Зраду не прощають

Зраду не прощаютьЖили на світі чоловік і жінка. І було в них двоє маленьких дітей: хлопчик Івасьо та дівчинка Маруся. Незабаром їх мати померла, а батько оженився на другій жінці. Чужі діти мачусі не подобались. Одного разу вона й говорить своєму чоловіку:
— Якщо ти не завезеш своїх дітей до лісу, то я з тобою жити не буду.
Батькові жаль було своїх дітей, та коли потепліло, забрав він їх і відвіз до лісу.
Прожили бідні сироти в лісі два місяці — їли гриби та дикі ягоди. Одного разу шукали вони собі їжі і зайшли у великий ліс, а посередині того лісу стояв старий-престарий дуб із дуплом. Залишилися ці сироти в тому дуплі ночувати. Коли Івасьо вліз у дупло, а в ньому — рушниця. Івасьо взяв ту рушницю, натиснув на курок, вона й вистрілила. Івасьо дуже зрадів, що буде чим від диких звірів боронитися. Тепер він уже не боявся нікого, ходив полювати, і жили вони у тому дубові.
Якось Івасьо пішов у глиб лісу і знайшов стареньку хатку. Прийшов до дуба, забрав сестру Марусю, і поселились вони в тій хатинці жити. Маруся варила їсти, а Івасьо ходив на влови. Він подружив із зайцем, лисицею, собакою та ведмедем, зробив собі сопілку. Як тільки звірі по лісі розбігаються, Івасьо заграє на сопілку, то всі збігаються до нього.
Одного разу пішов Івась із своєю звіриною в дрімучий ліс, а там стояв високий дім. Залишив звірі на подвір’ї, а сам пішов у дім. А там було дванадцять розбійників. Кинулися вони на бідного Івася, убили та й викинули надвір.
Забрав ведмідь Івася та й приносить до звірів. Поплакали вони над Івасьом, поплакали, а далі ведмідь і говорить:
— Годі плакати! Треба Івася рятувати. — І до лисиці каже: — Злови ворону, вона добуде нам живої води.
Пішла лисиця ловити ворону. От вона побачила — лежить на полі корова. Лисиця й сховалася за коровою. Незабаром позліталися ворони, сіли на корову та й давай клювати шерсть із неї. Вискочила лисиця і схопила мале вороненя. Воно стало кричати. Прилетіла ворона-мати і стала просити лисицю, щоб віддала їй вороненя. А лисиця їй і говорить:
— Якщо принесеш цілющого масла і живої води, то тоді і віддам твоє вороненя.
Полетіла ворона за море та й принесла масла і води. Забрав ведмідь живу воду, напоїв нею Івася, а маслом намастив рани — і Івасьо ожив. Устав та й каже:
— Як же я довго спав — аж мені голова болить! Читати далі

Яких цуценят не любить відьма

Яких цуценят не любить відьмаЄ такі собаки, що відьом рвуть і вовків не бояться. У них виростають вовчі зуби. Один диякон дізнався про це діло і задумав придбати собі таку собаку. Розжився він цуценятком, сучечкою. Виросла вона, побігала, наплодила цуценят. Диякон залишив собі найкраще, теж сучечку. Коли вона виросла і побігала, то принесла цуценят двох чи трьох з вовчими зубами. Диякон одібрав цих цуценят і поклав їх собі під ліжко у хаті, щоб не подушила відьма. Стали вони підростати. Диякон і очей з них не спускав. Коли сам з дому одлучався, то припоручав жінці або робітникові, щоб доглядали за ними. Одного разу увечері диякон був дома. Він сидів і писав церковні книги. Коли чує, як заскавчали цуценята під ліжком! Диякон за мить схопив свій костур суковатий та туди. Коли дивиться, а там собака здорова, чорна, душить тих цуценят. Тоді він як почав її лупцювати тим костуром! Бив, бив, аж поки всі ноги перебив, ні однієї кісточки не залишилось цілісінької, потім перев’язав одну ногу червоною ниточкою і викинув її за двір. На другий день ранком диякон пішов до попа і заявив, що до церкви скоро привезуть відьму сповідати, так щоб піп відмовився це робити, бо не годиться відьом сповідати — гріх.
Незабаром після того дивляться вони, везе якийсь хлопець свою матір сповідати. Диякон відразу догадався, що то відьма, яка хотіла його цуценят придушити, і попові моргнув. Піп тоді став розпитувати, чим вона захворіла. Син сказав, що не знає, а вона скрізь зуби процідила, що впала з горища і розбилася.
Диякон і каже попові:
“Ану давайте ми зараз подивимось їй на ногу, коли одна нога перев’язана червоною ниткою, то вона відьма!”
Подивились вони на її ногу, а там — червона нитка.
Піп тоді почав її корити:
“Ех ти, боговідступниця, ти чортові душу віддала. Забирайся геть! Йди до чорта гріхи свої спокутувати”.
Взяли та прогнали відьму. Хлопець завернув коня і поїхав з матір’ю додому. Привіз і вона довго не жила, через день чи через два здохла.
Відьму, кажуть, просто не вб’єш. А диякон її доконав через те, що в нього була така палка, що всяку нечисть могла подолати, бо на ній знаходилось стільки сучків, скільки в “Отче наш” слів. І сучки, щоб були родимі, а не прироблені штучно.

