Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

Почивал

ПочивалБуло три брати: два розумні, а третій дурний, Іваном звався. Сидів той Іван на печі, їв цибулю і запивав квасом. А більше нічого не хотів знати. Кажуть якось хатні:
— Іди-но, Почивале, і принеси до хати води!
Узяв Іван відра і пішов по воду. Набирає в Стиру воду, аж бачить, потрапила у відро рибина — щука. І стала вона проситися:
— Випусти мене, Іване, я тобі у великій пригоді стану. Що захочеш, то те й матимеш, тільки такі слова скажеш…
І промовила, як казати треба. Вислухав Іван рибину, випустив у воду і каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай відра самі додому йдуть!
Тільки сказав — відра й пішли самі додому. Другого дня хатні знову до Івана:
— Ей, Почивале, досить на печі валятися. Їдь-но в ліс, нарубай да привези дров. Вийшов у двір Іван, сів у сани та й каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб у сю мить сани самі в ліс умчалися…
Захурчали сани, приїхали в ліс. Оглянувся Іван довкола та й знов каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб найлучші, найсухіші дерева рубалися, на сани складалися…
Дрова самі рубаються, у сани складаються… Приходить гайовий.
— Що ти, Іване, робиш? Дрова крадеш?
Схопив гайовий поліняку — та до Івана. Одскочив той та й каже швиденько:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай поліно одлупцює гайового.
Ледве той утік.
Сів Іван на сани, їде. Хто йде — дивується. Дійшли чутки про Іванові дива аж до царя.
— Що то за Почивал? Що за їден?
Ніхто нічого не знає. Покликав цар посла, наказав:
— їдь і привези мені Почивала! Хочу його бачити.
Вирушив посол у дорогу. Довго їхав чи ні, але таки допитався до Почивала.
— Злазь, Іване, з печі! Казав цар, щоб ти прийшов до нього.
— Ого! — потягнувся Іван на печі.
— То ти ще будеш огокати? — схопився посол та з нагайкою до його. Обмарався тільки у сажі та й вернувся ні з чим:
— Е, — каже солдат, — хай ліпше, царю, я поїду, то по-інакшому буде. Вирушив солдат у дорогу. Скоро він допитався до Почивала. Прийшов та з порогу:
— Добрий день, Почивале! Просив цар, щоб ви приїхали до нього.
— А що там буде?
А Іван любив червоні чоботи й червоні пояси. То й каже:
— Як будуть червоні чоботи й червоний пояс, то я поїду…
— Добре. Будуть…
Сів солдат на коня — та й до царя.
— Ну як там? — питає цар.
— Казав, що зараз буде.
А Почивал повернувся до печі та й мовить:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб ця піч зі мною та поїхала у царський дворець!
І сталося так, як бажалося: поїхала піч разом з Почивалом до царського дворця. Вийшли цар, цариця і їх дочка на ґаночок, дивуються, не бачили ще ніколи такого дива: стоїть у дворі піч, а на ній — Почивал. Звелів цар своїм слугам щедро вгостити Почивала, а сам, мовби між іншим, запитав хлопця:
— Що ж тобі подарувать на згадку? Проси — і вдовольню твоє бажання.
— А ви казали, що дасте мені червоні чоботи і червоного пояса…
Коли почув цар таке, ще більше здивувався: ні золота, ні срібла, ні коштовностей не просить, а якісь, там чоботи і пояса. Велів цар слугам тут же дати Почивалові червоні чоботи і червоного пояса.
Озувся Почивал у червоні чоботи, підперезався червоним поясом — і став таким красивим парубком, що ні в казці сказати, ні пером описати. Як побачила його таким царська дочка, та й одразу полюбила. І царівну Почивал уподобав. Тож, недовго думавши-гадавши, він вирішив знов скористатися порадою рибини і промовив:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб царя дочка стала моєю любкою.
Чи хтів, чи не хтів цар зятя мати, нам про це не знати, одначе мусив дочку за Почивала оддати.

