Яйце-райце

Яйце-райцеКолись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів,— і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня.
Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця, що підійматься, то й упаде на землю,— так звір і розірве.
І цариця повоювала царя.
А один орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець і побачив, що він сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому.
А він йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові: Continue reading

Іванко — цар звірят

Іванко — цар звірятПочинається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми — Іванком і Марікою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіллею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а в десятім році найшлася у ґазди служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:
— Поберімося.
Служниця сказала:
— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.
— Та де я дітей діну, не погублю ж їх.
— Не губи дітей, забери їх і поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.
Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:
— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.
Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумілися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька[12] нема, Іванко каже:
— Ходім помалу додому.
Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно: у хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ґанок і не сміють зайти у хижу. Нянько говорить:
— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?
А вони обізвалися:
— Няньку, ми прийшли.
А служниця, як почула дитячий голос, сказала:
— Поведи їх удруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.
Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:
— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду, догляну ліс і прийду до вас.
Діти сиділи до ночі, а нянька нема. А вночі пішли дивитися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були голодні. Сказав Іванко Маріці:
— Я накладу огню, а ти йди щось пошукай їсти.
Дівчина назбирала попід кущами хрону. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один корінець і поклав у вогонь.
— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.
Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й дивується з такого трупу: дві голови, одна на однім кінці, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупу з двома головами. І кожна звірина приходила і нічого не чинила дітям.
Раненько діти встали, вмилися та й зібралися мандрувати далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, — дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.
Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.
І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз приходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Бачить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів заввишки, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбури. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Яке се мені було б придатне, коли б міг узяти».
Коли поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написані золоті букви:
«Хто буде такий мудрий, щоби зліз на явір і взяв сю сорочку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та якби вистрілив, куля вбила б третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, і зрубав би нею, скільки задумає». Continue reading