Про дурня Терешка

Про дурня ТерешкаОт був собі дід та баба. Було у них три сини: два розумних, а третій дурень. А коло них жив один пан, у нього була дочка, та така гарна, що як кинеш оком на неї, то аж на душі стане весело. Той пан узяв і збудував скляну гору — таку височенну, що як глянеш на вершечок, — голову так задереш, аж шапка спаде. І посадив там дочку геть на самий верх, і сказав так:
— Хто скочить до неї конем, тому вона буде жінкою.
Занедужав старий дід і каже:
— Сини мої! Як я умру, то щоб ви кожної ночі читали наді мною книжку, — один одну ніч, другий другу, а третій третю, поки й кінчаться дев’ятини.
Сказав і помер. Пішов старший син Кіндрат на могилу, прочитав слів троє та й пішов у хату. Настала друга ніч, пішов другий, постояв трохи й пішов у ясла, та там і проспав до самого світа. Настає й третя ніч. Береться дурний Терешко за книжку, іде на могилу, стає й читає та б’є поклони аж до землі. От ледве стало на світ благословлятись, ще й півні не співали, виходить старий дідусь із ями і каже:
— На тобі три палички: цю дай старшому братові, цю середульшому, а цю собі візьми.
Він приходить додому й хвалиться своїм братам, а ті давай сміятись з нього та вигадувать. Кажуть:
— Пішов понаходив десь на дворі паличок та й хоче нас одурити.
Старший брат Кіндрат узяв — як жбурне об землю свою паличку. Коли де не взявся кінь, такий вороний, як галка; Кіндрат мерщій на того коня та й побіг до гори, де сиділа панночка, спинив коня й каже:
— Отепер доскочу, моя буде!
Розігнався, скочив, та тільки до половини сягнув; з тим і вернувся додому. Середній брат і питає:
— А що, доскочив?
— Ні!
— Е, це, мабуть, вона мені судилася! — каже.
Кинув паличку, коли біжить кінь гнідий, аж вилискує. От він мерщій на нього, та й поїхав до тієї гори. Скочив, трохи до панночки не сягнув… Приїхав додому, а брат питається:
— Ну що, доскочив?
— Та ні! Мабуть, в усьому світі нема такого коня, щоб до панночки доскочив.
Дурний сидить, тільки слухає й сміється з них, а далі устав з печі та як кинув паличку — де не взявся кінь, такий, наче золотий, що й глянути не можна, — аж очі засвічує. Терешко мерщій на того коня та як скочить — враз доскочив.
На другий день музика грає у пана, танцюють дівки й парубки, а люди проходять мимо й питають:
— Де це музики так грають?
— Е, це у пана, мусив дочку оддати за Терешка дурного, це сьогодні весілля!