Бисагочки

БисагочкиЖили-були два брати. Один бідний, а другий багатий. В багатого дітей не було, а зате в бідного аж семеро, одне від другого менше.
Коли впав голодний рік, не мав бідний чим годувати дітей. Каже до жінки:
— Піду на рибу, може, щось зловлю.
Узяв сіточку і пішов на річку. Нічого не ловилося, а коли хотів уже йти додому, попалась йому золота рибка.
Подумав бідняк: «Візьму її, дам свіжої води, хай би діти забавлялися, то, може, за голод забудуть».
А рибка заговорила:
— Слухай, добрий чоловіче, в тебе я помру, і нічого з твоїх думок не вийде. Краще відпусти мене, а я знаю твою біду і допоможу. Почекай лише на березі.
Здивувався чоловік, коли почув таке від риби, й відпустив її.
Попливла рибка до своєї матері і каже:
— На березі є дуже бідний чоловік, який має семеро дітей і не має чим їх прогодувати. Допоможи йому.
— Добре, — каже стара. — Бери оці бисагочки і неси йому.
Припливла рибка до берега з бисагочками і гукає:
— Витягай, добрий чоловіче.
Витяг чоловік подарунок на берег і здивувався, бо ніколи ще такого не бачив.
— Що це таке?
— Порятунок для тебе і твоїх дітей. Будуть вони вас годувати. Скажеш тільки: «Бисагочки, розбисагуйтеся!» Вони розкриються, а буде там і варене, і печене, і люлька закурена.
Подякував красно чоловік рибці за подарунок і пішов додому.
Посадив дітей і жінку за стіл, бисагочки на стіл виклав і говорить:
— Бисагочки, розбисагуйтеся!
Розкрилися вони, а там страв — яких душа забагне.
Наїлися діти досита, батько подякував рибці, й бисагочки закрилися.
Повеселіли діти, повибігали надвір, на воротах катаються і співають.
Побачив то багатий, вибіг із хати і давай сварити:
— А диви, жебраки, наїлися сего-того і зняли ґвалт, що я слухати не можу!
— Ой, стрийцю, ви ще такого смачного не їли, відколи на світі живете, як нам батько давав, — озвалися діти.
Подумав багач — може, й справді. Йде.
— Здоров, брате! Що це твої діти кажуть, ніби ти їм такого смачного їсти давав, що я не пробував, відколи на світі живу.
— І тебе пригощу, лише за жінкою йди, — пообіцяв бідний.
Зрадів багач, що даром поїсть, побіг, привів жінку, і обоє сіли за стіл.
— Бисагочки, розбисагуйтесь! — мовив бідняк.
В багача аж очі вилупились, як бисагочки розкрилися. Варене там і печене, ще й для гостя люлька запалена.
Обома руками хапає багач і їсть, аж за вухами тріщить. Наївся, а тоді каже:
— Знаєш що, брате, продай мені бисагочки. Дам тобі коня з возом, два мішки жита, два пшениці, корову і морг поля.
Бідняк спочатку і слухати не хотів, але багач як пришився, то вже і не відшити його.
Продав бисагочки, а через кілька днів знову йде на берег озера.
— Приплинь, приплинь до мене, золота рибко! — кличе.
Почула вона його голос і припливає до берега.
— Що бажаєш, добрий чоловіче?
— Дорога моя рибко, дай мені другі бисагочки, бо старі попсувалися.
— Добре, почекай.
Попливла рибка до матері і каже:
— Прийшов той чоловік, якому ти подарувала бисагочки, і каже, що вони попсувалися. Просить другі, ліпші.
— Добре, доню!
Запливла рибка в печеру, винесла набагато кращі, золотом оздоблені бисагочки.
Передала золота рибка бисагочки бідному, подякував він і знову прийшов додому. Посадив сім’ю за стіл, а бисагочки аж сяють золотом.
— Бисагочки, розбисагуйтеся! — примовив.
Як відкрилися бисагочки, то до всіх, хто був у хаті, по три маленьких чоловічки з чорними булавами вискочили і б’ють — куди попало. Батька так присіли, що він на якийсь час пам’ять втратив. А як прийшов до тями, то ледве проговорив:
— Би-би-бисагочки, заби-бибисагуйтесь!
Поховалися чоловічки, і аж тепер побачив батько, що й дітям писки попухли.
— Ідіть на ворота, каже їм, — і співайте ще голосніше, як тоді, коли добре малися. Як вийде стрийко, скажіть йому, що сьогодні ви ще смачніше їли, ніж учора.
Почали діти співати, багач вибіг із хати, але вже не свариться — лише питає, чому їм так весело.
— Батько ще кращі бисагочки приніс, — відповідають діти.
Прибіг багач до брата, побачив бисагочки, заздрість його заскоботала. Просить продати.
— Ей, брате, досить того, що я вже одні продав, а ці не продам, — каже бідняк.
— Тоді поміняємося. До мене гості приїжджають, а для тебе досить і старих.
Не згоджується бідняк.
— Додаю тобі до старих два морги поля, корову, повний віз пшениці та жита, ще й мішок пшона, — умовляє багач.
Нарешті дав себе бідняк умовити.
Якраз настало свято, а по краю розійшлася слава про багача, що має чудасію і не мусить ні варити, ні пекти, а може безліч гостей погостити. З’їхалися багатії з усіх-усюд на чарівні бисагочки подивитися. Сіли за столи і чекають. Багатій приносить із комори позолочені бисагочки, ставить на стіл і каже:
— Бисагочки, розбисагуйтеся!
Як повискакували маленькі чоловічки, як почали багачів гостити, то знявся такий лемент, що на десяте село було чути. Одному вибили око, другому зламали руку, третьому ребро, і гості ледве повтікали. Ледве спромігся господар побитий прошепотіти:
— Би-би-бисагочки, заби-би-би-сагуйтесь!
Відлежав багач кілька тижнів, але довго лежати не міг, бо злість пригнала його до молодшого брата.
— Ти обманув мене. Я ледве до пам’яті прийшов і вже навіки втратив приятелів своїх. Повертай мені все, що я тобі віддав, і забери свої прокляті бисагочки.
— Е ні, брате. Я тобі продав справжні бисагочки. Ти, напевне, щось їм зробив, а тепер ще чогось хочеш. Не візьму я їх назад.
Подав тоді багатий брат до суду, але справа і донині там лежить, а бисагочкам кінця нема. Аж наразі я збив горнець — бисагочкам кінець.

