Як маляр хотів зробити жінку відьмою

Як маляр хотів зробити жінку відьмоюВ одному селі малярі поновляли церкву. Один з них стояв на квартирі у бідного чоловіка. Мужик той був в економії на заробітках, а жінка сама управляла господарством. Якось квартирант попросив господарку на вечерю подати молока.
А вона в отвіт:
— Я рада б пригостити вас молоком, та, на жаль, і дітям не вистачає. Корова поганенька — молока зовсім мало дає.
— Ех ти, не знаєш, як молоко добувати? — обізвався маляр. — Хочеш, я навчу, як добувати молоко: буде його не в поїд, ще й продавати будеш!
— То що треба зробити, аби так багато молока було? Навчи, будь ласка.
Маляр погодився. Він взяв книгу і почав читати. Читав, читав дуже довго. Коли жінка дивиться, а образи, що стояли високо на покуті, раптом, ні з того, ні з цього пливуть і пливуть вниз і, нарешті, стали на долівку. А той маляр тоді і каже:
— Скидай спідницю!
Вона скинула і стоїть в одній тільки сорочці, чекає, що далі буде.
А маляр знову щось почитав в книзі та й каже:
— Ну, а тепер повертайся до образів задом!
От тоді вже жінка схаменулася, що це діло не Боже, а від чорта, та й кинулася одягати спідницю і задки-задки геть від покуття подалі.
А маляр питає її:
— Чого ти так злякалась, куди ти біжиш?
— Хай тобі всячина з молоком! — відповідає жінка, — краще я без молока буду, чим душу свою занапастити!
— Е, голубко, а ти хотіла, щоб і молоко було і щоб душа була чиста? Так не буває! Абияк це не робиться: або душу рятуй, або багатій!
Та жінка не схотіла вчитися дарма молоко добувати. І маляру відмовила в квартирі — лякалася, щоб він не поробив з нею чогось поганого.

Жаба на сковороді

Жаба на сковородіБула чаклунка, а в неї швеці стояли. От якось приходить до неї сусідка і питає:
— Що, вловили?
— Вловила! — каже чаклунка.
— Де ж воно?
— В печі сохне!
Побалакали вони та й пішли з хати. А ті швеці і кажуть проміж собою:
— Давайте подивимось, що воно там?
Відкрили піч, дивляться, а там на сковороді жаба, та засохла-а-а як сухар. Взяли швеці ту жабу суху та й вкинули її в кисет з тютюном, побили її молотком на дрібнісінькі шматочки. А потім взяли та й повісили той кисетик на стінку.
Хай воно там і буде. А воно все мовчить! Тоді відкрили кисет, а там стільки жабенят, так і кишить! Ото на скільки частинок було жабу розбито, стільки і жабенят з’явилося. Тут вже швеці поохали, поохали й вирішили: “Це ж вони, сукини дочки, відьми, хотіли когось отруїти”. Взяли та викинули цих жабенят.

Яйце-райце

Яйце-райцеКолись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів,— і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня.
Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця, що підійматься, то й упаде на землю,— так звір і розірве.
І цариця повоювала царя.
А один орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець і побачив, що він сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому.
А він йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові: Читати далі

Відьма-початуха

Відьма-початухаУ Херсонській губернії була колись така традиція: не можна весілля грати доти, поки не почне початуха. Отож раз в одному селі зимував чумак з волами, а у того хазяїна, в якого він жив, дочка виходила заміж. Уже в суботу ввечері чумак дивиться: все готове до весілля, а музики не починають грати і дружки не співають.
Чумак і питає:
— Чого це не починають весілля грати?
А той хазяїн у відповідь:
— Ще не можна грати, бо не прийшла початуха.
Чумак дивується:
— Яка це початуха?
— В нас є баба-початуха і без неї не можна весілля грати, а треба почекати.
Чумак і говорить:
— Я вам почну весілля без вашої початухи.
Та й давай співати. Ледь чумак заспівав, то й всі затягнули пісню; заграли музики.
Коли через годину приходить баба: така погана, як старе жлукто, та й питає:
— Хто це весілля почав? А їй показали на чумака, який сидів за столом та пив горілку.
— Ну, — каже баба, — побачимо, чи будеш ти вдруге починати весілля…
А чумак посміхається. Коли дивляться люди, а в чумака став збільшуватись ніс. Ріс, ріс та й уперся в стіл. Чумак від страху став підтягати носа в себе. Ніс почав зменшуватись.
Та й дійшов до того, як був.
Вилазить чумак із-за столу та й каже:
— Ну, а зараз бабо, потанцюємо…
Підхопив бабу і повів у танок. Танцювали, танцювали, коли це чумак зупинивсь… А баба собі перестала. Тоді чумак взявся у боки, а баба собі взялася у боки…
Чумак як підскочить, та як заспіває:
— Ой, якби ти, вража баба, не подраная така!..
А баба собі як підскочить, та й прилипла головою до стелі.
Тоді чумак каже:
— Я свого носа умію підтягнути, а ну, тепер, вража бабо, одліпися ти від стелі!..
Та й пішов за стіл горілку пити. Баба почала просити, рідним батьком звати і заріклась, що більше, поки в світі буде жити, не буде “початухою”.
А чумак випив, закусив та як ударить кулаком об стіл, аж стіни задвигтіли. Баба й ляпнула додолу!

