Звідки взялась зозуля

Звідки взялась зозуляБув то раз чоловік, називав си Кукіл; пішов він до цісаря по доньку у свати; коли звінчав си з нею, каже одного разу до неї:
— Коли си буду перекидати на нечистого, то ти аби мені нічо не казала і нікому не оповідала.
А тот Кукіл був злий дух. І жили, собі найліпше. Одного разу їде цісар на полювання і бере цісаревича и зятя Кукола и їдуть на полювання; Кукол перемінив си на лиса; цісар стрілив, гадав, що то зіправди лис і убив Кукола на місці. Коли прийшов цїсар з полювання донька в нього питає:
— Де, татку, мій Куколик ?
А цїсар каже:
— Перемінив си на лиса, я його убив.
Зачала донька голосити-заводити за чоловіком. Одного разу мила донька посудку, що була в хаті и голосила за кукулом, в той час сказав до неї цісар:
— Аби Бог дав, абись кукала, поки світа и сонця!
Тоді цісарска донька перемінила си в зозулю и полетїла вікном у світ і кукає до нинішного часу.

Вуж-наречений

Вуж-нареченийКупались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина  до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок - ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: “Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття”.
Як тут  за вужа заміж іти! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: “Піду за тебе, присилай сватів” . Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: “Поживемо поки що у твого батька” .
Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: “Піду,  каже він, а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! - я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш,  каже,  ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно”. Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: “Ку-ку! ку-ку! ку-ку!” Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш… Через якийсь там час чоловік знову збираеться йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати йоrо з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. “І цьоrо разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: “Ку-ку! ку-ку! ку-ку!” Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш… Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха”.
Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер “кукає”…

