Як чоловік знайшов папороть

Як чоловік знайшов папоротьПапороть хто достане, так знатиме, де гроші, де все. Так один
 чоловік — так, господський — та й найшов його, де він єсть, темної
 ночі напротив Купала Йвана. Найшов та й сидить. Тілько копиця
 горяща іде — сунеться. Він сидить. Вона через нього — сидить. Потім, того — вода, так і верне, так і верне гороюі Так як гори ото є,
 то так вода! Шумить, клекотить… А він сидить. Перейшла вода —
 він не встав. А це — цвіт тільки що зачина цвісти… Послі тії води — козаки, як набігли з нагайками, як узяли його чистити, так і то не злякавсь, поки таки папороть зацвів. Він, той чоловік, цвіт
 узяв, іде вже додому.
Приходе у те село, у панське, аж виходять зараз два лакеї і його
 тягнуть до пана: «Де ти, сукин сину, був?» Притягнули до пана.
Пан устав, давай його допитувати, де був. І різками його хотіли бити. Він признався перед паном. Коли це — нема нічого; нема того
 й пана і тих лакеїв. Він — додому та й заснув. І в нього вкрадено
 той цвіт. Так і пропало! А то ідоли все знаходились коло нього, щоб
 цвіт одібрати!..

Чарівні люстро, килим і яблучко

Чарівні люстро, килим і яблучкоБув колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда. Розповів йому свою пригоду.
Той і каже:
— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він дідові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
— Підожди,— каже дід,— може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.
Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А дід отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І з ’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
— Ану,— каже один,— подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
— Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.

Іванко — цар звірят

Іванко — цар звірятПочинається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:
— Поберімося.
Служниця сказала:
— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.
— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:
— Ходім помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:
— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?
А вони обізвалися:
— Няньку, ми прийшли.
А служниця, як почула дитячий голос, сказала:
— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:
— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:
— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.
— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.
І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:
«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає». Читати далі

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Чоловік, який садив перлини

Чоловік, який садив перлиниВ далекі часи жив на світі хан, у якого була дочка. Хан її діобив і плекав. Дочка виросла, стала вродливою дівчиною, і чутки про її красу, розум, привітність облетіли всі.сусідні країни. Правителі сусідніх держав вважали за честь породичатися з ханом. Вони відправляли до хана послів із щедрими дарунками, та хан не квапився розлзучатися з дочкою, адже він її дуже любив.
Але трапилося нещастя: принцеса тяжко захворіла.
З’ясувати причину хвороби намагалися відомі ворожбити й астрологи. Лікували її найкращі лікарі та знахарі. Півцарства обіцяв хан тому, хто поставить принцесу на ноги, але й це не допомагало.
Одного разу до палацу привели купця, корабель якого зазнав аварії біля берегів країни. Під час бурі він прив’язав себе до щогли, і цю щоглу з прив’язаним до неї непритомним чоловіком викиїнуло на берег. Коли купець опритомнів, його відвели до караван-сараю, одягли, нагодували, виділили йому простору келію. Тут, у караван-сараї, й почув купець про горе, що спіткало хана, і попросив негайно привезти його в палац.
І ось що сказав хану купець:
— Ваша величносте, на самісінькому краї землі є море-океан, на дні якого в перламутрових мушлях вирощують найбільші у світі перлини незвичайної краси. Та окрім краси ці перлини мають дивовижну чарівну властивість — повертають людям здоров’я і вроду. Мені не потрібно півцарства, я сам батько, у мене була улюблена дочка, яку я втратив. Я розумію ваше горе. І якщо ви дасте мені гарний корабель і достатньо золота, клянуся вам блакитним небом та ім’ям великого Тенрі, через рік я повернуся до вас з перлинним намистом.
Купець вирушив у далекі країни до моря-океану, а хан наказав збудувати на березі моря палац. Відтоді принцеса лежала біля вікна і з надією дивилася на море, виглядаючи заповітний корабель з блакитним прапором на щоглі. Читати далі