Відьми – дякові коханки

Відьми - дякові коханкиБув один такий дяк — Бурковський. Мав одну дівку у своєму селі, другу дівку мав на стороні. Один вечір йшов до дівки у своїм селі, а другий вечір проводив з іншою. Так він і жив, але не знав дяк, що його дівки — обидві відьми.
Прийшов раз дяк до тієї, що жила на стороні.
Посидів файно, а на прощання вона йому каже: “На тобі бук.”
Він питає: “На що мені цього бука?”
А вона тоді відповіла: “Ти як цей бук не будеш мати, то додому не прийдеш. Бо на границі свого поля тебе може хтось зустріти, не пустить додому. Але ти нічого не роби, лише цим буком бий і бий, і воно до тебе не приступить.”
Взяв тоді дяк той бук і пішов. Доходить до границі, — раптом з’явилася перед ним дуже велика льоха і лізе йому під ноги. Він у той бік — і вона туди, він в інший – і вона теж.
Бачить дяк, що не відчепиться від тієї льохи. Тоді він бере і тим буком починає ту льоху бити. Б’є, б’є, а вона наперед цього все йде. Привела його аж до воріт, на воротах стала і не пускає його за обору. Тоді він почав і на своїх воротах її бити: так бив, поки аж не забив і той бук не зламався. Нарешті увійшов він до хати, розібрався і ліг собі спати. Але ж не спить і не спить — жура йому, що убив льоху. А тут вже й досвіток.
Думає він: “Піду я на дорогу, візьму ту льоху, десь викину, щоб не мати напасті.” Виходить на двір, дивиться: а льохи вже нема!
Він тоді і каже: “Боже, та я її убив, вона була нерухома. Господу дякувати, що вона зникла: не буду мати всякого клопоту.”
Наступив той вечір, що вже має дяк йти до дівки у своєму селі. Приходить він до неї, а її тато і мама плачуть, кажуть, що вона вмирає. Привітався він зі старими, та й питає, що трапилось, чого їх донька вмирає.
А старі кажуть: “Ми не знаємо — заслабла і вмирає.”
Скільки не сидів у них дяк, дівка так і не обізвалася до нього. Тоді пішов він собі знов додому. Прийшов, ліг спати. А потім цілу днину був собі вдома. Приходить вечір, знов він йде до тієї дівки на сторону. Приходить, звітався з нею і з її родичами.
Питає вона у нього: “А що тобі діялося, як ти йшов додому?”
А він в свою чергу: “Як ти знала, що мені мало бути в дорозі? Якби не твій кийок, я б не оборонився від льохи, що не пускала мене тією стежкою, якою я йшов собі додому?”
Посміхнулася дівка: “Я якби не знала, то тобі бук не давала. А льоха — то твоя коханка! Я одна на стороні, а та друга на твоїм селі. А зараз йди додому, бо за тобою прийде її посланець. Вона хоче тебе просити, аби ти їй псалтиру читав.”
Приходить дяк додому, а там тієї дівки тато чекає на нього.
Привітався та й каже: “Моя донька вмирає, хоче вас бачити на очі.”
Приходить він до неї, та йому докоряє: “Де ти так барився? Я вже маю умирати, чекаю на тебе, маю тебе просити, щоб ти мені три ночі псалтир читав. Першу ніч у хаті, а дві ночі у церкві. За те маєш від мого тата дістати пару волів з возом, що відчитаєш у хаті, а за ті дві ночі у церкві я сама тобі заплачу.”
Сказала і відразу померла. Приходить ніч, коли дяк мав псалтир читати у хаті. Бере він у церкві псалтир, приходить у хату до померлої, сідає і читає. За тую ніч заробив собі воли з возом. Настав час у церкві читати.
Дяк пішов до дівки, що жила на стороні, та й каже: “Померла моя коханка. За першу ніч проповіді її тато дав мені воли з возом. Але ще дві ночі маю читати псалтир небіжниці у церкві. Вона обіцяла мені сама заплатити. Як ото я відчитаю, то від кого та плата буде?”
А вона йому і відповідає: “Якщо б до мене зараз не прийшов, то така була б плата, що від тебе і кісточки не залишилося! Але якщо мене послухаєш і все зробиш, що я тобі буду казати, то відчитаєш ці дві ночі і в живих залишишся.”
Дала вона йому такі ночви, що сім років пасху пекли та не були миті; потім таку скатерть, що сім років стелилася і не була прана; а ще таку свічку, що сім років знаходилась коло пасхи і не була запалена.
Ото дала вона йому всі ці речі та й мовить: “Як підеш у церкву псалтир читати, щоб все це з собою взяв. Як дівку принесуть до церкви, то там нікого не залишиться. Лише вона у труні, а коло неї будеш ти псалтир читати. А церкву замкнуть. Як її занесуть у церкву і залишать вас удвох, ти цю скатерть постели ліворуч коло труни і ночви постав, і свічку засвіти. Коли читатимеш псалтир, буде тріщати деревище. Як трісне перший раз — ти читай, тільки свічку більше засвіти. А як лусне вдруге, тоді вже швидше ховайся за ночви. Вона як вийде з труни і буде тебе прохати вийти до неї, ти сиди, не показуйся.”