Рак-неборак і його вірна жінка

Рак-неборак і його вірна жінкаБуло це тоді, як раки вміли свистати.
Жили дід та баба, а в них було три доньки — одна краща за іншу. Якось баба сказала найстаршій:
— Ану, візьми коновку та принеси води.
Дочка взяла коновку, зачерпнула з кринички води і хотіла вже йти, але рак-неборак — хап за коновку й не пускає. Дівчина у крик:
— Пусти мене, раче-небораче!
— Не пущу мусиш бути моєю жінкою.
— Ніколи у світі не буду я жінкою клишоногого рака!
І рак-неборак потягнув її у воду.
Баба чекала-чекала старшої доньки, а потім каже середущій:
— Старша десь пропала. Візьми другу коновку та принеси води, бо треба обід варити.
Середуща пішла. Зачерпнула води, але не встигла витягнути, бо рак-неборак — хап за коновку й не пускає.
— Пусти мене, раче-небораче, бо мама буде сварити. Обід треба варити.
— Як підеш за мене, то пущу…
— Ні, я вийду за гарного хлопця, а не за якогось кривоногого рака!
Рак-неборак — сіп її, й дівчина впала у криницю.
Баба вже розсердилася:
— Ач, які вони ледащиці! Видно, там заснули.
Найменша дочка й каже:
— Я піду, мамо, і принесу води.
— Іди, але не сиди там довго.
Пішла менша дочка до криниці, зачерпнула води. А рак-неборак схопив за коновку і не відпускає. Дівчина закричала:
— Ти що, сказився! Ану відпусти, бо мені тут ніколи сидіти!
Рак-неборак відповів:
— Як підеш за мене — відпущу, а як ні — то ні.
— За тебе? А ти будеш мене вірно любити?
— Буду, дівчино!
— Добре. Я вийду за тебе, але скажи, де мої сестри.
— Он вони на толоці рвуть собі косиці.
Дівчина глянула туди — а сестри справді на толоці збирають квіточки.
— Коли приїхати сватати? — спитав рак-неборак.
— У неділю. Наготуємось і будемо чекати.
Молодша донька забрала сестер і пішла додому. Покликала маму і сказала їй на вухо:
— Рак-неборак прийде мене сватати. Я обіцяла стати його жінкою.
— Хай приходить, — відповіла мати.
Настала неділя. На вулиці зібралися люди, бо хотіли побачити, як рак-неборак буде танцювати. Ще такого не було! Чекають-чекають, а жениха нема. Почали вони сміятися:
— У рака-неборака криві ноги. Та ще він задкує — пішов, певно, у другий бік.
Аж раптом земля загуділа і з’явилися парубки на конях. Перед ними на білому коні їхав пишно вбраний красень.
Зраділа тоді молодша донька.
Зліз із білого коня парубок, зайшли вони в хату і посідали за столи. Та й засватали найменшу дочку. А потому молодий і каже нареченій:
— Я маю бути раком іще один рік і три місяці. Чи будеш ти мене чекати так довго?
Молода відповіла:
— Так, буду чекати.
Сів тоді молодий на коня — і тільки курява за ним знялася.
Рак-неборак не забував своєї жінки. Кожного вечора приповзав він до хати, скидав із себе шкаралупу і ставав людиною. Жінка не могла ним натішитися. Але одного разу він сказав:
— Я, жінко, трохи засну, а ти слухай. Як під вікном рак три рази свисне, то розбуди мене…
— Поспи, чоловіче, я буду добре пильнувати.
Жінка не спала — прислухалася до кожного шерхоту. Раптом почула свист. Почав її сон морити, але вона не піддавалася. Минуло трохи часу — хтось свиснув два рази. А жінку ще більше хилить до сну. Поклала вона голову на подушку, біля чоловіка, та й заснула. А коли під вікном хтось свиснув три рази — жінка не почула.
Уже й сонце зійшло, пташки заспівали. Чоловік прокинувся, убрався у шкаралупу і сказав:
— Що ж ти наробила? Тепер шукай мене по світу — може, знайдеш.
Поповз рак-неборак до кринички, пірнув у воду й більше не приходив.
Засумувала молодиця. А одного дня й каже своїй матері:
— Злагодьте мені, мамо, торбину з харчами — піду я шукати свого чоловіка.
Зібралася жінка в дорогу, попрощалася й пішла світ за очі. Ішла один день, другий… Цілий місяць ішла і питала, чи хто бачив її чоловіка, але ніхто його не бачив. Якось серед широкого поля зустріла вона старого-престарого діда. Розповіла йому про свою біду й попросила поради.
А дід відповів:
— Це може сказати лише Місяць. Він уночі дивиться на землю і знає, де що діється.
— Я його спитаю! — каже молодиця.
— Та він тобі нічого не скаже. Треба спитати його матір.
— А де її знайти?
— Підеш цією стежкою до Синьої гори. На тій горі є хатина. Там і живе Місяцева мати.
Пішла жінка до Синьої гори, стала під хатою і стукає в шибку.
— Хто там?
— Це я, прийшла до матері Місяця просити допомоги.
Двері відчинилися. Молодиця увійшла і поцілувала господині руку. А сльоза, що впала на руку старої, запекла вогнем. І мати Місяця сказала:
— Ой, видно, в тебе, молодице, велике горе.
Вона все розповіла.
— Добре, жіночко, — мовила мати місяця. — На ранок син повернеться додому, і я запитаю його про твого чоловіка.
Дала вона жінці повечеряти і сховала на ніч — накрила коритом під лавкою.
Коли розвидніло, прийшов Місяць додому. Переступив поріг і каже:
— Мамо, а чому тут людським духом пахне?
— То тобі здається, сину. Мабуть, набрався по світу.
Місяць поїв та й лягає спати. А мати питає:
— Ти бачив, сину, жінку рака-неборака? Вона, бідна, блукає по світу і шукає свого чоловіка. Чи знаєш, де він?
— Не знаю, мамо. Жінку може понести до нього хіба тільки Вітер.
Місяць заснув, а його мати підняла корито і каже до жінки:
— Підеш, молодичко, до матері Вітру. Стара Вітриха — добра жінка і тобі допоможе. Вона живе на другій горі.
Прийшла молодиця до матері Вітру. Поклонилася низенько і припала до її руки. А коли цілувала, то упала сльоза і обпекла господині руку.
— Ой, видно, молодице, у тебе на серці якийсь великий біль.
Жінка розповіла про свою тугу. Вітриха зітхнула. Накрила молодицю під лавою коритом і стала чекати свого сина Вітра. Довго його не було — десь блукав світом. Як набігався й охляв, привіявся додому. Сів він за стіл, а мати й каже:
— Бідна жінка рака-неборака залишилася одна. Ходить по світу і шукає свого чоловіка, та ніяк не може знайти. Ти не знаєш, де він може бути?
— Знаю, мамо. Якби молодиця була десь поблизу, то я б її поніс до рака-неборака.
— Вона — осьдечки!
І стара Вітриха підняла корито.
Молодиця поклонилася Вітрові. Той закінчив вечеряти і сказав:
— Виходь на подвір’я і сідай мені на плечі.
Сіла молодиця Вітрові на плечі та й полетіли вони. Летіли, летіли й нарешті долетіли до високого замку.
А рак-неборак повзав у саду який був обгороджений залізним парканом. Молодиця кинулася до нього і заплакала… Рак-неборак обійняв її і теж заплакав від радості.
У тому золотому замку царював старий змій. Коли він усе те побачив із вікна, то тріснув від люті. Тоді рак-неборак назавжди зробився чоловіком. Поселився він із жінкою в золотому замку, і там вони довго жили-поживали, ніякого лиха не знали.