Пригоди діда-гуцула

Пригоди діда-гуцулаСлужив чоловік при війську двадцять штири роки. А мав двадцять штири роки, як ішов до війська. То був гуцул. І відпускають його з армії, би йшов додому. І дають йому на дорогу три хліба і три гроші. Так заслужив за такі роки. Іде він додому з тими хлібами і тими грішми. І вже вечоріло. Доходить він до одного села, а там лежить старий чоловік.
— Що ви тут, дідуню, лежите? — питає.
— Я з голоду не годен устати.
Він дав йому оден хліб і один гріш. І пішов далі. Здибає другого, що сидить.
— Що ви, діду, тут сидите?
— Я з голоду не годен далі йти.
Дав йому хліб і гріш і йде далі. Здибає третього, що сидить тамка. Поклонився до нього.
— Що ви тут, діду, сидите?
— Я голоден і не годен далі йти.
І він дав йому той третій хліб і третій гріш.
І пішов він далі, і вже смерклося. А село далеко. І він приготувався ночувати коло одного потічка. Заснув він там, і сниться йому, що прийшов святий Миколай. І зробилася велика ясність. Він пробудився — є святий Миколай. І питає його святий:
— Що ти хоч за то, що ти накормив трьох людей? Подумай, що ти маєш у мене просити. Ти можеш просити собі Царства Небесного.
А він каже:
— Я нічого не хочу, лиш хочу такий столик, щоби де я його поставлю, там попоїв і випив.
— А ще що хочеш? — питає святий.
— Ще хочу таку файку (люльку), аби я собі закурив, як попоїм.
— Подумай, чоловіче, що ти маєш собі третє просити. Читати далі

Дідові дарунки

Дідові дарункиБула одна баба. Мала вона три сини. Два були файні, а третій такий собі. Не знати було, що з нього буде. Дурень, та й дурень. От баба їм і говорить:
— Сини, я вас вигодувала, а сама я вже не годна. Тепер уже вам треба мене кормити. Треба вам якогось ремесла вчитися.
Старший говорить:
— Піду я вчитися.
І він пішов. Іде, дорога через лісок веде. Стрічає його якийсь дідо.
— Куди ти йдеш?
– Іду, бо треба якогось ремесла вчитися, треба якось жити. Мама в мене стара, треба її годувати.
— Добре, ходи до мене. Я тебе навчу.
І пішов він до діда і там у нього жив. А дід той був святим Петром, і хлопець чи місяць, чи півроку там у нього пробув. І каже дідо:
— Ти вже в мене побув. І ти був слухняний і вірний, як в мене добре робив. І за то я тобі дам такий столик. І як ти схочеш їсти, скажеш: «Столику, розкрийся!» Столик розкриється, і на нім будеш мати все: їсти, пити — все.
То йому дідо дав, він подякував і пішов. А додому ще далеко. Іде він, і вже скоро ніч буде. Він собі думає: «Треба десь переночувати». Дивиться, хата стоїть, думає: «Піду я до тої хати та переночую».
Приходить він до тої хати, привітався і говорить:
— Господинько, може би я у вас переночував?
— Та чого не переночуєте? Подорожнього треба в дім приймити. Не приймити — то був би гріх. В мене люди ночують.
Він уже там примістився, господиня рихтує щось там їсти. А він каже:
— Нє-нє, господинько. То ви будете в мене гоститися.
І він сказав:
— Столику, розкрийся!
Столик розкрився і на столику все: і їсти, і пити всього доста. А господиня то вздріла і подумала: «Як би в нього той столик забрати?» І постелила йому господиня в другій кімнаті, він ліг та й спить.
А вона взяла той столик, а на його місце поставила свій, подібний до того.
Він рано встав, подякував їй, що переночував, забрав той столик і пішов. Приходить додому.
— Що ти навчився? — питається мама.
— Все добре, мамо. Не будемо вже бідувати. Я маю штуку чародійну.
— Ну то показуй ту твою штуку.
Він поставив той столик та й каже:
— Столику, розкрийся!
А столик не розкривається, стоїть, як стояв. Він стукає і каже знову:
— Столику, розкрийся!
Та де!
«Що то є? — думає він. — Е, певно, та баба мені столик підмінила. Але що зробиш? Нема чародійного столика».
Каже другий брат:
— Може, я на щось вивчуся? Може, щось кращого найду, цікавішого?
Та й пішов він. Виходить на дорогу, стрічає його старий дідок. Читати далі