Як та дівка дяка навчила, так він і зробив. Коли замкнули церкву, почав він псалтир читати. Читає, читає,
раптом деревище відізвалось. Йому вже страшно, але він читає далі. Чує він — вдруге тріснуло. Тоді він швидко сховався під ночви.
Як тільки він ними накрився, покійниця вилізла з труни і зачала його просити: “Де ти є? Покажися мені, мій милий! Скільки до мене ходив і ми любилися, тепер вже між нами розлука. Я йду до сирої землі, а ти лишаєшся на світі. Чую, що щиро молишся, мені читаєш. Вийди до мене!”
А він сидить, мовчить, не обзивається. А відьма шукає його, у кожний куточок заглядає, але знайти не може.
Тоді і каже йому: “Я тебе, пташку, мушу знайти, бо я через тебе йду сиру землю їсти, куди ти мене спорядив!”
Так вона лютувала, перешукувала скрізь все у церкві, але даремно. Тут когут запіяв, вона кинулася до труни та й лягла. Переляканий дяк виліз з-під ночов і далі читає.
Вранці прийшли, відмикають церкву, дивляться, а дяк сидить і читає. Наступив день, він пішов додому. Прийшов, але нічого робити не може, думає, як ту третю ніч перебути в церкві та не загинути. Думав, думав, нічого не придумав. Він костур у руки і пішов до своєї коханки сторонньої, аби вона порадила, що йому робити.
— А що, відчитав уже у церкві? – питає.
— Відчитав, але останню ніч як дочитати? – бідкається.
Тоді вона радить: “Заприсягни переді мною: якщо іншу не візьмеш собі за жінку, тоді дістанеш порятунку. А як не заприсягнеш, то не відчитаєш ніч.”
Побачив дяк, що біда йому буде, коли не присягне (боїться смерті — ще молодий), він і дав згоду.
Тоді дівка й радить: “Тую скатерть постели під труною, і ті ночви там постав, і ту свічку засвіти, і тими ночвами накрий. Як будеш читати, то не чекай поки деревище два рази трісне — живо ховайся
під ті ночви.”
Пішов дяк до церкви другу ніч псалтир читати. Зробив все, як йому наказано. Став читати, раптом чує, а то вже з вечора зачинає деревище тріщати. Він тоді залишив псалтир, та й під деревище запхався, ліг на ту скатерть, тими ночвами накрився, ту свічку взяв у руки і тримає. Виходить небіжниця з деревища і його шукає.
Кличе: “Мій милий, обізвися, ти бачиш, що вже між нами розлука. Я вже йду до сирої землі, вийди, ще хоч раз поцілуємся!”
А він не обзивається. Тоді вона давай шукати: обшукала всю церкву від бані до землі, заглядала поза кожну скалубинку, та не знайшла. Відчинила церкву, облетіла три рази навколо неї і як свиснула!
Злетілося відьом повна церква і кажуть їй: “Що ти від нас хочеш, сестро?”
Відповіла: “Хочу лише, щоб ви мойого кавалера знайшли тут, бо я маю його розірвати на кісточки!”
А вони їй: “Ми, сестро, не знаєм, де він є, але цієї ночі дитина народилася — дівча-відьма, вона ще не має гріху первородного, ще маминої цицьки не куштувала, ось вона знає, де він є.”
Вийшла відьма знов з церкви, як свиснула.
Прилетіла дитина, як голуб, та й каже: “Матимеш гріх неспокутуваний за те, що турбуєш такого як я ангела.”
А відьма виправдовується: “Мушу тебе кликати, бо я йду марно з світу через свого коханого. Він мене туди спорядив, а сам хоче з іншою газдувати. А мені великий жаль, бо я у свого тата одна була, на кого маєток залишається? Я хочу, щоб і він ліг у гроб!”
А дитина тоді промовила знов: “Якщо ти маєш таку міць, щоби і йому був гроб, то роби.
А мене облиш, бо я ще лише дві години на світі, і такий гріх не можу на свою душу взяти! Я знаю, де він лежить, а ти безсила його знайти, бо він запечатаний. Мені ж не вільно сказати, що треба робити, бо я ще в хрест не уведена. На цьому, сестро, бувай здорова.”
А той дяк, як почув ті слова, та й відхилив ночви, виглянув. У церкві було повно відьом, а серед них — і його стороння дівка. Тут когут запіяв, небіжниця грим до деревища, лягла на віки вічні. Тоді і всі відьми з церкви геть.
Церква замкнулася. Дяк піднявся з-під ночов і читає далі псалтир до днини. Розвиднілося.
Коли відмикнули церкву, здивувалися: посередині сидів дяк і читав псалтир.
Родичі сказали: “Значить Божа воля, що він живий.” Затим прийшов батюшка, відправив службу Божу, небіжницю винесли з церкви і поховали. Її тато віддав дякові віз і воли за першу ніч, що читав у хаті. Але за дві останні ночі, що читав у церкві, він не одержав плати.
Її тато йому сказав: “Йди, йди! Якої ще тобі треба плати, якщо узяв воли і віз, і доньку до гробу загнав?!”
Нічого не залишилось дякові, як взяти воли з возом та й іти сватати сторонню дівку. Оженився і газдував дяк доти, доки йому Бог присудив віку.

