Яйце-райце

Яйце-райцеКолись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів,— і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня.
Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця, що підійматься, то й упаде на землю,— так звір і розірве.
І цариця повоювала царя.
А один орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець і побачив, що він сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому.
А він йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові: Continue reading

Відьма і москаль

Відьма і москальДуже давно це було. В хаті відомої відьми зупинився на постій солдат. І як водиться, через деякий час полюбили вони одне одного. Так минув місяць, другий і все було добре. Але невдовзі москаль підозрив свою відьму в недоброму. Помітив він, що господиня кожну ніч кудись зникає і з’являється тільки вранці та й входить до хати якось дивно — через комин. Помиється тихо і зразу в ліжко — спати, бо видно, що дуже втомилась. Зацікавило це солдата, вирішив він прослідкувати, куди ж це його коханка ходить. В одну ніч прикинувся він, що спить, а сам почав стежити за жінкою. Вона ж тихо піднялась, зняла з себе сорочку, намастила тіло маззю, поставила горщик із зіллям в піч, скип’ятила його і, схопивши мечик, вилетіла через комин. Солдат аж онімів від страху, але допитливість все-таки перемогла в ньому інші почуття. Вирішив він випробувати все, що робила відьма, на собі. Знайшов мазь і намастився нею, скип’ятив зілля і раптом відчув, що його ніби-то підкидає вгору. Солдат почав шукати мечика, але не знайшов і тоді, ухопивши свій тесак, стрілою вилетів у димохід. В одну мить він опинився в якомусь пустинному місці серед великого натовпу відьом. Перелякавшись, він сховався за найближчий камінь. Дивиться, а відьми б’ються між собою на мечиках та ще і промовляють: “Втну, да не доткну.”
Ці ігри так розпалили солдата, що він вискочив з свого притулку і теж кинувся битися з відьмами, примовляючи:
“Я втну, та і перетну.”
Трапилось так, що він бився із своєю хазяйкою і відрубав їй пальця. Після цього відьми розлетілися по домівках і з ними полетів наш солдат. Вдома чаклунка почала докоряти солдатові за його допитливість. І як вона його не любить, але він все рівно повинен постраждати за свою провину. І дійсно, випила вона з нього всю кров і той солдат помер.

Чайка

ЧайкаБув собі козак Ясюк і мав матір-чарівницю; а був він у неї лиш один і, як кожний одинак, вередливий, а люди скаржились, мовляв, великий заводіяка й п’яниця, не тримається дому, ходить по вечорницях. Тільки мати бачила в ньому добро; але щоб вирвати його з злосливих обмов, задумала одружити свого сина. Сказала йому про це. На велику радість матері він згодився одружитись, але тільки з найкращою дівчиною, яку вибере собі в околиці. Послали сватів, але дівчина відповіла, що вийде за Ясюка аж тоді, коли піде на війну з татарами та принесе їй з війни сім татарських голів і приведе сім живих бранців. Коли Ясюк почув про це, втішився; і хоч мати плакала, виряджаючи одинака-сина на війну, але Ясюк не зважав на це, зібрав собі ватагу й пішов у Крим по “дарунки” для своєї любки. Спочатку пішло Ясюкові, вже сімох живих татарів послав на послуги своїй панні, вже шість голів мав у бесагах, коли татарський цар, почувши про лицаря Ясюка, що з мечем гостить в його країні, виїхав із своїм військом проти нього. Побачивши малу ватагу козаків, цар послав лиш одну частину свого війська, щоб зловити Ясюка, але вони не повернулися; послав інших, і ці не вернулися; тоді пішов сам із військом і зловив Ясюка. Потім велів зав’язати його в мішок і кинути в море. Коли мати Ясюкова довідалась про це, перетворила любку свого сина на чайку та звеліла їй літати понад морем і кричати: киги, – щоб таким чином за себе й за матір оплакати смерть хороброго козака Ясюка.