Диво-риба

Диво-рибаВ давні часи на березі Чорного моря жив старий рибалка зі своїм єдиним сином. Були вони дуже бідні. Все їхнє багатство – човен та старий невід, котрий щоразу доводилося лагодити. Цю роботу виконував син. Він розстеляв сіті біля самісінької води, лагодив її і співав пісні. Навіть сам рибалка дивувався, звідки його син знає стільки пісень! Старий і не здогадувався, що син сам створює ці пісні. Музику він підслуховує в моря, а слова до музики добирає сам. І такі чудові виходять у нього пісні, що слухати їх зліталися чайки і припливали дельфіни. Мабуть, мещканці моря знали, що на березі живе юнак, який лагодить сіті і співає пісні про море.
Одного разу юнак закінчив лагодити сітку, і батько вирішив її випробувати. Закинув він сітку недалеко від берега і, коли витрусив улов на дно човна, дуже здивувався: скільки років він ловить рибу, а така йому попалася вперше! Старий рибалка причалів до берега та й кличе сина:
— Поглянь, синку, яка незвичайна рибина потрапила до нашого невода! Ти її постережи, а я піду і розкажу про неї хану. Можливо, він за цю рибу добре заплатить, і ми з тобою купимо нову сіть.
Пішов старий, а юнак дивиться на рибу і дивується: лусочка на ній срібна, хвіст і плавники золоті, а очі — два великі смарагди! Рибина звивається, б’ється об дно човна, от-от проб’є його. Шкода стало юнакові диво-рибу. Він подумав про те, що ханський кухар засмажить її і подасть ханові на обід. Хан навіть не здогадається, яка вона була красива! Пожалів юнак рибу та й відпустив її в море.
Приїхав на берег ханський візир у супроводі варти. Батько підводить його до човна — а риби немає.
— Де ж та незвичайна риба, яку ти хотів подарувати нашому хану?! — запитує візир.
Юнак опустив голову і каже візиру:
— Пожалів я красну-рибу і відпустив її в море.
Розлютувався ханський візир, наказав усипати старому рибалці сорок палиць, а сина зв’язати, кинути в човен і зіштовхнути його в море.
Стоїть старий на березі і зі сльозами на очах бачить, як хвилі відносять човен у відкрите море. Син на дні човна також відчув, що човен не погойдується на хвилях, а мчить, ніби хтось підганяє його.
Наступного дня юнак, бачачи, як човен наповнюється водою, приготувався до смерті. Та човен несподівано приплив до берега і врізався носом у пісок. До човна підійшов хлопець, допоміг юнакові вибратися на берег, вивільнив його з мотузок і запросив до своєї оселі.
Коли молодий рибалка прийшов до тями, він здивувався, що вони дуже схожі зі своїм рятівником, що люди, котрі проходили повз них, дивляться то на одного, то на другого, ніби не можуть розрізнити їх.
Пішли якось молоді люди в місто і почули, як з міської стіни засурмили сурми, а потім прокричав оповісник. Виявляється, єдина дочка хана, якій сьогодні виповнюється шістнадцять років, ще не промовила жодного слова від часу народження. Тому, хто її вилікує, хан обіцяв будь-яку винагороду, але на того, хто спробує обманути хана, чекає смерть.
Здивувалися друзі і вирішили спробзшати щастя. Вони підійшли до ханського палацу, юнак і каже молодому рибалці:
— Давай-но я спробую її вилікувати. Мій дідусь був добрим лікарем і дечого навчив мене. Якщо вдасться вилікувати ханську дочку, подарунки ми поділимо пополам.
Рибалка погодився, і юнак пішов до ханського палацу. Там він попросив показати йому дівчину. А служка-невільниця каже йому:
— Даремно ви прийшли, юначе. Туг вже побували найкращі лікарі нашого краю. Якщо хан вам не повірить, ви можете позбутися голови.
Юнакові показали принцесу, і він був вражений їі красою. Дівчина була бліда, а очі в неї сумні-сумні. Юнак вклонився їй та й каже:
— Принцесо, я вилікую вас, якщо ви дасте відповідь на одне моє запитання. Нас в батька троє синів. Старший — гончар. Він виліпив з глини лебедя. Середульший брат пішов на озеро, де плавали справжні лебеді, зібрав пір’я і прикрасив ним глиняного птаха. Найменший брат відшукав чарівне джерельце, змочив птаха водою з нього і птах ожив, змахнув крильми і полетів за лебединою зграєю. Кожен з нас почав доводити, що це саме він господар птаха, і що завдяки йому сталося диво. Скажи, красуне, хто з трьох братів правий?
Дівчина сумно посміхнулась, хотіла щось сказати, але не змогла розтулити губи. По її щоках покотилися прозорі, як крапельки дошу, сльозини. Вона показала на свій рот і похитала головою. Юнак розгнівався і почав погрожувати їй:
— Ти хочеш, щоб кат відрубав мені голову? Тоді залишайся і ти без голови!
Юнак вихопив із-за пояса кинджал і замахнувся на дівчину. Царівна зі страху впала на землю, закричала, і тої ж миті з її розкритого рота показалася змія та як зашипить! Юнак ухопив її за голову, відбіг убік, вивільнивши дівчину від звивистого тулуба гадини і відрубав зміюці голову.
Дівчина прийшла до тями і з жахом дивилася, як звивається безголове тіло змії. Потім витерла сльози і сказала:
— Я буду твоєю рабою на все життя. Ось, візьми мій перстень, віднеси його батькові і проси в нього все, чого душа бажає…
Взяв юнак перстень і прийшов до друга. Рибалка й не сподівгівся вже побачити його живим. Він кинувся обіймати його, торкатися рук, голови, ніби хотів пересвідчитися, що це не сон.
Юнак розповів рибалці про те, що сталося в ханському палаці, про зустріч з прекрасною принцесою, дав йому перстень і каже:
— Це перстень ханської дочки. Візьми його і йди в палац. Проси в хана руки його дочки!
— Але ж це ти врятував її!
Юнак відповідає:
— Я не можу одружитися з нею. Я — та риба із сітки твого батька, яку ти відпустив на волю. Я припливала до берега слухати твої чудові пісні і так була зачарована ними, що не помітила, як потрапила в сіть. Коли ханські стражники зв’язали тебе і кинули в човен, я попросила своїх друзів дельфінів пригнати човен до другого берега. Я полюбив тебе як брата і на якийсь час прийняв образ людини. Але мій час закінчується, мені потрібно повертатися в морські глибини!
Прощавай! Якщо тобі колись знадобиться моя допомога, вийди на берег і заспівай. Я почую тебе і припливу.
Сказавши ці слова, юнак обійняв друга на прощання і попрямував до моря. Рибалка пішов до палацу, зустрівся з ханом, показав йому золотий перстень і попросив у хана руки його дочки. Хан і його прибічники обурились, дізнавшись, що син рибалки хоче поріднитися з самим ханом! Хан наказав кинути рибалку в зіндан.
Дівчина, дізнавшись про зрадливу поведінку батька, дочекалася, коли він поіде на полювання, і звільнила рибалку. Вони помчали на берег моря, де юнак піднявся на скелю, що стриміла з води, і заспівав, кличучи на допомогу друга.
Дізнавшись про вчинок дочки, хан, повернувшись із полювання, кинувся у погоню! Вже було чутно тупіт копит, коли до берега підпливла риба. Хан вже вийняв із піхов шаблю, готовий зрубати голову синові рибалки, але не встиг. Рибина викликала дельфінів і попросила їх доставити юнака і його наречену на протилежний берег. Та перш ніж вирушити в дорогу син рибалки запитав у принцеси, чи знає вона, що їй доведеться жити в хатині, куховарити, прати білизну, лагодити сіті, самій няньчити дітей. На що принцеса відповіла:
— Краще я буду коханою дружиною рибалки, ніж невільницею в гаремі.
Даремно хан бігав по берегу, розмахуючи шаблею. Дельфіни все далі і далі відносили молодят, і незабаром вони зовсім зникли з очей. Хан хотів послати їм навздогін свої бойові галери, але риба наслала на берег такі хвилі, що хан ледь урятувався від загибелі.
На ранок дельфіни доправили молодят до берега. Старий рибалка сидів біля своєї хатини й оплакував сина. Побачивши його і багато зодягнуту ханську дочку, він оторопів. Син обійняв його, розцілував, підвів до батька молоду дружину.
Дружина рибалки продала свої коштовності, вони збудували на березі новий будинок, купили великий човен, нові сіті. Рибалка ловив рибу, дружина сортувала і готувала її на продаж, а старий возив улов на базар, де на нього очікували покупці. Ось так вони й жили.
Раз на тиждень, коли призахідне сонце опускало своє золотаве проміння в море, рибалка виходив на берег і співав.
Він співав про море, про свою рідну землю, про кохання, про дружбу. І щоразу йому здавалось, що він бачить у темнуватій воді сплеск золотавих плавників свого вірного друга — сина володаря морських глибин.