Чарівні люстро, килим і яблучко

Чарівні люстро, килим і яблучкоБув колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда. Розповів йому свою пригоду.
Той і каже:
— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він дідові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
— Підожди,— каже дід,— може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.
Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А дід отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І з ’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
— Ану,— каже один,— подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
— Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.

Як відьми возили відьмака

Як відьми возили відьмакаЖив собі чоловік, який знав усіх відьом і вказував про них людям. Узлились відьми на чоловіка, прийшли якось до нього вночі, а він в цей час спав на возі, і вивезли його на ростаньки. А чоловік цей був відьмак і зробив так, що відьми не можуть відійти від воза. Цілу ніч так і простояли, як стовпи. Вже на зорю стало займатись, баби погнали корів до череди, а вони все стоять коло воза. Тоді вже, як всі люди побачили відьом, чоловік відпустив їх додому і сказав, щоб вони більше не доїли чужих корів.

Песиголовець і коваль

Песиголовець і ковальПесиголовці – це такі великі люди з одним оком посеред лоба. Так от був песиголовець такий, що йому треба на раз, щоб наїстися, три десятки овець. Людське м’ясо для нього – ласощі. І він якось застав у лісі людей душ з півсотні. І одразу погнав їх у
свою кошару між вівці. Загнав їх у кошару і каже:
– Ну, сидіть, поки я вас всіх не переїм.
Замкнув двері і, давай, каже, одного покуштую. Та доти
 пробував, поки один коваль остався із того товариства, із тих
 людей.
– От тепер, – каже, – я й тебе з’їм.
А коваль його просить:
– Не їжте, прошу, мене: я вам ще одне око вставлю, якщо 
не з’їсте.
Він каже:
– Добре, я тебе не з’їм, тільки, щоб око мені зараз вставив!
– Ну, – каже, – я зараз почну робить, тільки ви мені дістаньте 
чотири дуби, і закопайте їх у три сажні глибини, і щоб три 
сажні було зверху, і в три аршини товщини, а п’ятого дубка,
 щоб покласти на них. Та ще й реміння треба, щоб вас ув’язать
 та прив’язать. Молоточків і свердельців, і топірець давайте
 сюди, та ще й вогонь розкладіть. А тепер поміж тими дубами
й самі ставайте. Зараз буду око вставляти.
Почав його в’язати за руки й за ноги, та все міцно так, що б
не вирвався ніяк. Оце песиголовець йому каже:
– А навіщо ти так туго в’яжеш?
А коваль:
– Щоб стійкі очі були ваші.
А потім узяв дубка того, що на дубах лежав, та на песиголовця і турнув на голову прямо.
Песиголовець завив:
– Оце ти дуже кидаєш, що й голову мені проб’єш!
А коваль йому каже:
– Ні, я вам голови не буду пробивати, а дубок на те турнув, 
щоб у вас очі не косились, та щоб були зіркі, щоб і вночі
 бачили, як та сова мишей, а ви людей.
А потім узяв свердельці, в огонь поклав, а як розжарилися 
уже добре, то вибрав найдовший свердельчик та й давай песиголовцеві очі вставляти. Як штрикне у те, що посеред лоба,
 так він і дубки повиймав, і реміння порвав та давай зубами 
