Про дурня Терешка

Про дурня ТерешкаОт був собі дід та баба. Було у них три сини: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок, — голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку геть на самий верх, і сказав так:
— Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.
Занедужав старий дід і каже:
— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжку, — один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев’ятини.
Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б’є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:
— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю середульшому, а цю собі візьми.
Він приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:
— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.
Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:
— Отепер доскочу, моя буде!
Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:
— А що, доскочив?
— Ні!
— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.
Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:
— Ну що, доскочив?
— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.
Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.
На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:
— Де це музики так грають?
— Е, це у пана, мусив дочку оддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Казка про щирого вояка

Казка про щирого воякаКолись дуже давно служили хлопці при війську по двадцять років. Коли вояк не заслужив коня, то йшов додому пішки.
Один вояк, що називався Миколою, коня не мав, добирався до свого села пішки. Був він щирий, тож лишилося в нього три гроша у кишені. Йшов Микола, йшов, дуже зголоднів у дорозі та й думає: «Час би перекусити».
А тут здибає його бідний чоловік і просить:
— Вояче, споможи мене чимсь.
Витяг він один гріш та й дав бідному. Думає: «Знайду зараз корчму та й за два гроша щось перекушу». Недалеко відійшов, як зустрічає його другий жебрак. Простягає руку:
— Ой, вояку, поклади щось на долоню.
Поклав гріш. А сам думає, коби скоріше до корчми, бо вже не годен далі йти. Доходить до корчми, а на порозі стоїть старець і просить:
— Чоловіче добрий, дай копійочку!
А Микола був такий, що не міг нікому відмовити.
Дав третій гріш і входить до корчми. А тут корчмарка наварила, напекла, насмажила — запахи, аж у голові паморочиться.
Але входить старенький сивий дідо й питає:
— Що, вояче, їсти хочеш? Знаю, що хочеш, аж душа твоя плаче.
— Ей, дідусю, не питайте!
— А чого ж віддав останні гроші?
А Микола каже:
— Що дає правиця, те не має знати лівиця.
— Знаєш що,— усміхнувся дідусь,— я заплачу за обід, а ти поїж.
Взяв Миколі їсти, сів і дивиться, як той смакує. Пообідав вояк, і дід каже:
— Може б, ти до мене на службу пішов?
— Чому би й ні.
— Але знай: якщо будеш чесно і вірно служити, то щедро тебе винагороджу, а якщо будеш красти, то вогнем спалю.
— Добре. Читати далі

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі

Баба Метелиця

Баба МетелицяБув собі дід та баба, та й були у них дві дочки: одна була дідова, друга бабина. Не любила баба пасербицю і тримала її в хаті, як наймичку: ніколи дівчина ні спала, ні з’їла, ані ночі за роботою не доспала. А бабина доця ні за холодну воду не бралась, тільки все в подушках вилежувалася та вередувала.
І трапилось дідовій дочці таке, що вона відро в криницю впустила. Перелякалася бідна: що їй від мачухи буде! Але чи сяк чи так, а довелося до хати йти, мачусі про шкоду признаватись.
Розлютилася баба, те почувши. Лає дівчину, б’є і велить у криницю лізти, на дні відра шукати. А було то зимою, і вода крижана була.
Плаче дівчина, проситься, так де там! Лупцює її баба щосили, грозиться, що на смерть заб’є. Так допекла, що дівчина перехрестилася, — та шубовсть у воду. Тільки її й бачили. Злякалась баба. Уже б і назад дівчину гукнула, так її вже й не видно, бо криниця глибока була. Пішла баба потихеньку до хати та й не каже дідові, що сталося.
А дівчина не втонула. Як камінь, пішла вона на дно і тут якісь дверцята побачила. Відчинила їх та й увійшла в чийсь дивний сад.
Рожі і всякі квіти на грядках цвіли, а поміж квітами сила дерева родючого була. Рум’яних яблучок, спілих грушок і всякого овочу стільки було, що аж гілля гнулося.
Залюбувалася дівчина садочком. Коли чує, хтось гукає:
— А хто-то, хто по моєму садочку ходить? А хто-то, хто мої квіти розглядає?
І бачить вона — посеред саду хатка стоїть, а з хатки бабуся виходить: у білій свитині і сорочка білим мережана, з-під білого очіпка сивий волос виглядає. Підійшла ближче та й питається:
— А звідки ти, дівчино, тут узялася?
— Я відро в криницю впустила, і мене мачуха по відро послала.
— Знаю, знаю! — говорить бабуся. — Припливло твоє відро до мене. Мусиш у мене на роботу стати і як заробиш, то й відро віддам. Чи згоджуєшся до мене найнятись?
— Добре, — каже дівчина, — мені однаково, де робити.
Пішли вони до хати, і звеліла їй бабуся обід варити. Заходилась коло печі дівчина: швиденько борщу доброго наварила й вареників зварила, ще й пиріжків напекла. Сіли обідати. Їсть бабуся, не нахвалиться. А як із-за столу встали — звеліла постіль слати та добре перину перебити, щоб м’яко було їй, старенькій, по обіді відпочивати. Читати далі