Про Івана Багатого

Про Івана БагатогоІван Багатий жив у курені голий і мав собі кота.
Купить Іван сала та хліба, а кіт і поїсть. От він того кота впіймав, побив і прогнав.
Розсердився кіт на свого хазяїна, пішов позивати його до царя. Іде та й іде, зустрічає його вовк.
— Здоров, котику!
— Здоров, вовче!
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого.
— Підемо й ми з тобою, котику, бо нас б’ють, проходу не дають.
— Скільки ж вас є?
А вовк каже:
— Нас є сто.
— Збирайтеся,— каже кіт,— всі.
От вони зібрались, ідуть до царя. А кіт попереду побіг. Прибіг до царя та й каже:
— Здоров, царю!
— Здоров, котику! — відповідає цар.
— Прислав вам Іван Багатий сто вовків у подарунок.
— Спасибі,— каже цар,— за такий подарунок.
А тут уже й вовки прибігли, стоять надворі.
От цар зараз звелів стрільцям обступити вовків. Стрільці обступили й побили їх. А котик той побіг до куреня, побачив, що Івана Багатого вдома нема, знайшов сало і з ’їв.
Прийшов Іван до куреня, дивиться, а котик сидить у кутку і облизується.
«Оце, певно,— думає Іван,— він поїв сало!» Кинувся до сала — нема. Піймав він кота, вибив-вибив і прогнав з куреня.
Побіг котик знову до царя позивати Івана Багатого. Біжить та й біжить, зустрічають його кабани дикі.
— Куди ти, котику, ідеш?
— Іду,— каже,— до царя, позивати Івана Багатого. Continue reading

Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Continue reading

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Continue reading

Почивал

ПочивалБуло три брати: два розумні, а третій дурний, Іваном звався. Сидів той Іван на печі, їв цибулю і запивав квасом. А більше нічого не хотів знати. Кажуть якось хатні:
— Іди-но, Почивале, і принеси до хати води!
Узяв Іван відра і пішов по воду. Набирає в Стиру воду, аж бачить, потрапила у відро рибина — щука. І стала вона проситися:
— Випусти мене, Іване, я тобі у великій пригоді стану. Що захочеш, то те й матимеш, тільки такі слова скажеш…
І промовила, як казати треба. Вислухав Іван рибину, випустив у воду і каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай відра самі додому йдуть!
Тільки сказав — відра й пішли самі додому. Другого дня хатні знову до Івана:
— Ей, Почивале, досить на печі валятися. Їдь-но в ліс, нарубай да привези дров. Вийшов у двір Іван, сів у сани та й каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб у сю мить сани самі в ліс умчалися…
Захурчали сани, приїхали в ліс. Оглянувся Іван довкола та й знов каже:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб найлучші, найсухіші дерева рубалися, на сани складалися…
Дрова самі рубаються, у сани складаються… Приходить гайовий.
— Що ти, Іване, робиш? Дрова крадеш?
Схопив гайовий поліняку — та до Івана. Одскочив той та й каже швиденько:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: хай поліно одлупцює гайового.
Ледве той утік.
Сів Іван на сани, їде. Хто йде — дивується. Дійшли чутки про Іванові дива аж до царя.
— Що то за Почивал? Що за їден?
Ніхто нічого не знає. Покликав цар посла, наказав:
— їдь і привези мені Почивала! Хочу його бачити.
Вирушив посол у дорогу. Довго їхав чи ні, але таки допитався до Почивала.
— Злазь, Іване, з печі! Казав цар, щоб ти прийшов до нього.
— Ого! — потягнувся Іван на печі.
— То ти ще будеш огокати? — схопився посол та з нагайкою до його. Обмарався тільки у сажі та й вернувся ні з чим:
— Е, — каже солдат, — хай ліпше, царю, я поїду, то по-інакшому буде. Вирушив солдат у дорогу. Скоро він допитався до Почивала. Прийшов та з порогу:
— Добрий день, Почивале! Просив цар, щоб ви приїхали до нього.
— А що там буде?
А Іван любив червоні чоботи й червоні пояси. То й каже:
— Як будуть червоні чоботи й червоний пояс, то я поїду…
— Добре. Будуть…
Сів солдат на коня — та й до царя.
— Ну як там? — питає цар.
— Казав, що зараз буде.
А Почивал повернувся до печі та й мовить:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб ця піч зі мною та поїхала у царський дворець!
І сталося так, як бажалося: поїхала піч разом з Почивалом до царського дворця. Вийшли цар, цариця і їх дочка на ґаночок, дивуються, не бачили ще ніколи такого дива: стоїть у дворі піч, а на ній — Почивал. Звелів цар своїм слугам щедро вгостити Почивала, а сам, мовби між іншим, запитав хлопця:
— Що ж тобі подарувать на згадку? Проси — і вдовольню твоє бажання.
— А ви казали, що дасте мені червоні чоботи і червоного пояса…
Коли почув цар таке, ще більше здивувався: ні золота, ні срібла, ні коштовностей не просить, а якісь, там чоботи і пояса. Велів цар слугам тут же дати Почивалові червоні чоботи і червоного пояса.
Озувся Почивал у червоні чоботи, підперезався червоним поясом — і став таким красивим парубком, що ні в казці сказати, ні пером описати. Як побачила його таким царська дочка, та й одразу полюбила. І царівну Почивал уподобав. Тож, недовго думавши-гадавши, він вирішив знов скористатися порадою рибини і промовив:
— На щучин приказ, на моє бажання хай сповниться таке пожадання: щоб царя дочка стала моєю любкою.
Чи хтів, чи не хтів цар зятя мати, нам про це не знати, одначе мусив дочку за Почивала оддати.