кидала, — став сад, у тому саду стовп і по тому стовпу кіт ходить: догори йде — пісні співає, а донизу йде — казки каже. Танцювала, танцювала, далі махнула й лівим рукавцем — у тім саду стала річка, а на річці лебеді плавають. Усі так дивуються тим дивом, як малі діти. От потанцювала вона, сіла спочивати; а це й ті невістки пішли у танець. Танцюють, так як махнули правим рукавцем — кістки вилетіли та просто цареві в лоб; махнули лівим — цареві очі позабризкували.
— Годі, годі, ви мені очі повибиваєте!
Вони й перестали. Посідали на призьбі всі; музики грають, двораки царські вже танцюють.
А Іван-царенко дивиться на жінку та й собі дивується, як-таки з такої зеленої жаби та зробилась така гарна молодичка, що й очей не відірвеш! Далі сказав дати собі коня, махнув додому довідатися: де вона все те понабирала? Приїздить, пішов у світлицю, де вона спить, — аж там лежить жаб’ячий тулубець. У грубі топилося, — він той тулубець у вогонь — тільки димок пішов… Він тоді знову вертається до царя — саме поспів на вечерю. Довго вони ще там гуляли, перед світом уже пороз’їхались. Поїхав і Іван-царенко зі своєю жінкою.
Приїздять додому, вона ввійшла в світлицю, огляділася — аж кожушка й нема… Шукала-шукала…
— Чи ти, — питає, — Іване-царенку, не бачив моєї одежі?
— Якої?
— Тут, — каже, — я кожушок скинула.
— Я, — каже Іван-царенко, — спалив!
— Ох, що ж ти наробив мені, Іване! Якби ти не займав, то я б навічно була твоя, а тепер доведеться нам розлучитися, може, й навіки…
Плакала-плакала, кривавими слізьми плакала, а далі:
— Прощавай! Шукай мене в тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги!
Махнула рученьками, перекинулась зозулею; вікно було відчинене — полинула…
Довго Іван-царенко побивався за жінкою, довго плакав гірко, розпитувався: що йому робити? Ніхто нічого не радив. От він узяв лучок срібний, набрав у торбину хліба, тикви почепив через плече, — пішов шукати.
Іде та й іде, коли зустрічає його дід, такий, як молоко, сивий, і питає:
— Здоров, Іване-царенку! Куди мандруєш?
— Іду, — каже, — дідусю, світ за очі шукати своєї жінки; вона десь у тридесятім царстві, у баби-яги — костяної ноги, іду, та й не знаю куди… Чи ви, дідусю, не знаєте, де вона живе?
— Чому, — каже, — не знати? Знаю.
— Скажіть, будь ласка, дідусю, й мені!
— Е, що тобі, сину, казати: кажи не кажи, не потрапиш!
— Потраплю не потраплю, скажіть: я за вас увесь вік буду Бога молити!
— Ну, коли вже, — каже, — тобі так треба, то от тобі клубочок, пусти його — куди він буде котитися, туди й ти за ним іди: саме дійдеш аж до баби-яги — костяної ноги.
Іван-царенко подякував дідові за клубочок, узяв, пустив: клубочок покотився, а він пішов.
Іде та й іде таким густим лісом, що аж темно. Зустрічається йому ведмідь. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Ведмідь йому й каже:
— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його — не вбив.
Іде далі, вийшов на край лісу, — сидить сокіл на дереві. Він наложив мідяну стрілу на срібний лучок — хотів стріляти. Сокіл йому й каже:
— Іване-царенку, не бий мене! Я тобі у великій пригоді стану!
Він пожалував його — не вбив. Іде та й іде, клубочок попереду котиться, а він позаду йде за ним та й дійшов до синього моря. То й бачить: на березі лежить щука зубата, без води пропадає на сонці. Він хотів її взяти та з’їсти, а вона й просить:
— Іване-царенку, не їж мене, кинь краще в море. Я тобі за те у великій пригоді стану!
Він її вкинув у море, пішов далі.
От так і зайшов уже аж у тридесяте царство. Аж стоїть хатка на курячій ніжці, очеретом підперта, а то б розвалилася… Він увійшов у ту хатку — аж на печі лежить баба-яга — костяна нога, ноги на піч відкидала, голову на комин поклала.