скреготати, кричати так, що сипалося і листя, а ковалик так 
злякався, що поміж овець сховавсь:
– Так оце такі люди! – песиголовець кричить, – людям очі 
так вставляють! Ні, я, – каже, – тебе в свій рот уставлю.
Та й давай гонитися та ловити, щоб ковалика впіймати. Та
 що зопалу не вхопить – вівцю, або ягнятко, або старого барана 
ухопить за роги, а коваля таки не впіймає. Песиголовець тоді
 як закричить:
– Ні, більш ти в мене не будеш мудрувати, зараз я тебе 
піймаю, зараз я усіх овець поперекидаю через огорожу! А огорожа сажнів десять, а овець там і чимало, сот три, не 
менше. Як почав шпурляти, аж кричать та миркотять, падають, сердешні, на дуби та на гілки, а яка на землю впала, то
 та там зовсім пропала. От овечок небагато зосталось, десятків
 два, а може, й півтора. Нашому коваликові годі ховатись за 
ягнята: “Треба думати щось інакше, бо близько мені кінець 
настає”.
А як на його щастя, песиголовців кожушок лежав. Він його
 і надів навиворіт, та тугенько поли під себе підтакнув, та став
 якраз поперед носа. А песиголовець його як схопить та як
 крикне: “Оце як багацько тих проклятих овець, негожих, було 
б їсти на тиждень або й більше, а через коваля усіх так і
 попакую!”
Якби знав коваль, то мовчав би, а то зачепився на 
дубку та каже:
– Тепер у тебе овечок немає і ковалика – чортма!
А песиголовець догадався, що він ковалика замість вівці швиргонув, та як схопить топірець, та як кине на дубка, щоб 
поцілити коваля, та не влучив, бо ковалик око йому добре
 вставив: тепер не бачить аж ніяк. А песиголовець мерщій
 ключі взяв, та ворота відчинив, та до того дубка, і почав дубка 
хитати – так ні: не та сила тепер. Коваль усю силу з оком
 відібрав. Песиголовець заревів: “Таких дубків я ще сьогодні
 по десятку за один виривав, а тепер і цього ніяк не вихитаю, 
щоб коваля дістати! Треба лізти на дубка, щоб з’їсти коваля”.
А як на те топірчик летів та в дубку застряв, так ковалик
 той топірчик ухопив, щоб песиголовцеві голову пробити, так
 рука прилипла до топорища і не можна відірвати ніяк. А рука
 прилипла тому, що на ньому людської крові багато, тим
 топірчиком песиголовець немало людей перерубав. А тут дивиться – песиголовець уже й долізає до нього, – “мабуть, це я пропав!” – та здумав, що у нього ножик є у кишені, та й зрізав 
лівою рукою усю шкіру з долоні, що прилипла до топорища.
”Нехай, – каже, – лучче шкіра з долоні пропаде, ніж самому 
пропадати”. Та сплигнув з дубка та й утік, набравши усякого 
добра у песиголовця, бо він, тікавши, уліз до песиголовця в
 вікно і набрав там усього. А тепер живе та панує, бо грошей
 набрав чимало. У песиголовця їх вистачало. І живе тепер він
 собі. Та як здумає та згадає, що людей стільки немає. “Тепер 
би, – каже, – і мене не було, якби не вмів дурити його”. (Оце
й кінець про коваля).
А песиголовець радіє, що людська кров юшить: “От тепер, 
з’їм тебе, бо топірець кинув, що людей хапає”. Коли ж доліз 
до топірця, а там тільки шкірочка одна. Так він тільки 
шкірочку обсмоктав та облизав, та й каже: “Якби був знав, то
 не вірив би, жив би собі з одним оком, овечок і людей би 
поїдав. А тепер ковалика немає і ока чортма”.

