Андрій і відьма

Андрій і відьмаПоїхав у місто один чоловік. Звали його Андрій. Було йому літ сорок. А коли повернувся, вже темно було, бо пізно, виїхав. їде він потихеньку, про своє думає. Раптом бачить — стоїть попереду якась дівка та така гарна!
— Доброго вам здоров’ячка, — каже, — підвезіть до села, будь ласка.
Та як засміється.
— Сідай, — відповів Андрій, — веселіше буде.
Залізла дівка на воза, сіла позаду і почала тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге,еге.
— Гей,гей,гей,гей.
— О,о,о,о.
Дивується Андрій, що за пісня така? Озирнувся, щоб запитати… А дівки нема. Сидить тільки на тому місці
здоровенна жаба та очима водить. Андрій дивиться на неї і зрозуміти нічого не може, що то воно таке трапилось? Коні ж тим часом потягли кудись вбік та й перевернули воза. Ледве Андрій встиг зіскочити з нього. А жаба також зникла хто-зна куди. Приїхав він додому лише вранці.
Увечері прибіг до нього хлопець кума і кличе в гості.
Андрій і пішов, та засидівся там до темряви, розповідаючи про свою пригоду з жабою. До своєї хати Андрій повертався через цвинтар, щоб скоріше було. Іде собі, поспішає, коли дивиться — стоїть на дорозі та сама дівка, що вчора підвозив.
Стоїть, посміхається, а в руках якийсь клумак тримає.
— От тобі і на, — подумав перелякано Андрій. — Що ж воно буде?
А дівка ніжно так на нього дивиться і мовить:
— Доброго здоров’я тобі, Андрій. Допоможи клумка донести. Взяв Андрій його на плечі, а дівка позаду іде і сміється. Дійшли до Аядрієвої хати, зайшов чоловік до кімнати, дивиться, а в руках у нього кінська нога, і така, що згнила зовсім. А на дворі в цей час хтось як зарегоче, аж двері відчинились.
— Щось не те, — подумав Андрій, — і чого до мене нечиста сила прив’язалася. Треба до церкви сходити, свічку поставити.
Десь з тиждень жив собі Андрій спокійно. Але якось їхав він вночі зі степу. Сам їхав. Іде собі і замислився, коли це коні знов вбік кинулись. Він озирнувся, баче — жінка вся в білому біжить за ним. Придивився, начебто та сама дівка, тільки років їй побільше. Андрій батогом по конях — вони дужче побігли. А дівка не відстає! Бігла, бігла, догнала й сіла на краю воза і сидить мовчки. Андрій з переляку зробився як кам’яний — не ворухнеться і чуб дибом стоїть.
Доїхав він до церкви, а вона зскочила і зчезла.
Перехрестився Андрій на церкву і поїхав додому. А вдома розповідає дружині:
— Зі мною знову стався негаразд, — відьма їхала на возі.
— Та то Явдоха Нетхайло, вона відьма… Добре, що ти мовчав, а не дай Господи, зачепив би, то з життям міг би розпрощатися, — мовила дружина.
Через деякий час повертався Андрій знову вночі додому. І йшов він мимо Явдохиної хати. Дивиться, а в неї вікно світиться. Цікаво стало йому, а що робить відьма? Дивиться, а в неї в хаті повно жінок і всі голі. Намастилися якимось зіллям, приставили стола до печі, розганяються, перекидаються зі стола та прямо в піч. Вилітають через комін уверх і ось перед вікнами уже всі на конях. Андрій і думає:
— Як би ото і собі з ними поїхати?
Вони його побачили і кажуть:
— Намастись зіллям, розженись й перекинься через стіл. Тільки гляди, як будеш летіти з нами, то не кажи “Тпру!” — горе буде.
Взяв Андрій і все зробив, що йому відьми казали. Десь взявся кінь під ногами, вдаргіЬ копитом і полетів за відьмами.
Летить та раптом бачить — болото попереду, очерет! Як його їхати туди?
— Тпру!
Коня не стало під ним, а став мечик, той, що жінки коноплі б’ють. Почав Андрій вибиратись з болота, але не може. Хтось тримає його ноги, лізе у чоботи, рве волосся, закриває очі. Придивився, а то гади болотні так і лізуть до нього. Як почали його їсти та кусати! Андрій як заволає, як застогне. Ледве з болота виліз. Допоміг один добрий чоловік — литвин. Каже він Андрію:
— Сподобався ти відьмі Явдосі, от вона і пустує з тобою. Але я тобі допоможу: доки додому доберешся, вона вже постаріє. Ну йди, Андрій, бувай здоров.
Три роки Андрій додому їхав, в пеклі у чортів побував, голдовництву у татар навчився, грошей заробив. От, нарешті, до рідного села під’їздить. Дивиться, а попереду йде якась стара баба. Коли він обігнав її, вона стрибнула йому на кінець воза і давай тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге.
— У,у,у,у,у,у.
— Андрій…
Озирнувся він, а на возі суха, мертва жаба лежить. Скинув її Андрій на землю, а тут по ній щось як вдарить, нібито блискавка, і рознесло її на тисячу шматочків, тільки дим пішов.
Приїхав Андрій у село, бачить, хата його згоріла і нема ані жінки, ані дітей. Сів він на землю, заплакав і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що жінка живе у відьми Явдохи в хаті і діти також там. Відкрив він очі, дивиться, а хата ціла і жінка стоїть перед ним з коцюбою в руках, да як трісне його по лобі тією коцюбою…
— Будеш знати, як з відьмами водитись!