— Здоров був, Іване-царенку! Чи по волі, чи по неволі? Чи сам від кого ховаєшся, чи кого шукаєш?
— Hi, — каже, — бабусю, не ховаюся, а шукаю свою жінку любу — жабу зелену.
— Знаю, знаю! — каже баба-яга. — У мого братика за наймичку служить.
От він як узявся просити, щоб сказала, де її брат живе, вона й каже:
— Там на морі є острів, там його й хата. Тільки гляди, щоб тобі лишенька там не було: ти її як побачиш, то хапай швидше та й тікай з нею, не оглядаючись.
От він подякував бабі-язі, пішов.
Іде та йде, дійшов до моря, глянув — море, і кінця йому не видно; і де той острів, хто його зна!.. От він ходить понад морем, голову похнюпивши, журиться.
А це випливає щука:
— Іване-царенку, чого ти журишся?
— Так, — каже, — і так: на морі є острів, та ніяк не можу туди дістатись.
— Не журись! — каже.
Ударила хвостом об воду — став такий міст, що й у царя нема такого: палі срібні, побічниці золоті, а поміст склом настелений, — як ідеш, так мов у дзеркалі. Іван-царенко і пішов тим мостом та й дійшов аж на острів.
Дійшов на острів, аж там такий ліс густий, що ні пройти, ні просунутися, та темний-темний… Іван-царенко ходить попід тим лісом та й плаче, ходить та й плаче. А тут уже й хліба не стало — нічого їсти. От він сів на піску та й зажурився. «Пропав!» — думає. Коли це біжить заєць повз нього; тут де не взявся сокіл, ударив зайця, вбив. Іван-царенко взяв того зайця, оббілував, витер огню дерево об дерево, спік, з’їв.
От наївся та й став думати: як його до палацу добитись? Знову ходить попід лісом; а ліс — сказано — просунутися не можна. Ходив, ходив, коли — зирк! — іде ведмідь.
— Здоров, Іване-царенку! Чого ти тут ходиш!
— Хочу, — каже, — як-небудь у палац дістатись, та не можна за лісом.
— Я тобі поможу!
Як узяв той ведмідь дуб’я трощити; такі дуби вергає, що по півтора обіймища! Вергав, вергав, аж утомився. Пішов, напився води, як зачав знову ламати!.. От-от стежечку проламає! Знову пішов, води напився, знову ламає. Проламав стежку аж до палацу; пішов Іван-царенко.
От пішов Іван-царенко тією стежкою — аж серед лісу така гарна долина, а на тій долині скляний палац стоїть. Він туди пішов, у той палац. Відчинив одні двері, залізні, — нема нікого; відчинив другі, срібні, — і там нема нікого; як відчинив треті, золоті, — аж там за золотими дверима сидить його жінка, мички миче — і така зажурена, що й дивитися на неї страшно… Як побачила Івана-царенка — так і впала йому на шию:
— Ти ж мій голубе сизий, як я за тобою скучила! Якби ще трохи, небагато, — може б, ти мене більше й не побачив ніколи…
Аж плаче з радощів! А він то вже не знає: чи на цім, чи на тім світі… Обнялись, гарненько поцілувалися; вона знову перекинулась зозулею, взяла його під крило — полетіли!
От прилетіли у його царство, вона перекинулась знов людиною й каже:
— Це мій батенько мене прокляв і зміюці завдав аж на три роки на послуги; а тепер уже я свою покуту відбула!
Прийшли додому та стали гарно собі жити і долю хвалити, що їм помагала.

Солдат і смерть

Солдат і смертьПрослужив солдат двадцять п’ять років. Іде додому і думає: «От прослужив я двадцять п’ять років, прийду додому, скажуть люди: „Дурак солдат… Двадцять п’ять літ прослужив, а царя не бачив“. Вернуся, подивлюся на царя». Вернувся солдат, підійшов до палацу царського, а варта його й не пускає. Доповіли цареві.
— Ваше величество, якийсь вояка хоче до вас.
— Хай іде.
Приходить солдат.
— Що, служивий, скажеш?