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженився

Як Івась від пана тікав, у діда служив і з чортівкою оженивсяОдна бідна мати не могла свого сина вигодувати — пустилася у мандри. Іде коло гостинця, аж на той час їде пан. Бідна мати простягає руку і просить милостині у пана. Пан здалека приглядається і каже:
— Коли ти така бідна, то продай мені того хлопчика. Я дітей не маю, то в мене йому буде добре, в мене панство велике, то усе буде його.
Ну, на теє бідна мати згодилася, взяла гроші і пішла домів, а пан Івасеві дав ріжних забавок, аби йому не скучилося. Приїхали у панський двір — приставив пан своїй панії купленого хлопчика, і вона дуже стала радісна з такої великої несподіванки. Тоді зараз хлопця вбрала і порадилися посилати до школи.
Хлопець ходе до школи і за кілька літ виріс великий. Але завше зачинає сумувати, усе йому чомусь невесело. А там до тих панів заходила стара баба сільська, а той хлопець тую стару дуже любив, бо коли вона прийшла, то він зараз пригадав собі свою матір. То що іно міг, то завше для тої старої уділював подарунки, а стара завше йому казала, що за теє колись стане йому у вигоді. І так він зачав перед нею за своєю мамою жалувати і зачав її радитися, як можна зробити, щоби дістатися до матері. Тож вона його радить:
— Як не буде панів удома, то ти набереш трохи грошей та й можеш піти мандрувати, а як будеш іти, то ступиш до мене, я тобі щось дам.
За тиждень поїхали пани у далеку дорогу, а його зоставили господарем на цілий двір. Той закликав бабу, дав їй трохи грошей і собі набрав, кілько міг, і пускається в дорогу. Тоді закликала баба до себе, дає йому якогось зілля і каже:
— На, знаєш, сину, тебе можуть злапати, замкнути до арешту, а ти коли будеш чув, що вже полягали спати, тоді приложиш зілля до замка і в той час зараз ти втвориться (відкриється).
Поцілував стару в руку та й пустився в дорогу. Іде, що може зарвати, бо боїться, щоби його хто на дорозі не пізнав. Так незабаром і зайшов до ліса — тепер вже безпечніший. Іде лісом, та й вже вечір, і таки на теє не зважає, а йде, що іно може. Дивиться, а далеко в лісі світиться. Подумав собі: треба там вступити та трохи підночувати. Приходить, відхиляє двері, а там три хлопці на ланцюгах повпинані. Прийшов до хати і каже:
— Слава Ісусу Христу!
На теє йому відповіли:
— А пан де, що ти сам приходиш?
А той Івась питає:
— Який пан?
А вони йому кажуть:
— А ти не знаєш, де ти прийшов? Таж ту мешкає людоїд. Він нас полапав та й повпинав і так нас годує, доки не будемо тлусті, а тоді бере ріже, пече і так їсть.
А він каже:
— Ну, а що ж мені робити, коли тут так? Може, я міг би втекти?
— Не можеш втікати, бо він зараз прийде, то б тебе все рівно злапав. Читати далі