Звідки взялась зозуля

Звідки взялась зозуляБув то раз чоловік, називав си Кукіл; пішов він до цісаря по доньку у свати; коли звінчав си з нею, каже одного разу до неї:
— Коли си буду перекидати на нечистого, то ти аби мені нічо не казала і нікому не оповідала.
А тот Кукіл був злий дух. І жили, собі найліпше. Одного разу їде цісар на полювання і бере цісаревича и зятя Кукола и їдуть на полювання; Кукол перемінив си на лиса; цісар стрілив, гадав, що то зіправди лис і убив Кукола на місці. Коли прийшов цїсар з полювання донька в нього питає:
— Де, татку, мій Куколик ?
А цїсар каже:
— Перемінив си на лиса, я його убив.
Зачала донька голосити-заводити за чоловіком. Одного разу мила донька посудку, що була в хаті и голосила за кукулом, в той час сказав до неї цісар:
— Аби Бог дав, абись кукала, поки світа и сонця!
Тоді цісарска донька перемінила си в зозулю и полетїла вікном у світ і кукає до нинішного часу.

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Continue reading

Вуж-наречений

Вуж-нареченийКупались якось у ставку дівчата. Виходять з води, і кожна стала брати своє плаття. Одна дівчина  до свого плаття, аж дивиться, а в нього забрався вуж. Лежить, згорнувшись у клубок - ніяк не можна тій дівчині взяти плаття. Що тут робитимеш? Нема в що їй вдягатися!.. Тоді раптом вуж і каже дівчині: “Я вилізу, та тільки за умови, щоб ти була моєю, а то не віддам плаття”.
Як тут  за вужа заміж іти! Стоїть бідолашна дівчина біля води; стояла вона там доти, доки череда пішла в село. Нарешті, взяла вона своє плаття у вужа й каже до нього: “Піду за тебе, присилай сватів” . Старости не примусили себе довго чекати. Подала їм дівчина рушники. Ось відгуло й весілля. Чоловік не бере її до себе додому, а каже: “Поживемо поки що у твого батька” .
Чи довго, чи недовго так вони жили, тільки якось чоловік заявляє їй, що піде на те саме місце, де вона тоді купалася: “Піду,  каже він, а коли дуже вже засиджуся там, то прийдеш туди й гукнеш: ку-ку! ку-ку! ку-ку! - я зразу ж і явлюся до тебе. А тепер іду: треба зі своїми рідними побачитися. Бачиш,  каже,  ти не схотіла в моїх рідних жити, а мені без них сумно”. Пішов. Нема його й нема. Пішла жінка на те місце, де вона колись купалася з подругами. Приходить і гукає: “Ку-ку! ку-ку! ку-ку!” Виплив її чоловік, і зажили вони знову разом, як і раніш… Через якийсь там час чоловік знову збираеться йти до своєї рідні, а жінці наказує викликати йоrо з води, якщо він часом надто вже засидиться у своїх. Тоді зібрався і втретє провідати їх. “І цьоrо разу мене так само викликатимеш; прийдеш до води й скажеш: “Ку-ку! ку-ку! ку-ку!” Може трапиться, що тепер я й не випливу до тебе. Та коли сам не випливу, то пришлю свого приятеля. Схочеш зі мною побачитися, сідай на нього, коли він випливе, приятель цей і відвезе тебе до моїх рідних. Не бійся сідати на нього: він мій щирий товариш… Отож приїзди, благаю тебе, до мене. А коли не приїдеш, то не будеш мені за жінку й не повернешся вже до своїх рідних, а перекинешся на птаха”.
Не схотіла вона їхати до вужаки, який був її чоловіком, й відразу ж перекинулася на птаха, полетіла, й тепер “кукає”…

