Поклажа Залізняка

Мої дід у торік умерли. Вони сильно любили про Залізняка балакать. Було вилізуть на піч та як почнуть розповідати, то вже мати не втерплять, скажуть:
– Та буде з вас!
А вони ще розказують…
Щоб так їх слухав, то вони б усю ніч балакали. Тільки ми їх не дуже слухали; я тілько трохи знаю, що вони казали.
Як жив Залізняк тут, то села не було, тільки був великий ліс, а Залізняк прийшов з гайдамаками і поробив тут кузень, і робили ножі, а потім набудував хаток, то так і село заснувалось. Але в Залізняка було багато грошей, то він їх скрізь по цих лісах позакопував, але ніхто цих грошей не може взять, бо треба клятьбу одгадать, а клятьби ніхто не знає, яку він поклав. Тоді, як закопували гроші, то завжди клали клятьбу, й тільки той міг би взяти, хто знав би ті слова.
То дід казали, що за нашим селом з отого боку від шоси, був великий з липи пеньок – товстелезний і високий. Ото ж старі люди й казали, що під тією липою є Залізнякова поклажа. То дід, поки ще були молоді, пішли вночі ще з другим чоловіком та й копають під той пеньок; думали гроші викопати. Аж десь узялося коло них два гайдамаки! Один був такий, як Залізняк, бо старі люди знали, який він був, то й дідові казали. От ті гайдамаки й кажуть до них:
– Ви думаєте гроші взять? Не ви їх тут поклали й не вам їх брать!
І так якось чудно балакають, наче з ними й вітерець шумить…
Сказали такі слова та й пішли в дупло, що в тім пеньку. І не барилися, зараз і вийшли й винесли здорову макітру грошей золотих, бо так проти місяця й мигнуло. Та так ті гайдамаки з грішми на очах десь і поділися.
То вони більше й не копали, позабирали заступи та пішли додому.

Відьма і москаль

Відьма і москальДуже давно це було. В хаті відомої відьми зупинився на постій солдат. І як водиться, через деякий час полюбили вони одне одного. Так минув місяць, другий і все було добре. Але невдовзі москаль підозрив свою відьму в недоброму. Помітив він, що господиня кожну ніч кудись зникає і з’являється тільки вранці та й входить до хати якось дивно — через комин. Помиється тихо і зразу в ліжко — спати, бо видно, що дуже втомилась. Зацікавило це солдата, вирішив він прослідкувати, куди ж це його коханка ходить. В одну ніч прикинувся він, що спить, а сам почав стежити за жінкою. Вона ж тихо піднялась, зняла з себе сорочку, намастила тіло маззю, поставила горщик із зіллям в піч, скип’ятила його і, схопивши мечик, вилетіла через комин. Солдат аж онімів від страху, але допитливість все-таки перемогла в ньому інші почуття. Вирішив він випробувати все, що робила відьма, на собі. Знайшов мазь і намастився нею, скип’ятив зілля і раптом відчув, що його ніби-то підкидає вгору. Солдат почав шукати мечика, але не знайшов і тоді, ухопивши свій тесак, стрілою вилетів у димохід. В одну мить він опинився в якомусь пустинному місці серед великого натовпу відьом. Перелякавшись, він сховався за найближчий камінь. Дивиться, а відьми б’ються між собою на мечиках та ще і промовляють: “Втну, да не доткну.”
Ці ігри так розпалили солдата, що він вискочив з свого притулку і теж кинувся битися з відьмами, примовляючи:
“Я втну, та і перетну.”
Трапилось так, що він бився із своєю хазяйкою і відрубав їй пальця. Після цього відьми розлетілися по домівках і з ними полетів наш солдат. Вдома чаклунка почала докоряти солдатові за його допитливість. І як вона його не любить, але він все рівно повинен постраждати за свою провину. І дійсно, випила вона з нього всю кров і той солдат помер.