Казка про солдата Івана, цареву доньку й чорта

Казка про солдата Івана, цареву доньку й чортаНе нині й не вчора, а колись дуже давно, жили цар і цариця. Довго дітей не мали, аж на старі літа народилася в них гарна-прегарна донька. Дізнався про неї чорт і хотів украсти, але цар зловив чорта, завів його до палацу, до дванадцятого покою, і прикував на дванадцять ланців. Відтоді дівчину охороняла пильна варта.
Багато змінилося вартових, аж прийшла черга до хлопця Івана. Царівна собі так сподобала цього вояка, що сказала цареві: «Хочу мати його за чоловіка».
Цар дуже любив доньку і не міг їй ні в чому відмовити. Та й Іван був хлопець не ликом шитий, сподобався цареві, і той віддав за нього царівну.
Жили вони в добрі й гаразді. Але через короткий час цар із зятем поїхали на полювання, а царівну лишили дома одну. Старий цар її наповів, аби ходила по палаці куди схоче, але в дванадцятий покій не заглядала.
Але жінка до всього цікава. Зайшла вона в дванадцятий покій, а там сидить чорт, закований на дванадцять грубих ланців. Просить він:
— Царівно дорога, дай склянку води — віддам тобі за неї цілий свій край.
Вона мала серце м’яке, зжалілася і дала чортові склянку води. Той випив воду й урвав один ланц. Просить знову:
— Царівно мила, принеси ще склянку води — подарую тобі другий край.
А молода царівна не розуміла, що чорт від води силу дістає — принесла другу склянку. Випив чорт воду та й урвав другий ланц. Випросив і третю склянку, і четверту — так одинадцять склянок води випив й урвав одинадцять ланців. Видить царівна, що чорт зараз визволиться із останнього ланца, й засумнівалася, чи давати ще води, але чорт обіцяє їй дванадцятий край. Просив, просив, що вона таки принесла. Випив він дванадцяту склянку, ланц урвався, чорт ухопив царівну й піднявся у повітря — втік з палацу.
Повернувся Іван з полювання додому, а жінки вже нема. Де царівна? Подивився старий цар до дванадцятого покою — двері відкриті. Заходять — а там тільки ланци порвані й порожня склянка. Цар лише руки заломив, а зять заплакав.
Бере Іван їсти, бере лук зі стрілами — збирається свою жінку шукати. Вандрує темними лісами, переходить високі гори, перебродить ріки… Так він йде-йде, аж потрапляє до хатки на курячій лапці. У тій хатині жила Баба Яга-дерев’яна нога, але не одна нога була дерев’яна у неї, а обі. Проситься Іван на нічліг. Прийняла. Розказує бабі про свою біду.
Баба й говорить:
— Ой, Іване, нелегко тобі буде жінку відшукати. Чорт заніс її за гори високі, за ліси дрімучі, що туди ні зайти, ні заїхати, ні залетіти.
Засумував Іван, а баба каже:
— Не сумуй. Я тобі зараджу. Той чорт мені теж печінки зрізав: хочу бути найстаршою, а виходить, що він головніший, ніж я. Чорт золотий палац має, а я в хатині на курячій лапці живу.
Вперлася Баба Яга обома руками в праву ногу, відламала її по коліно й дає Іванові:
— Сідай,— каже,— на мою ногу й манджай, бо пішки туди не дійдеш.