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летів

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летівКолись, як я був малим (може відрахувало мені тоді п’ять), зібралися всі коло хати: батько, дід ще був живий, та сусіди. Посідали на призьбі, балакають собі про різне. Вже вечоріло. Була весна.
Раптом мій батько почав придивлятися та й питає:
— Що це таке, наче якийсь птах летить?
Тоді вже і я бачу, що летить великий птах, — наче журавель. Мій дід як схопиться, та за колесо (у нас на дворі лежало старе, поламане колесо) і поклав його серед двора та ломакою обкреслив коло.
Той птах спускається на те колесо нижче, нижче, та промовляє:
“Пить, пить.”
Коли дивлюсь, аж то не птах, а москаль. Учорнів, як земля. Побіг я в сіни та приніс у глечику води. Він напився і тоді заговорив. Тут його, звичайно, люди обступили, почали розпитувати.
А він моєму діду в ноги кланяється.
— Коли б ви мене зараз, діду, не порятували, то я б пропав. Розбився б на смерть або об дерево головою, або в річку б упав.
— Хто ж це тобі таке поробив? — питає дід.
От москаль і почав розповідати:
— Прийшов я у шинок, п’ю собі горілку, закушую. Коли увійшов литвин. “Почастуй, — каже, — бо в мене грошей нема.”
А я повернувся до нього і кажу:
— Оце вже всіх буду частувати!
Не дав йому ні грошей, ні горілки.
Той литвин скоса зиркнув на мене та тільки промовив:
— Будеш же ти мене знати!
І пішов з шинку. Тільки-но я з шинку за поріг, коли чую, мене вгору тягне. Як почав махати руками, як почав! Та й полетів. Летів я летів, аж з Чернігівської губернії. Як побачив, що вже через Дніпро лечу, то дуже злякався. Сили у мене вже немає, у горлі засохло. От-от упаду. Став я Бога прохати, щоб не дав умерти наглою смертю… І як я тепер додому дійду.
Тут його люди обступили і почали давати гроші, хто копійку, хто дві, хто скільки міг. Переночував у нас той
москаль і пішов в рідний край.