— От прослужив я двадцять п’ять год, прийду додому, люди скажуть: «Дурак солдат… Прослужив двадцять п’ять літ, а царя і не бачив». То я прийшов, щоб побачить вас.
— Ну, яку ж тобі нагороду дати? — питається цар.
— Дайте мені старе сідло.
— Та нащо тобі старе сідло, я тобі дам нове.
— Ні, я хочу старе.
— Ну, добре.
Дав цар наказ — і принесли слуги солдатові старе сідло.
— Напишіте, ваше величество, бумажку, бо дома ніхто не повірить, що я був у царя і він подарував мені старе сідло.
Написав цар записку: «Дарую за добру службу такому-то солдатові старе сідло». Ще й підписався. А був у сусідньому селі пан і мав маєток Старе Сідло. То он що захотів хитрий солдат, а якесь там дрантиве сідло — нащо йому?
Попрощався солдат з царем, подякував за дарунок, подався в дорогу.
Іде солдат дорогою і знову думає: «Прийду додому, спитають люди: „Царя бачив?“ — „Бачив“. — „А Бога ж то не бачив?“ — „Не бачив…“ Піду Бога побачу ще». Вертається солдат, іде до Бога. От підходить до райських воріт і бачить, що при дверях смерть стоїть на варті.
— Куди йдеш, солдат?
— От прослужив я двадцять п’ять год: царя бачив, а Бога ж то не бачив. Хочу побачить його.
— Наказано, служивий, нікого не пускать до Бога.
— Та мені б хоч одним оком глянуть на нього.
— Лишайся на моєму місці, а я вже доповім про тебе Богові.
Лишився солдат замість смерті чергувать, щоб хто, бува, сторонній не проскочив, а смерть пішла до Бога.
— Боже, якийсь солдат прийшов, хоче побачить вас. Двадцять п’ять год прослужив. Царя бачив, а Бога не бачив.
— Добре. Нехай стає на службу до мене, на твоє місце, а ти будеш три года ходить по землі і людей забирать.
Повернулася смерть і пішла. Через три роки назад прийшла, а солдатові здалося, що минуло всього три дні.
— Куди йдеш? — затримав солдат непрохану гостю.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— Я по ділу до нього.
— Тоді постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.
Лишилася смерть чекати, а солдат пішов до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб іще три роки стареньких-стареньких людей забирала.
— Добре. Вернувся солдат.
— Ну, що Бог сказав? — допитується смерть.
— Та сказав, щоб ти три роки старенькі-старенькі дуби гризла.
Думає смерть: «Що таке? Ніколи ж не було такого, щоб наказано мені дерева гризти…» Але пішла. Гризла три роки старенькі-старенькі дуби, ледве прийшла, втомлена.
— Куди йдеш? — знову питає солдат.
— До Бога.
— Наказано нікого не пускать.
— А я по ділу до нього.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім йому про тебе.
Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб три роки середнього віку людей забирала.
— Добре.
Вернувся солдат, а смерть допитується:
— Ну, що Бог сказав?
— Та сказав, щоб ти ще три роки середнього віку дуби гризла.
Пішла смерть. Гризла три роки середнього віку дуби, ледве-ледве прийшла.
— Куди йдеш? — знову питається солдат, як тільки ступила смерть на поріг.
— До Бога ж.
Вперлася смерть, щоб таки їй пройти, але солдат не пустив.
— Постій на моєму місці, а я піду й доповім.
Прийшов солдат до Бога.
— Чого, солдате, прийшов?
— Смерть прислала.
— Скажи їй, щоб малих дітей три роки забирала.
— Добре. Вертається солдат.
— Ну, що Бог казав? — питається смерть.
— Бог сказав, щоб ти молоді дуби три роки гризла.
Пішла смерть. Через три роки приходить.
— Куди йдеш? — питає солдат.
— До Бога.
— Постій. Піду доповім.
— Ні, я уже піду.
Вперлася смерть, що й годі було солдатові її втримати. Пішла-таки до Бога. Подивився Бог на неї та й питається:
— Що з тебе стало? Не пізнати тебе.
— Хочеш, Боже, щоб я дев’ять років гризла дерева і міцна була?