Сів Іван на бабину ногу, переїхав високу гору — заїхав у непрохідні ліси. Якби не нога, ніяк би він не пропхався поміж кущі-гущаки та дерева, а так — куди нога штиргала, туди ліс просувався, дорога показувалася. Приїхав Іван на бабиній нозі під великий палац. Дивиться: його жінка бере з криниці воду.. Набрала повне відро, сіла собі та й плаче. Іван підходить ближче, питає, чого плаче, а жінка очам своїм не вірить, що її чоловік тут; цілує його, обіймає. Іван питає:
— Чи поїдеш ти, дорога моя дружино, додому?
А вона каже:
— Поїду, але не знаю, чи втечемо від проклятого чорта. Він тепер пообідав і спить, але коли проснеться, то вб’є тебе.
— Лишай усе чортові,— говорить Іван,— а сама сідай на цю ногу.
Але на нозі було їм обом затісно. Тоді Йван сів сам, а дружину взяв на коліна, й повезла їх нога через ліси та гори.
Най вони їдуть, а ми вернімося до палацу.
Чорт спить твердим сном у палаці, а його кінь у стайні так б’є копитами, що земля здригається. Чорт пробудився, виходить з палацу й питає сердито:
— Чому мені спати не даєш?
А кінь каже:
— Ой, пане! Твоя жінка з Іваном уже в далекій дорозі.
Сів чорт на коня, кінь здійнявся за хмари й полетів.
А Іван з жінкою тим часом доїхали до хати Баби Яги. Злізли вони з дерев’яної ноги, і нога сама поштиргала до хати. Не встиг Іван оглянутися, а Баба Яга вже на обох дерев’яних ногах на порозі хатини стоїть і сміється.
— А ви вже тут, молодята? Добре. Але від чорта не втечете, бо він летить слідом і зараз вас наздожене.
Просить Іван:
— Бабусю, я тобі багато золота дам, всього тобі дам, але врятуй мене з жінкою від чорта.
Баба каже:
— Нічого мені не треба, але від чорта я вас урятую. Даю вам двох коней.
Відламала баба обі ноги по коліна та й дала їм. Сів Іван, сіла царівна. Іван питає:
— Бабусю, а як ви без ніг будете?
— Нічого-нічого, як урятуєтеся, то «коні» мене самі знайдуть, лише не присилюйте їх.
їдуть вони через ліси, гори, води, а чорт — за ними.
Бачить чорт, що не може їх наздогнати, й так підганяє свого коня, аж той стогне. Гнав коня, гнав, кінь не витримав та й тріснув у повітрі. Чорт упав з коня, й поки долетів до землі, з нього лише дьоготь лишився.
А Іван з дружиною приїхали додому, позлазили з бабиних «коней»-ніг, ідуть до палацу. Назустріч їм виходить цар, вітає. Тут музика, парада, радість — зять доньку визволив. Питає цар:
— На чому ж ви приїхали?
Оглянувся Іван, а дерев’яних ніг уже нема — повернулися до Баби Яги.
Тоді цар сказав зробити велику гостину, запросити багато людей. Царські слуги ходили запрошувати по всіх містах і селах. Прийшли вони й до нас, на Полик, і кажуть, що треба мені збиратися до царя на баль. Хтось шепнув цареві, що я знаю багато співанок і казок, то цар сказав, аби я там, на балю, співала й казки розказувала.
А я беру й чоловіка, бо він мене саму-одну нікуди не пускає. Вже ми там балювалися: їли, пили, танцювали, а додому мусили-смо пішки йти. Ще й по дорозі замість хліба сухий корж ламали і їли. Коли з’їли, джерельної водички напилися й здорові були.