Солдат і відьма

Солдат і відьмаДавним давно це було. Якось в одному кінному полку та трапилась з одним солдатом така штука. Займався він своєю любушкою, а та була відьма. От він поки з нею ваторжив, то йому і не було ніякої турботи. Та ось товариші почали збивати, щоб він її покинув.
Як зустрінуть, так і за своє: “Ну, що ти до неї в’язнеш? Ти од неї не вирвешся, замучить вона тебе!”
Солдат наш послухав, і перестав до цієї дівки ходити. А його коханка та була головна відьма, а її мати ще активніше відьмувала. Жили вони вдвох: мати її — вдова і вона — дівка.
Коли відмовився солдат , то й наробив собі лиха! Відьму велика злоба взяла: ходив, удовольствувався і відмовився. Так і вирішила вона з серця віддячити йому злом за зло! От наш солдат, почистивши свого коня, поставив його на місце, у відомий час повечеряв і ліг спати коло коня на койці. А солдатська служба така: де кінь, там і сам дрімай. От він уклався спати, але сон не йде. Лежав солдат та все думав аж до півночі. Коли чує — двері рипнули і відчинилися. Він як гляне — а перед ним кобилиця: здорова та красива, і біла, як лебідь. Грива, як ото повіслу конопель розтріпали; а хвостяка той так і звивався у кільця і товщиною був як поганенький мішок. От вона входить і прямо до солдатового коня, і ну його ганяти, щипати та мушкорити. Кінь почав відбиватися, як зчинили бучу, то солдатові аж сумно стало.
От він, бідолага, аж жахнувся: “Як облишить коня та нападе на мене, так що тоді й робити.”
Коли ж так і сталось: лишила кобилиця коня та і перетворилася на жінку, підійшла до його койки і ну її хитати так, що солдат наш не втримається на койці. Хитала- хитала, а потім як схопить його за ногу, як протягне разів зо два по койці, так він і уші опустив і душа в сраку заховалася! Відьма його не довго пополохала і подалась геть. Прокинувся наш солдат уранці, а сам як у ступі побував з переляку.
Цілий день ходив він як несамовитий. На другу ніч теж таким родом приходить відьма і дала йому переполоху ще дужче: колихала його, біднягу, майже цілу ніч! Але це був тільки жарт. А далі все гірше і гірше: не дає йому заснути ні на хвильку. То був наш солдат — красень, а то вже пополотнів як стіна.
Товариші його питають: “Чого ти так змінився?” А він відмовчується.
Терпів-терпів, а таки зізнався: “Що його робити, не дає життя, стерво! Пора вже допитуватись у добрих людей, щоб спасли від напасті”. Да хто ж допоможе! От знов вечір підходить, у солдата і душі немає.
Просить він одного солдата: “Будь ласка, брате, постережи мого коня, а я ляжу у казармі.”
Солдат своє: “Навіщо тобі казарма? Там гірше, ніж у конюшні.”
Довелосьз солдатові зізнатись, через що йому боязко ночувати. А той другий солдат був не з простих — такий, що сам краще усяких чаклунів був. От він і навчає, як врятуватись нашому солдату.
“Ех ти, чудака! — каже,— Що ти наробив?! Казали тобі, що не чіпай її, бо вона тебе навчить, як на світі жити! Зовсім вона тебе замучила. Ти б у мене запитав, як цьому лихові зарадити, я трошки краще про ці справи знаю.”
Навчає він, як від чаклунки відбитися: “Знайди волоття коноплі, потіпай їх і сплети оброть. І не лягай спати, а сядь за дверми і оброть з гнуздечкою з собою візьми. Як тільки вона на двері, ти і крикни: Тпру!” і відразу накинь на неї оброть. Як це зробиш, так сідай скоріше на неї та тримайся! Вона тебе кругом міста обнесе три раза. Якщо втримаєшся — більш не прийде до тебе, якщо — ні, то вона тебе вб’є. А ще запам’ятай: це діло треба сьогодні справити.”
Солдат не довго думав, та й майнув на село. Розжився волоттям, прибіг скоріше до конюшні, потіпав його, сплів обротьку, прилагодив до неї гнуздечку і підготовився на лови свого ворога. Веселіше стало на душі. Заступила ніч. Наш солдат сів за дверми та й чекає нічну зайду.
Сидів він, сидів, аж дрімота напала. А на світанку чує: щось як зашуміло, відчинилися двері і з’явилась кобилиця. Як тільки вона передні ноги через поріг пересадила, а він як підхоп та як крикне: “Тпру!”, а сам на морду їй — гнуздечку. Кобилиця тоді кинулася тікати геть з конюшні, а він на неї — верхи. Відчула це полонянка і як залопотіла, куди видно. Помчала його, як птиця, — полетіла! Вона все вигадує, як би його збити з себе, а солдат очарапився за гриву, як воша за кожух: думки у нього нема, щоб впасти з неї. А кобилиця замість того, щоб обнести три рази кругом міста, та облетіла з ним три рази кругом білого світу. Опісля примчалась знову до конюшні. Солдат, як ото вона прибігла назад, взяв би да й відпустив її додому, от би йому не було наперед маторації. А він зопалу підбіг до кузні й підкував її.