Як син убив матір відьму

Як син убив матір відьмуРозповідають люди, що в Ганнівці не дуже давно трапився випадок: у однієї відьми народився перший син с хвостом. Це буцімто вона нагуляла його с чортом. Бо всі відьми по п’ятницях і середах літають вночі на мітлах з чортами гуляти. Ото бач, котрась з них і приживе від чорта дитину. Народиться така дитина на вигляд людини, але з хвостом. А бувають, що з’являються на світ зовсім не схожі на людину: всі в шерсті, точно чорти. Таким вже не жити, їх скоріше вбивають та закопують у землю, бо все рівно піп хрестить не стане. Син виріс і став таким правдивим, що і чужого не брав і не любив кривдити людей. Він знав, що його мати відьмує, де буває і куди літає. Він часто її просив, щоб вона все це кинула. Але ж відьма цього робити не хотіла і дуже свого сина незлюбила, слів його і слухати не хотіла. Часто йому вона докоряла, нізащо на нього сердилась; досадувала, що син знає про її справи. Син був хоч із хвостиком і все знав краще всякої відьми, але сам страшно відьом не любив і ніколи нікому не робив зла, одним словом, поганими ділами він не займався. Раз якось мати на нього розсердилась і качалкою торохнула його разів зо три. Син цей раз перетерпів, не став її колошматити у образі матері, а залишив це діло до ночі. Настала ніч. Мати його накинула свитину і подалась з хати. Але ж він добре знав, де в їх бувають зборища. Взяв гарну палицю осикову і пішов до того двора, де відьми збиралися. Сів під тином і чекає, поки вони вийдуть на роздобичу. Відьми порадились між собою, куда йти корів доїти, перекинулись на собак і подались. Дивиться хлопець — ціла ватага собак біжить. Одна стрибнула через тин, друга, третя. І так їх штук шість перескочило через тин. А далі біжить сама остання, біла, ряба собака. Він догадався, що це його мати. Тільки вона приготувалась стрибати через паркан, а він як ошелешив її палицею по голові, вона так і гепнулась на землю. Він тоді як почав її молотити тією палицею по чім попало. Бив, бив, аж уморився! Потім кинув її в ярок і пішов додому. Ліг спати не в хаті, а під повіткою. І вірно зробив, бо якщо б у хаті ліг — його могли нечисті сили вночі вбити. Ранком увіходить в хату, чує, мати на печі стогне, вже майже зовсім помирає.
Він і питає її:
“Мамо, чого це Ви такі сині? Захворіли чи що?”
“Еге, бісів син, це ж твоїх рук діло! Щоб вони тобі повсихали! — відповідає йому мати, — ти ж мене вночі
палицею бив і вбив!”
“Це не я, не гріши на мене! Хіба ж я став би свою матір бити? — каже відьмін син. — Собаку я вночі одну лупцював, так собаці, кажуть, собача й честь, а тебе я не торкався”.
Так відьма день промучилась, а вночі й здохла.

Богатирі-близнята

Богатирі-близнятаПоблизу од нашого села, мабуть, так, що в Ірживці (Лубенського
 повіту) у одного чоловіка було два сина — близнята. От як зібрався
 один сусід на млин, то привіз два камені і звалив біля того місця,
 де почав будуватися. Коли бачить і раз, і вдруге, що тії камені перекочені на друге місце. «Постій же,— каже собі той чоловік,— підглежу ж я, хто мої камені займає». От він узяв і засів уночі. Аж ось
 опівночі бачить, що тії два хлопчики, один ближче, а другий геть
 сажень за шістдесят, сидять собі один проти другого і камені через
 дірку на рученята понадівали. А далі один як шпурне свій камінь,
 другий же тільки ніженькою налучає та й собі знов кидає. Не втерпів
 чоловік та, піднявшись, і каже:
— Чого це ви тут пустуєте?
— Так ти нас оце бачив? — питають ті хлопчики.
— Авжеж, бачив!
— Ну, так прощай же! — та й зникли.