Помічник шевця

Помічник шевцяБув швець-пияк. Ішов він з корчми випивший, дивиться, стоїть під деревом голий чоловік. А то була зима. Приходить швець до нього.
— Що ви за оден?
— Чоловік.
— Може би, ти пішов до мене помагати мені чоботи робити?
— Піду.
Розгорнув швець із себе плащ, дав йому, він загорнувся і пішов зі шевцем.
Прийшов швець з тим чоловіком додому, а шевцева жінка подивилася і подумала собі: «Який сам, такого й сюди привів». А той, що його привів швець, трошки усміхнувся. Швець каже до своєї жінки:
– Іди принеси шмаття, най він вбереться.
Вона дала шмаття, той вбрався. Вона дала йому повечеряти. І полягали спати.
Швець був випивший і хотів довго спати, а той приходящий устав до дня.
— Майстер, уставайте! Давайте роботу.
Швець устав, дав йому нитки і показує, як робити дратву. Він узяв нитки, зачав робити дратву і ліпше робить, як сам швець. І швець собі подумав: «Не біда, не біда».
— Давайте роботу.
Швець йому дав якісь черевики, що люди поприносили направляти. Бо швець собі думав, що той нічого не розуміє. А тому робота дуже добре йшла. Що взяв, то раз-раз і скоро кінчив. Добре робив і скоро кінчав. Направляє і шевця посилає:
– Ідіть несіть. Віддайте людям, і най люди платять.
Повикінчував усю тоту роботу, що люди поприносили. А швець повідносив і повіддавав. І приніс швець гроші. А той каже:
— Гроші віддайте жінці. Вам гроші поки що не треба. Жінка знає, що треба купити.
Жінка взяла гроші, купила, що треба. А тут уже й діти треба вбрати. І посилає помічник шевця, щоби йшов купувати шкіри. І швець не має часу пити, мусить іти купувати шкіри. Чоботи, черевики, мешти роблять, і швець мусить йти на базар продавати. І ніколи не має швець часу зайти до корчми.
І був там той помічник три роки. На кінець третього року приїжджає до шевця багатий пан, такий повний, грубий. І каже до шевця так:
— Ви би мені не зробили чоботи? Я маю заграничну шкіру, дуже дорогу. Щоб ви мені такі чоботи зробили, щоби не викривилися і за рік часу би не подерлися.
Швець став думати. А той помічник помахав головою та й каже:
— Беріть.
Швець узяв міру, які чоботи робити, погодилися за ціну, пан лишив шкіру, вийшов з хати, сів з фурманом на бричку і поїхали. А швець вийшов з хати і десь пішов. А помічник узяв тоту шкіру, поклав на стіл і покраяв на тапочки. Пошив на машині, і на копито, і робить тапочки.
Швець увійшов до хати, подивився.
— Що ти зробив?!
Та й схопився швець за голову. Але не каже нічого, бо він у нього вже третій рік і нічого поганого не зробив.
Пан поїхав. І ніж доїхав додому, захворів і вмер. А панський фурман привіз пана додому, зняв з брички, а собі всідлав коня і до шевця. Скоро гонить, приїжджає та й гойкає:
— Майстер! Ви чоботи не робіть, бо пан уже вмер. Ви робіть тапочки.
А помічник виймає тапочки.
— На. Вже готові.
Панський фурман тапочки забрав і поїхав, а помічник шевця каже:
— Знаєте, що я за оден? Я ангел Михаїл. Мене Господь скинув з неба за непослух. А вам я дякую. Я три роки відпокутував. Будьте здорові!
І святий Михаїл зник, навіть двері не відкриваючи.