Кара Божа

Кара БожаІшли дві баби у Київ молиться. Назустріч, де не візьмись, плигає жаба здорова, прездорова. І почала слідкувати за ними. Плига та й плига. Куди вони б не пішли і вона там. Дуже близько вона не підходила, а так собі дещо позаду, гониться за ними і гониться. Вже ці баби і поспішали, щоб вона відстала, і бігли, так ні, не відстає.
Ото неначе втечуть від неї і вже подумають собі: “Слава тобі, Господи, відстала!”
Коли дивляться, знову вона за ними плигає. Але було видно, що жаба за однією бабою слідкувала, а до другої їй і діла не було. І так вона гналася за ними аж до самого Києва. Прийшли вони у Київ, завернули в один монастирський двір на ночівлю. Запропонували їм в хаті ночувати, там було багато ліжок з подушками. Всі пішли у хату ночувати. А та баба, за котрою гналася жаба, не пішла у хату, знала за собою гріх. Догадувалась, що це за її душею жаба слідкувала. Лягла вона спати, а сон її не бере, ждала страсті, як віл обуха. А жаба та плигала до самого двору і в двір устрибала. А вже у дворі сховалася у дрова. Настала ніч. Жаба та вилізла з-під дров до тієї баби. Випустила з себе тьму-тьмущу різного гаду, п’явок, гадюк, ящірок, жаб: всякої всячини було там стільки, що й перелічити важко. Як почали ці гади її ссати та гризти кругом, баба тоді давай кричати од таких тяжких мук. Всі богомольці прокинулись, повибігали на двір подивитися, що воно там діється. Коли підбігли до неї, а вона вся обліплена всяким гадом, і всі ссуть з неї кров. Один з богомольців пробував одігнати од баби гадів. Так ні, ніяка сила їх не бере. Так дуже повпивались, що й кліщами не відірвеш! Ну, що ж тут робити, запомогти ніяк не можна було. Та ще не всякий погодився рятувати її, лякались, що і на їх накинуться. Всі так і порішили, що її смерть така прийшла. За великий гріх Бог її покарав. Покликали тоді попа сповідати її. Прийшов піп, став її сповідати. Вона на духу йому зізналася, що за нею є великий гріх.
Піп і каже:
“Ну, розповідай, чим ти грішна?”
Тут вона каже:
“Та я відьмувала і зняла з неба декілька зірок.”
“Де ж ти їх дівала?” — спитав піп.
“Та я їх поклала в горщик і сховала в піч.”
Піп прочитав якусь молитву — всі гади од неї і відпали.
Він тоді і каже:
“Ну тепер ти, бабко, йди додому, і зараз же віднеси зірки, де вони були, постав їх на місце і вже більше не
підкоряйся дияволові. А як будеш далі відьмувати, то на тебе ще не такі муки нападуть. Схаменись, покайся перед Богом. Віднеси зірки на місце і йди рятуватися куди-небудь у монастир затворницею. Молись Богу день і ніч, поки не простить тебе Бог.”
Пішла баба додому. А вже невідомо, чи вона зробила так, як піп наказав, чи ні — хто її знає.

Баба Параска

Баба ПараскаНе знали дівчата, що баба Параска відьма, та й пішли до неї на досвітки. Пряли там і шили допівночі, пісень співали. Ледь полягали спати, як всі четверо дверей відчинились, мов би їх відкрила нечиста сила. Баба стояла на столі серед хати. Перелякані дівчата тільки глянули на неї, як з баби одяг сам спав. Стоїть вона гола, з розпатланими косами, нелюдським виглядом і з піною на губах. А потім, як схопить рубель та качалку, і давай бігати по хаті, закликаючи до себе різну погань. Скоро через всі щілини полізли до кімнати великі жаби, змії, черв’яки, пацюки та інші істоти. Забіліли попід вікнами очі упирів та мерців. Ось, ось накинуться на дівчат і всіх передушать. А ті з переляку не знали, що і робити. На їх щастя проходив повз відьміну хату батько однієї з дівчат. Побачивши, що тут діється, він взяв палку та надавав відьмі і, гукнувши дівчат, повів їх до себе ночувати. А ті повибігали з хати без спідниць і хусточок, бо з переляку забули їх одягнути. Вранці пішли всі подивитися на відьмину хату, а та аж завалилася на один бік від нічного бенкету.

Яких цуценят не любить відьма

Яких цуценят не любить відьмаЄ такі собаки, що відьом рвуть і вовків не бояться. У них виростають вовчі зуби. Один диякон дізнався про це діло і задумав придбати собі таку собаку. Розжився він цуценятком, сучечкою. Виросла вона, побігала, наплодила цуценят. Диякон залишив собі найкраще, теж сучечку. Коли вона виросла і побігала, то принесла цуценят двох чи трьох з вовчими зубами. Диякон одібрав цих цуценят і поклав їх собі під ліжко у хаті, щоб не подушила відьма. Стали вони підростати. Диякон і очей з них не спускав. Коли сам з дому одлучався, то припоручав жінці або робітникові, щоб доглядали за ними. Одного разу увечері диякон був дома. Він сидів і писав церковні книги. Коли чує, як заскавчали цуценята під ліжком! Диякон за мить схопив свій костур суковатий та туди. Коли дивиться, а там собака здорова, чорна, душить тих цуценят. Тоді він як почав її лупцювати тим костуром! Бив, бив, аж поки всі ноги перебив, ні однієї кісточки не залишилось цілісінької, потім перев’язав одну ногу червоною ниточкою і викинув її за двір. На другий день ранком диякон пішов до попа і заявив, що до церкви скоро привезуть відьму сповідати, так щоб піп відмовився це робити, бо не годиться відьом сповідати — гріх.
Незабаром після того дивляться вони, везе якийсь хлопець свою матір сповідати. Диякон відразу догадався, що то відьма, яка хотіла його цуценят придушити, і попові моргнув. Піп тоді став розпитувати, чим вона захворіла. Син сказав, що не знає, а вона скрізь зуби процідила, що впала з горища і розбилася.
Диякон і каже попові:
“Ану давайте ми зараз подивимось їй на ногу, коли одна нога перев’язана червоною ниткою, то вона відьма!”
Подивились вони на її ногу, а там — червона нитка.
Піп тоді почав її корити:
“Ех ти, боговідступниця, ти чортові душу віддала. Забирайся геть! Йди до чорта гріхи свої спокутувати”.
Взяли та прогнали відьму. Хлопець завернув коня і поїхав з матір’ю додому. Привіз і вона довго не жила, через день чи через два здохла.
Відьму, кажуть, просто не вб’єш. А диякон її доконав через те, що в нього була така палка, що всяку нечисть могла подолати, бо на ній знаходилось стільки сучків, скільки в “Отче наш” слів. І сучки, щоб були родимі, а не прироблені штучно.