Ненькова сопілка й батіжок

Ненькова сопілка й батіжокЖив собі бідний чоловік і жінка. Вони мали трьох синів. Два були розумні, а третій — не дуже. Звали його Офермою.
Минули роки, чоловік і жінка зістарілися, а сини повиростали, стали леґенями, як дуби. Перед смертю чоловік покликав їх і каже:
— Як умру, аби-сьте по одному приходили на мою могилу ночувати — кожний один тиждень.
— Добре, неньку, — відповіли хлопці.
Чоловік помер. Його поховали. А тут на могилу треба йти ночувати.
— Я не піду, боюся, — відповів найстарший. — Може би, ти, Офермо, пішов за мене?
— А що? Можу піти.
Оферма повечеряв, одягнувся у теплий кожух і пішов на цвинтар. Ліг на ненькову могилу й збирається заснути. Раптом чує:
— Це ти, Офермо?
— Це я, неньку.
— А чому першим не прийшов найстарший?
— Сказав, що боїться.
— Їсти тобі дали?
— Дали.
— А не холодно?
— У мене є теплий кожух, неньку.
— За те, що ти добрий, дарую тобі сопілочку. Як на ній заграєш, то сповниться все, що захочеш. Тепер іди додому.
Оферма засунув сопілочку за пояс і прийшов додому. Поліз на піч спати. Найстарший спитав:
— Як там? Балакав з неньком?
— А чому би й ні?
— Що вони казали?
— Питали, чи я їв і чи не холодно мені.
Найстарший не повірив:
— Все це тобі, дурному, приснилося!
— Най буде й так.
На другий тиждень мав іти на батькову могилу середульший брат. Але він сказав:
— Я не піду, бо не маю часу. Ти б не пішов за мене, Офермо?
— А що, можу піти, — погодився дурний.
Його нагодували, дали теплий сардак і верітку — вирядили на цвинтар.
На могилі Оферма простелив верітку, накрився сардаком і ліг собі спати. Та вчув неньків голос:
— Ти знову тут, синку? А чому другим середущий не прийшов? Читати далі

В науці у знахарки

В науці у знахаркиДавно колись ще за панщини жила баба-шептуха —  Рихвенка. Багацько дечого чаклунського знала вона, тим і славилась навкруги. Люди до неї так і йшли, так і тягнулись за всякими порадами. Була великою знахаркою! Усім допомогала, а кого і навчила дечому. Одного разу прийшла до Рихвенки дівка Хвеся та й прохає:
— Навчіть мене, бабусю, хоч дечому знахарувати!
— Добре, моя дитино, навчу. Я стара, день мені віку, та й воно вже не потрібно мені. Хочеш я відьмувати навчу тебе?
— Хочу, — погодилась Хвеся, — а за це я вам допоможу по господарству.
От баба Рихвенка і каже:
— Піди ти спочатку на базар та купи нового горщика, хусточку і з-півмоташки заполоччі. Тільки дивись, не
торгуйся аж ні трошки, що б не запросили, те й давай. Як все це здобудеш, приходь до мене, та тільки на ніч.
Хвеся так все це і зробила, як веліла Рихвенка, і одного вечора поспішила з покупками до неї. Ворожка поралася біля вечері і звеліла Хвесі зачекати.
Після вечері, коли дід — старий такий чоловік, заснув, Рихвенка штовхнула Хвесю та й каже:
— Ходи, моя дитино, за мною! Саме гарна пора настала, тепер нікого немає на шляху. Безпечно буде йти. Ходімо на цвинтар!
Вийшли на двір, а там хоч в око вліпи, так темно. Ідуть вони під тином, а Рихвенка і мовить:
— Дивись, щоб за одним духом набрала піску в горщик на цвинтарі, бо як забаришся, то діло не вигорить. На цвинтарі Хвесю так страхом обгорнуло, що як набирала пісок і ніг під собою не чула, так її трусило. Навіть збожила кілька разів. Як нагребла Хвеся піску, Рихвенка веліла їй обгорнути той горщик хусткою і обв’язати під вінцем заполоччю.
Дівчина все так і зробила. З цвинтаря попрямували вони прямо до річки. Біля води Рихвенка й каже:
— Хвесю, я хочу все своє знахарство здати тобі, бо я вже зовсім знедужала, а ти ще молода і кремезна.
— Навіщо мені все! — аж крикнула Хвеся.— Мені тільки хотілося знати, як заговорювати панів, та деякі шепти від пошестів!.. Всього мені не треба знати, цур йому, пек!
А Рихвенка продовжує:
— Ні, тепер вже нічого не поможеться, мусиш те робити, що скажу. Розв’язуй горщик та знімай хусточку і заполочч та став горщик на пісок.
Як упало все те диво на землю коло річки, то вода так і зашуміла, і заклекотіла, мов у лотках, або десь ще. Хвеся стояла розгублена і трусилась з переляку, як од пропасниці.
— Ну про мене, як не хочеш, то так і буде, — якось сердито промовила Рихвенка.
— Візьми піску з горщика та сипни разів два у воду!
Хвеся з переляку не знала, що й робити. Вона поривалась бігти то в той, то в інший бік, та врешті нахилилась до горщика і прось-прось піском у воду. Як глянула вона на берег, а там кишма-кишить увесь берег гадом… А в ямці стерво, а черви так клубами і завиваються, і розвиваються. Рихвенка, як кине їм шматок сиру, то вони його вмить розхапали.
— Отак, — каже стара, — розтягнули б тіло твоє і душу, якщо ти погодилась б знати всі знахарства.
А дівка стоїть, немов укопана. Навколо неї той бридкий гад так і юртується, так і лізе одне на одного й до Хвесі наближається,.. Хвеся вкрик та вголос і мерщій додому…
Відтоді цілий місяць вона не вставала з ліжка, аж занедужала з переляку. А до Рихвенки більше не ходила.