— А хто тобі казав дерева гризти?
— Солдат.
— Покличте його сюди.
Покликала смерть солдата до Бога.
— Солдате, нащо ти казав смерті три роки старі дуби гризти?
— У мене дома отець і мати старенькі, вона б їх загризла.
— А нащо казав гризти середнього віку дуби?
— Та от я сам середнього віку…
— А нащо казав молоді дуби гризти?
— У мене дома є діти маленькі…
— Ну, добре, — каже Бог. — На тобі цього білого коня, іди вже від мене.
Сів солдат на білого коня, їде. Темно вже стало, а в лісі, край дороги, бачить, мовби вогник горить. Придивляється, а то — пір’ї на жар-птиці.
— Брати чи не брати? — питається у коня.
— Бери… Від біди не одмахнешся.
Забрав солдат пташине перо. Куди їхать? Хіба до царя стать на службу? Приїхав солдат у царський дворець, а про те старе сідло і не думає. Прийняв його цар, дав роботу — доглядати царських коней.
Ідуть увечері конюхи у царські конюшні, беруть із собою лампи, свічки, а солдатові того не треба. Бере пташину пір’їну, заткне у стріху — і світить вона. Та донесли конюхи цареві на солдата, що має він дивну пташину пір’їну, яка вночі світиться.
Наказав цар солдатові принести ту пір’їну. Подивився цар на те диво — перо жар-птиці — і каже:
— Дістань мені з дна морського золоту пані. Коли дістанеш — віддам тобі перо жар-птиці, а не дістанеш — накажу зварить тебе в кобилячому молоці.
— Добре, я подумаю…
Прийшов солдат до коня і журиться. Кінь і каже:
— Я тобі казав, що буде біда. Але щось придумаємо… Накупляй барвистих стрічечок в онучників, і поїдемо до моря. Але там не зівай: розвішай на ліщині оті стрічечки, а коли з моря вийдуть морські люди, щоб подивитися на диво-стрічки, то ти хватай щонайгарнішу дівчину і скорій сідай на мене.
На другий день прийшов солдат до царя і каже:
— Поїду я за золотою панею.
Поїхав солдат до моря, розвішав на ліщині різнобарвні стрічки, а морські люди почали одна за одною вилазить із води — та до тих стрічок. Аж останньою вийшла з хвиль красива-прекрасива дівчина, з довгими-предовгими косами. А солдат з-за кущів, схватив ту дівчину за косу, сів з нею на коня — і до царя.
Привіз солдат у царський палац золоту пані, але ж хвіст її у бочці з водою, бо без води не може жить, задихається. Пожила вона щось із тиждень та й каже цареві:
— На дні моря є у мене золота комода — придане моє. Коли дістанеш її, то я тоді вийду за тебе заміж.
Викликав до себе цар знову солдата і сказав:
— Є на дні моря золота комода — придане золотої пані. Поїдь і дістань її звідти. Коли не дістанеш, то звелю зварити тебе в кобилячому молоці.
Пішов солдат в конюшню до коня, радиться з ним.
— Не дістанемо ми з дна морського золоту комоду — приданого золотої пані. Хай цар заварює молоко на тебе. Попросиш у його, щоб дозволив тобі попрощатися зі мною. Приведеш мене до котла, у який тебе будуть кидать. Як я тричі пирхну в молоко, то ти скоренько скачи в киплячий котел. Тоді тобі нічого злого не станеться.
Уже заварили в котлі молоко, цар і каже солдатові:
— Ну, тепер скачи в молоко.
— Перед смертю, царю, я хочу з конем попрощатися.
— Ну йди, прощайся.
Привів солдат свого коня, став той над котлом, пирхнув раз, другий, а за третім солдат і скочив у котел з молоком. Тут же він і виплинув: вся одіж його стала золотою, а сам він бравим і красивим хлопцем.
Побачив те диво цар та й захотів і собі помолодіти.
— Зараз же й на мене заварюйте молоко.
Заварили царські слуги молоко, пішов цар до свого коня, привів його, попрощався з ним і скочив у котел. Тільки кісточки і лишилися по ньому.
А солдат оженився з морською золотою царівною, довго жив-поживав і не горював.