Як син убив матір відьму

Як син убив матір відьмуРозповідають люди, що в Ганнівці не дуже давно трапився випадок: у однієї відьми народився перший син с хвостом. Це буцімто вона нагуляла його с чортом. Бо всі відьми по п’ятницях і середах літають вночі на мітлах з чортами гуляти. Ото бач, котрась з них і приживе від чорта дитину. Народиться така дитина на вигляд людини, але з хвостом. А бувають, що з’являються на світ зовсім не схожі на людину: всі в шерсті, точно чорти. Таким вже не жити, їх скоріше вбивають та закопують у землю, бо все рівно піп хрестить не стане. Син виріс і став таким правдивим, що і чужого не брав і не любив кривдити людей. Він знав, що його мати відьмує, де буває і куди літає. Він часто її просив, щоб вона все це кинула. Але ж відьма цього робити не хотіла і дуже свого сина незлюбила, слів його і слухати не хотіла. Часто йому вона докоряла, нізащо на нього сердилась; досадувала, що син знає про її справи. Син був хоч із хвостиком і все знав краще всякої відьми, але сам страшно відьом не любив і ніколи нікому не робив зла, одним словом, поганими ділами він не займався. Раз якось мати на нього розсердилась і качалкою торохнула його разів зо три. Син цей раз перетерпів, не став її колошматити у образі матері, а залишив це діло до ночі. Настала ніч. Мати його накинула свитину і подалась з хати. Але ж він добре знав, де в їх бувають зборища. Взяв гарну палицю осикову і пішов до того двора, де відьми збиралися. Сів під тином і чекає, поки вони вийдуть на роздобичу. Відьми порадились між собою, куда йти корів доїти, перекинулись на собак і подались. Дивиться хлопець — ціла ватага собак біжить. Одна стрибнула через тин, друга, третя. І так їх штук шість перескочило через тин. А далі біжить сама остання, біла, ряба собака. Він догадався, що це його мати. Тільки вона приготувалась стрибати через паркан, а він як ошелешив її палицею по голові, вона так і гепнулась на землю. Він тоді як почав її молотити тією палицею по чім попало. Бив, бив, аж уморився! Потім кинув її в ярок і пішов додому. Ліг спати не в хаті, а під повіткою. І вірно зробив, бо якщо б у хаті ліг — його могли нечисті сили вночі вбити. Ранком увіходить в хату, чує, мати на печі стогне, вже майже зовсім помирає.
Він і питає її:
“Мамо, чого це Ви такі сині? Захворіли чи що?”
“Еге, бісів син, це ж твоїх рук діло! Щоб вони тобі повсихали! — відповідає йому мати, — ти ж мене вночі
палицею бив і вбив!”
“Це не я, не гріши на мене! Хіба ж я став би свою матір бити? — каже відьмін син. — Собаку я вночі одну лупцював, так собаці, кажуть, собача й честь, а тебе я не торкався”.
Так відьма день промучилась, а вночі й здохла.

Богатирі-близнята

Богатирі-близнятаПоблизу од нашого села, мабуть, так, що в Ірживці (Лубенського
 повіту) у одного чоловіка було два сина — близнята. От як зібрався
 один сусід на млин, то привіз два камені і звалив біля того місця,
 де почав будуватися. Коли бачить і раз, і вдруге, що тії камені перекочені на друге місце. «Постій же,— каже собі той чоловік,— підглежу ж я, хто мої камені займає». От він узяв і засів уночі. Аж ось
 опівночі бачить, що тії два хлопчики, один ближче, а другий геть
 сажень за шістдесят, сидять собі один проти другого і камені через
 дірку на рученята понадівали. А далі один як шпурне свій камінь,
 другий же тільки ніженькою налучає та й собі знов кидає. Не втерпів
 чоловік та, піднявшись, і каже:
— Чого це ви тут пустуєте?
— Так ти нас оце бачив? — питають ті хлопчики.
— Авжеж, бачив!
— Ну, так прощай же! — та й зникли.