Чоловік, який садив перлини

Чоловік, який садив перлиниВ далекі часи жив на світі хан, у якого була дочка. Хан її діобив і плекав. Дочка виросла, стала вродливою дівчиною, і чутки про її красу, розум, привітність облетіли всі.сусідні країни. Правителі сусідніх держав вважали за честь породичатися з ханом. Вони відправляли до хана послів із щедрими дарунками, та хан не квапився розлзучатися з дочкою, адже він її дуже любив.
Але трапилося нещастя: принцеса тяжко захворіла.
З’ясувати причину хвороби намагалися відомі ворожбити й астрологи. Лікували її найкращі лікарі та знахарі. Півцарства обіцяв хан тому, хто поставить принцесу на ноги, але й це не допомагало.
Одного разу до палацу привели купця, корабель якого зазнав аварії біля берегів країни. Під час бурі він прив’язав себе до щогли, і цю щоглу з прив’язаним до неї непритомним чоловіком викиїнуло на берег. Коли купець опритомнів, його відвели до караван-сараю, одягли, нагодували, виділили йому простору келію. Тут, у караван-сараї, й почув купець про горе, що спіткало хана, і попросив негайно привезти його в палац.
І ось що сказав хану купець:
— Ваша величносте, на самісінькому краї землі є море-океан, на дні якого в перламутрових мушлях вирощують найбільші у світі перлини незвичайної краси. Та окрім краси ці перлини мають дивовижну чарівну властивість — повертають людям здоров’я і вроду. Мені не потрібно півцарства, я сам батько, у мене була улюблена дочка, яку я втратив. Я розумію ваше горе. І якщо ви дасте мені гарний корабель і достатньо золота, клянуся вам блакитним небом та ім’ям великого Тенрі, через рік я повернуся до вас з перлинним намистом.
Купець вирушив у далекі країни до моря-океану, а хан наказав збудувати на березі моря палац. Відтоді принцеса лежала біля вікна і з надією дивилася на море, виглядаючи заповітний корабель з блакитним прапором на щоглі. Читати далі

Про відьму, служницю і молоко

Про відьму, служницю і молокоЯкось не було відьми вдома і служниця, скориставшись цим, вирішила поцікавитись, де та ховає молоко. Відкривши комору, вона була здивована відсутністю навіть його слідів. Але коли очі допитливої жінки звикли до темряви, вона несподівано побачила у темному куточку комори завішений павутиною стовп, в який був вбитий маленький чоп. Торкнувшись його, служниця побачила молоко, що просочилося у щілину. Не довго думаючи, жінка висмикнула чоп із дірочки, звідки цівкою полилося молоко. Дуже перелякалась служниця, вибігла з комори й кинулась шукати господарку. Коли вони разом повернулись, то побачили, що із щілини вже бігла кров. Дірку заткнули, але після цього випадку зникло молоко в усіх корів та кіз у селі. А через деякий час у служниці повилазили очі, повідсихали руки та язик.

Чайка

Чайка

Був собі козак Ясюк і мав матір-чарівницю; а був він у неї лиш один і, як кожний одинак, вередливий, а люди скаржились, мовляв, великий заводіяка й п’яниця, не тримається дому, ходить по вечорницях. Тільки мати бачила в ньому добро; але … Читати далі