Нещасний Данило

Нещасний ДанилоБув собі нещасний Данило. Де вже він не ходив, де не служив, — все, що не заробить, так як за водою й піде. Нічого в нього нема. От найнявся він до чоловіка:
— Посійте мені десятину пшениці, то я вам і послужу рік.
Став він служити, стала його пшениця сходити, стала хазяйська в стрілки йти, а його вже в колос; хазяйська в колос, а його вже й поспіла.
— Ну, — каже, — завтра піду скошу, то це мені й буде.
Коли це вночі набігла хмара, як ударив град, вибило пшеницю. Пішов він і плаче:
— Піду, — каже, — ще де в другому місці наймусь. Приходить до другого хазяїна:
— Візьміть мене, — каже, — на рік, я вам хоч он за те поганеньке лоша служитиму.
Став він служити, стало те лоша поправлятися, така з нього путня коняка вийшла. «Оце, — думає, — дослужу та й поїду». Коли це вночі набігли вовки й розірвали лоша. Плаче він:
— Піду ще де наймуся.
Приходить ще до чоловіка, а в того чоловіка та на могилі камінь лежав, хто його знає, де він і взявся, може, його ніхто й не рушив одвіку.
— Наймусь я, — каже, — до вас за цей камінь.
Став він служити, почав той камінь мінятися, пішли по ньому різні кольори: один бік червоний, другий — срібний, третій — золотий.
— Ну, — каже, — камінь вже нікуди не дінеться.
Коли це завтра йому строк, а щось прийшло й стягло той камінь. Плаче він, жаліється, що от скільки служив, нічого йому Бог не дає.
— Що ж, — кажуть, — як ти такий нещасний, іди ти до царя, як він нам всім отець, то він і тебе прийме.
Послухав він, пішов до царя, цар і помістив його в двірню:
— Роби, — каже, — що буде, подивлюсь, який ти нещасний.
От дивиться цар, що Данило не зробить, то краще того не буде, та й каже йому:
— Що ж ти кажеш, що ти нещасний, а що не зробиш, то кращого не буде. Хочу я тебе нагородити.
Взяв насипав три бочки: одну золота, другу вугілля, а третю піску і каже:
— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний: дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав…
— Ось, — каже, — золото.
Розбили — аж пісок. Читати далі

Казка про хлопця Петра й про бичка

Казка про хлопця Петра й про бичка

Давним-давно жив собі чоловік із жінкою. Коли поженилися, то купили ялівку. Десять років прожили і не мали дитини, а ялівка не могла народити теля. Почерез їх поле йшла дорога до міста, йшла і почерез круту гору. На тій горі був … Читати далі

Скляна гора

Скляна гора

Був собі бідний господар. Мав трьох синів і поле над морем. Одного року засіяв він поле вівсом, настали жнива, вижали той овес і зложили в копи, а через кілька днів господар очам своїм не повірив: наче ураган прокотився, всі копи … Читати далі