Казка про царівну, Кикиза і Таталая

Казка про царівну, Кикиза і ТаталаяЦар з царицею довго жили, та не мали дітей. Уже в старших літах народилася в них дівчинка.
Щодня водила нянька дівчинку по садочку, пісень їй співала, бавила. Одного дня дитина заснула, нянька відійшла, а Чорнокнижник підкрався, вкрав дівчинку, а натомість підкинув свого страшного Кикиза.
Прийшла цариця давати грудей дитині, взяла на руки, а то якесь таке плаксиве, пулькате, чорне, страшне.
Кличе вона няньку:
— Ганю, де ти лишала дитину?
— Ніде. Я її, ясновельможна царева, по саду воджу, на руках ношу, а сьогодні щось таке з нею сталося, що цілий день плаче.
Закликали лікарів. Лікарі подивилися й кажуть:
— Це не ваша дитина. Ця дитина якась підкинена.
І нянька з дитиною була, і до палацу ніхто не заходив, і дитина перемінилася. Що тій дитині не дають, як лише не бавлять, а вона вічно пищить та й пищить.
Минуло багато років. Одного разу над’їхали цигани.
Каже нянька:
— Вельможна царева, може, цигани щось поворожили би вашій дитині.
Говорить цариця:
— Кличте циганку до палацу.
Закликали циганку, показали дитину, а циганка говорить :
— Чекайте, я вам зараз щось скажу.
Підоймила ноги та й зачала дитину бити, а дитина — порскати.
Каже циганка:
— Ця дитина підкинена вам.
— Йой!
А дитина почала вилазити з коляски, зробилася горбата, очі страшні випулила, роззівилася на циганку, а та ще її п’ятами хрестить. Каже циганка:
— Знайдіть сильного жовняра, дайте йому добру палицю, дайте цього Кикиза, і най несе його на велике болотище. На тім болотищі буде йти за ним голос і буде питати: «Куди йдеш, мій Кикизе?» А той відважний жовняр, що буде його нести, аби відповідав: «Несу цього Таталая до Миколая». За третім разом вони віддадуть вашу дитину, а свого Кикиза вхоплять.
Раз-два знайшли відважного жовняра, привели до царя, і цар говорить йому:
— Ти, синку, маєш служити чотири роки, а служиш один неповний рік. Ми тебе пустимо додому, дамо грошей багато, дамо коней з бричкою — будеш багатим чоловіком, але віднеси оцього Кикиза на болотища великі, куди ніхто не ходить, куди місяць недосвічує, кури недопівають, сонце недогріває, голос людський недоходить.
Будеш чути за собою голос: «Куди йдеш, мій Кикизе?» Відповідай: «Несу цього Таталая до Миколая». Три рази так скажеш, а за третім разом Кикиз з твоїх плечей зникне.
Той жовняр думав-думав, боявся-бояв, але мусив послухати. Взяв Кикиза на плечі та й поніс на болотища.
Чує, а ззаду голос:
— Куди йдеш, мій Кикизе?
Жовняр відповідає:
— Несу цього Таталая до Миколая.
Голос каже:
— Ні, недопущу тебе!
Жовняр далі несе. Голос знову:
— Куди йдеш, мій Кикизе?
А жовняр своє:
— Несу цього Таталая до Миколая.
— Ні, недопущу тебе!
І третій раз питало, і жовняр те ж саме відповів. Тоді голос каже:
— Ой, Таталай, до нас руки простягай!
Жовняр зігнувся, махнув позад себе палицею, а на плечах у нього нічого нема й Кикиза не видко ніде. Замість Кикиза перед його очима стала вродлива дівчина-царівна. Всміхнулася вона до жовняра, й обоє пішли до її батька — царя.
Говорить цар:
— Ну, сину, думав я тебе відпустити додому, але коли ти такий відважний, то вінчаю тебе з донькою, яку ти визволив, і короную. Їдь по свою родину, забирай до палацу, будете тут жити.
Жовняр привіз свою родину, цар поклав на нього корону, зіграли весілля. Музика не вмовкала, їли-пили, і я там їла-пила, вино по бороді текло, а в роті сухо було.

Казка про хлопця Петра й про бичка

Казка про хлопця Петра й про бичка

Давним-давно жив собі чоловік із жінкою. Коли поженилися, то купили ялівку. Десять років прожили і не мали дитини, а ялівка не могла народити теля. Почерез їх поле йшла дорога до міста, йшла і почерез круту гору. На тій горі був … Читати далі

Проклята царівна

Проклята царівна

Був собі цар. У нього померла жінка. Вродила дитину й померла. А вродилася тоді в неї дівчина-чорт, велика красуня. До сім днів стала вона говорити, до сім місяців виросла. Вона мала два серця: серце людське і серце диявольське. Як вона … Читати далі

Скляна гора

Скляна гора

Був собі бідний господар. Мав трьох синів і поле над морем. Одного року засіяв він поле вівсом, настали жнива, вижали той овес і зложили в копи, а через кілька днів господар очам своїм не повірив: наче ураган прокотився, всі копи … Читати далі

Як Іванко-дурень з королівною одружився

Як Іванко-дурень з королівною одружився

Був чоловік, що мав трьох синів: двоє розумних, а третій дурний. І прийшов тому чоловікові вже час умирати. Перед смертю покликав він синів і сказав, щоб вони після похорону ходили на цвинтар три дні. Та й помер. Поховали красно, — так, … Читати далі