Царевич Деокліціян і лошиця-царівна

Царевич Деокліціян і лошиця-царівнаНе нині й не вчора жив собі цар з царицею. Мали вони одного синка Деокліціяна. Цариця поїхала кудись далеко на купелі, простудилася там, приїхала додому й дуже тяжко захворіла.
Чує цариця, що буде вмирати. Кличе чоловіка й говорить, аби, коли ожениться вдруге, вважав на малого сина.
Поховали царицю. Цар довго не був удівцем — оженився з молодою принцесою. Молода цариця гарно ходила коло хлопчика, пестила його, як свого рідного, вчила читати, писати.
Коли Деокліціяну минуло вісімнадцять років, він зробився дуже гарним царевичем, і молода цариця кинула на нього оком. Тепер вона ще більше хотіла бути з ним, але Деокліціян уникав її ласкавих слів і пестощів.
Якось цариця вийшла до нього в сад і говорить:
— Деокліціяне, чого ти мене уникаєш? Чи ти мене не любиш?
Він каже:
— Я тебе люблю, як маму. Але в твоїх очах бачу зраду. Чого ти мене своїми очима так прошиваєш?
Вона признається:
— Деокліціяне, я люблю тебе. Я тому пішла за твого старого батька, що знала — ти підростеш і станеш моїм полюбовником.
Царевич каже:
— Ні, цього не буде. Я тебе люблю, як маму, і дякую за те, що ти мені заступала рідну маму.
Коли вони так розмовляли, царя не було вдома — він у той час поїхав на переговори до сусіднього царя. Скоро цар вернувся. Цариця спудилася, що Деокліціян усе розповість батькові, та й пішла до царя з такими словами:
— Чи знаєш, мій дорогий, що твій син накидається на мене? Він хоче, аби я стала його коханкою.
Цар аж підскочив з ревнощів:
— Що ти кажеш, моя дорога! Я накажу кіньми його розтерзати, на шибениці повісити або в лісі на вогні спалити!
— Як знаєш, так роби.
Скликав цар міністрів. Ухвалили вони, що має бути суд.
Сидить бідний Деокліціян під ключем, а з усіх держав з’їжджаються царі, королі на суд. Засудили спалити бридкого царевича на вогні.
Але межи міністрами був один найстаріший, який усе бачив, що робилося в царському палаці. Підійшов він до ката, дав йому багато грошей і каже:
— Зроби таку саму ляльку, як Деокліціян. Його привезуть у закритому каравані. Ти його живого сховай у домовину, а ляльку спали на вогні.
Кат погодився.
Уже в лісі розпалили великий вогонь. Ведуть слуги Деокліціянового коня, на коні — його зброя, а він — у каравані. За караваном ідуть попи й загробну молитву читають.
Перед стратою кат наказав усім відійти від вогню.
Тоді виніс із каравана ляльку й кинув у полум’я. Всі заплескали в долоні й закричали:
— От який собачий син! Він навіть не корчиться у вогні! Навіть не кричить з болю!
Коли всі роз’їхалися, кат відкрив домовину й каже:
— Тікай, сину, куди ноги несуть. Лише аби ніхто тебе не видів у столичному місті, бо тоді й мене смерть чекає.
Царевич подякував катові й утік у ліси. Ходив, може, з тиждень, збирав ягоди, їв, але більше, як голод, гриз його сум та й та несправедливість, якої зазнав. Надумав він накласти на себе руки. Знайшов грубого дуба, зняв з себе краватку, зробив петлю, але так йому гірко стало, що зачав плакати. Але тут надходить старенька бабуся й питає:
— Чого, синку, так плачеш?
— Ой, бабусю, якби ви знали моє горе, то й не питали б.
— Не сумуй. Ходи ліпше зі мною.
Привела його бабуся до лісової хати, нагодувала, а рано дала обід і відправила на полонину коні пасти.
Погнав. У табуні була маленька лошичка, що не могла швидко бігти. Він її не бив, а просив. Нарешті щось собі подумав і віддав їй обід,- що бабуся дала. Лошичка з’їла хліб і відразу дістала силу.