Тут воно півні як заспівали, кобилиця одразу і стала бабою. Солдат побіг додому, а відьма рачкувалась-рачкувалась по двору коло солдатських конюшен, з тим і полізла до своєї хати, стинаючи зуби на солдата, з похвалками, що його розтерзають і розірвуть. Так вона прилізла ранком додому, а кров з неї так і цебенить. Дивиться мати, а дочка її лізе підкована, тільки-тільки що жива. Мати її тоді скоріше до попа, щоб сповідав дочку. Через три дні вона померла.
А товариш той, що солдата повчав, прийшов до нього і питає, чи справився він з відьмою.
Солдат наш посміхається: “Зробив я все, що ти мені радив. Обнесла вона мене кругом білого світу. А повернувшись, я її пригнав до кузні та ще й підкував. Кажуть, що вона додому допленталась та й померла. Уже й поховали!”
Тут посмутнів товариш: “Ну, Іван, тепер ти пропав. Прощайся зі світом загодя, бо вони тебе знайдуть і в могилі, розірвуть як вовки вівцю!”
Іван і руки опустив, відскочила від нього радість. Питає товариша: “І що тепер робити?”
“А ось що. Збирайся зараз та йди на її могилу. Якщо три ночі не висидиш на її могилі, то вважай, що ти пропав!”
Питає його солдат ще: “Ну а що мені на її могилі вчини, щоб у живих залишитися?”
— “Ну, що ж, навчу, — каже товариш. — Дам я тобі палицю, довжиною в три аршина. Сідай на могилу посередині і три рази накресли палицею кола навколо тієї могили, на скільки вона дістане. І потім тією ж палицею по колу на всі чотири сторони намалюй по хресту. Перехрестись і сиди, нікуди не рушайся з місця. Як не лякатимуть, як не приставатимуть до тебе відьми, — сиди. А то розірвуть.”
Тоді дав він Івану таку палицю, пошептав її і понаписував на ній якісь слова.
І ще раз наказав: “Дивись, сам себе вирятовуй, за ці три ночі!”
І от настала ніч. Пішов солдат на цвинтар. Сів на середину могили відьми і зробив все, що йому велів товариш, перехрестився і чекає. Ось і північ. Чує, раптом, як зашумить, як зашелестить, і виходить з могили покійниця, що він її удостояв. Ось вона піднялася у повітря і почала скликати всіх своїх подруг-відьом. Налетіло їх аж дванадцять! Послала їх головна відьма шукати солдата в усіх конюшнях. Шукали-шукали скрізь — даремно. Повертаються на цвинтар та й кажуть: “Нема ніде Івана”.
А тут вже скоро півні заспівають — так вони подались всі по своїх місцях, а покійниця пулькнула в яму. Не побачили відьми солдата, який сидів на могилі. От Іван дождав наступної ночі, пішов знову та й сів на могилі. Дочекався він до півночі, коли ж вилазить знову відьма з ями, піднялася у повітря і почала скликати подруг своїх. Вони відразу ж злетілися всі. Тепер вже вона посилає їх шукати солдата по хатах, чи не заховався він десь там. Полетіли відьми, шукали-шукали — нема!
На світанку вони знову розлетілися, а ця — головна, полізла у домовину. А наш Іван — додому.
Ось третя ніч. Знову солдат подався на цвинтар, сів на могилу. Опівночі з’являється покійниця, знову зазиває своїх подруг. Налітають до неї відьми, а вона посилає їх на всі краї шукати нашого солдата. Ті майнули по хатах, конюшнях, інших полках — ніде нема ! Тоді на поміч покійниці з’явилася ще одна відьма, та така, що тільки народилася.
Подивилася вона і одразу побачила, що Іван на могилі сидить, тай каже їм: “Ех ви! Шукаєте Івана, а він на могилі сидить!”
Тут вже всі його побачили і як сипонули до нього, але ніяк не перелетять через коло, яке він накреслив. Тоді почали вони в солдата каміння кидати, хрести на могилах ламати, перетворюватися різними жахливими звірами, та все його лякають, щоб він вибіг із кола. Літають над його головою птицею з великими носами і ледве не хапають! А він сидить, не тікає — ледь тримається. Що не творили відьми, але не злякали його.
Раптом півні як проспівають, то відьми і зникли в пітьмі, а ця, головна, сплеснула руками і сказала: “Ось тепер я пропала!”
І пулькнула в яму. А солдат устав і подався додому. Раді були твариші, побачивши нашого солдата живого. А опісля ходили вони дивитись на відьму. Відкопали її могилу, так вона лежала догори спиною і витяглась, як сучка. Так вони її закопали і ще осиковим кілком прибили. А солдат наш цілий вік дякував своєму товаришеві, що врятував його від неминучої і лютої смерті.