Василь і дідусеві дарунки

Василь і дідусеві дарункиСлужив при війську хлопець. Називався Василь. На літо всіх вояків вивозили в ліс, над річку, де вони зицирувалися.
Після зицирки всі хлопці бігли купатися, а Василь брав сокиру та й ішов гай чистити. Все сухе, криве, прихворіле вирубував, складав на купи, а рівні, файні дерева лишав, аби росли. Дуже скоро гай звеселів.
Відслужив Василь своє, збирається додому. Захотілося йому ще з гаєм попрощатися. Йде. А назустріч виходить з лісу дідусь із зеленою бородою й питає:
— Куди ти йдеш, молодче?
— Ха, дідусю, радісно мені нині. Відслужив військо, додому йду.
— Куди ж ти маєш гадку повернути?
— Йду з гайком попрощатися. Він такий гарний!
— Так, синку, гарний. У цім гаю моя хатина маленька. Довго я тут прожив, але ніхто в цьому гайку не зробив такого порядку, як ти. Що ти собі від мене зажадаєш? Але жадай мудро, подумай.
Думав Василь, думав та й каже:
— Я — скрипаль, і хотів би таку скрипку, що коли заграю, то аби всі йшли в танець — і бідні, і багаті, і ксьондзи, і царі, і мухи, і черв’ячки,— все живе, що є на світі.
— Добре,— говорить лісовий дідусь,— забажав ти мудро.
Дідусь зник.
І тут же Василеві в руки впала скрипка.
— Тепер говори друге бажання,— знову з’явився дідусь.
— Ще хочу мати таку торбу, щоб коли промовлю: «Фіть до торби»,— то аби все було в торбі. Щоб до мене ніхто права не мав, навіть цар, в якого я служив.
— Добре.
Дідусь зник, і тут же впала Василеві до ніг торба. Він узяв її, і дідусь втретє з’явився.
— Забажай і третє, але мудро.
— Хочу, щоб, коли зголоднію, завжди мав що поїсти.
Дав йому дідусь скатертину:
— Коли зголоднієш, розстелиш цю скатертину — буде тобі їда. А тепер іди собі в світ і служи людям так вірно, як служив цьому гайкові.
Іде він, іде й бачить: жінка вивела з хати шестеро дітей і плаче, руки ломить.
— Чого ви так, жінко, плачете?
— Йой, у нас панщина! Мого чоловіка послав пан до млина молоти, а там лише чорти мелять.
— Та де ж той млин?
— Йой, за лісом! Там, у млині, є дванадцять залізних дверей, а за дванадцятими мій чоловік з волами замкнений сидить. Читати далі

Цвіт папороті

Цвіт папороті

Це було так давно, що я навіть не знаю, хто був той дядько. Але пас він якось коні в лісі в ніч на Івана Купала. Та й сів він під великим кущем папороті. Вона зацвіла, та й стала осипатися — … Читати далі

Про Мар’ю-царівну та Івана-царя

Про Мар'ю-царівну та Івана-царя

Був один бідний чоловік. Це було в місті, де жив цар. А той чоловік мав дванадцять дітей. Одного разу цар наказав кучерові запрягати коні. Кучер запріг коней, сіли на кочію і їдуть по місту. Під’їхали до хати бідного чоловіка. Побачив … Читати далі