Так він пастушив. Вже на полонині незчувся, як задрімав. Але схопився, пообзирався, чи коні пасуться, а лошичка над ним стоїть і людським голосом говорить:
— Спи, Деокліціяне. Коли буде час додому, я тебе розбуджу.
Він дуже здивувався, що лошичка людською мовою говорить і знає, як його звати. Заснув. На заході сонця лошичка торкнула його писком і сказала:
— Гони табун додому, лише не бий коней. Коли будеш з нами обходитися по щирості, то віддячимо за це.
Пригнав табун до бабусі. Дала стара повечеряти, й іде він спати. А бабуся пішла до стайні й питає коней, чи не бив їх пастух. Кажуть коні, що такого доброго пастуха ще в них не було.
Другого дня виганяє він знову коней на полонину.
Пообзирався, а лошички десь нема. Пішов шукати та й бачить: на золотому камені сидить така гарна царівна й на нього дивиться. Він став — не рушиться.
— Підійди до мене ближче,— каже царівна.
— Підійшов би, але мушу свою лошичку знайти.
— Не переживай. Вона зараз буде тут. Скажи, чи зміг би ти взяти оцей перстень і одружитися зі мною?
— Перстенець візьму, але обіцяти тобі нічого не можу, бо маю тут лошичку й мушу з нею порадитися.
— Добре, порадься.
Пішов шукати лошичку, та ніде не може знайти. Думає собі: «От як вона мене вмудрувала!»
І з тої тяжкої жури зломив його сон — заснув. Прохаплюється — лошичка стоїть коло нього. Він зрадів:
— Лошичко моя мила, дуже я люблю тебе, порадь, що мені робити? Хоче якась царівна, аби сватав її, а я не знаю, як вчинити? Я її полюбив.
Лошичка каже:
— Одружуйся. Це гарна й добра людина.
Добув він до вечора, а ввечері треба гнати коней додому. Шукає за лошичкою, а її знов нема. Зажурився, що йому тепер буде. Приганяє коней, а на місці хатини палац. Виходять з палацу два вартових, беруть його попід руки, заводять до палацу, дають золотий панцир, золотий меч, підводять найкращого коня під золотим сідлом і кажуть:
— Тепер їдь на полонину, там зустрінеш свою наречену.
Сів він на коня й збоявся їхати на ньому. Але кінь повів його горами так мило-ніжно, що Деокліціянові було любо сидіти на ньому. Доїжджає до полонини, а тут назустріч царівна на такім же коні. Під’їхала, подали вони руки, й він признався, що любить царівну, хоче з нею одружитися.
Відбувається їх весілля. Тут царівна признається:
— Деокліціяне, я та сама лошичка, яку ти пас. Я і всі ті коні були заклятими людьми, а ти нас полюбив, поводився з нами, як треба, й визволив із закляття. Тепер ми знову стали людьми. Але ще завчасно радіти.
За короткий час чує Деокліціян, що його мачуха хоче позбутися старого царя й підмовила молодого королевича, аби той завоював державу, вбив старого царя й оженився з нею.
Молодий королевич послухав, пішов війною на старого царя і так бив його, що вже доходив до столиці.
Тоді Деокліціян збирає своє військо й вирушає на війну. Ні кулі, ні мечі не бралися до його воїнів. Він скоро розбив молодого королевича, визволив рідний край і приніс старому цареві грамоту про мир.
Старий цар сам не знав, як віддячитися молодому союзникові. Хотів його зробити царем, але той сказав:
— Не можу, дорогий батьку, там жити, де мачуха моя жиє. Може, вона тобі й мила, але від мене хотіла пристрасті тілесної. Я не міг піти на таке, через це вона вирішила погубити мене, молодого, а ти — послухав.
Став старий цар, як укопаний, а Деокліціян попрощався з батьком і поїхав до свого палацу, де його чекала молода дружина.
Тоді старий цар прогнав свою жінку, недовго сам пожив, а Деокліціян став царювати.