Шапка мертвеця

Шапка мертвецяХодили на вечорниці дівки та й хлопці. Та й кажуть раз хлопці
 єден до другого: «Зложимся на горівку, підем по горівку!» Але кожен ся бояв іти до корчми, бо була темна ніч. Тогди єдна дівка каже: «Ой, ви ся боїте, а я би сама пішла!» Та й пішла тота дівка по
 горівку.
Іде она через цвинтар, а там стоїть якійсь хлоп. Она гадала, що
 то котрий хлопець вийшов її пуджати та й каже: «То ти мене пуджаєш?» Та й го штовнула та й пішла далі. Взяла она в корчмі горівки, іде вже назад, а той хлоп все ще стоїть. Тогди она вже розгнівалася та й зірвала з него шапку, ударила го шапкою по писку і пішла.
Прийшла до хати на вечорниці та й каже: «Якійсь мене дурень
 пуджав, але-м му здерла шапку! Чия то шапка? Признавайтеся!»
Они ся там дивят на ту шапку, а на ній є такий знак, що вінець
 був. А тогди хтось прийшов під хату, запукав до вікна та й кличе:
 «Віддай мені шапку!» Тогди дівка дала тоту шапку хлопцям і каже:
 «Та киньте ту шапку через вікно!» (бо ся сама вже бояла). Але той
 каже: «Як єсь ми її здоймила, так мені тепер сама заложи!» Але она
 боялася — не пішла.
Та й той мертвець так щоночі приходив під її вікна і все казав,
 аби му шапку заложила на голову. Що робити? Порадився єї отець
 з ксьондзом та й врадили так, що треба вже дівку відвезти на цвинтар ід тому мерлому. Зробив той отець велику комашню, запросив
 п’ять ксьондзів, тогди вложили тоту дівку в труну і повезли її ги
 умерлу на цвинтар. Взяли там ксьондзи відправляти молитву, а той
 умерлий вже там стоїть. Тогди вже тота дівка взяла му закладати
 шапку па голову, але він її як ухопив, як поніс, то розніс її по
 кісточці по цілім цвинтарі.

Як чоловік знайшов папороть

Як чоловік знайшов папоротьПапороть хто достане, так знатиме, де гроші, де все. Так один
 чоловік — так, господський — та й найшов його, де він єсть, темної
 ночі напротив Купала Йвана. Найшов та й сидить. Тілько копиця
 горяща іде — сунеться. Він сидить. Вона через нього — сидить. Потім, того — вода, так і верне, так і верне гороюі Так як гори ото є,
 то так вода! Шумить, клекотить… А він сидить. Перейшла вода —
 він не встав. А це — цвіт тільки що зачина цвісти… Послі тії води — козаки, як набігли з нагайками, як узяли його чистити, так і то не злякавсь, поки таки папороть зацвів. Він, той чоловік, цвіт
 узяв, іде вже додому.
Приходе у те село, у панське, аж виходять зараз два лакеї і його
 тягнуть до пана: «Де ти, сукин сину, був?» Притягнули до пана.
Пан устав, давай його допитувати, де був. І різками його хотіли бити. Він признався перед паном. Коли це — нема нічого; нема того
 й пана і тих лакеїв. Він — додому та й заснув. І в нього вкрадено
 той цвіт. Так і пропало! А то ідоли все знаходились коло нього, щоб
 цвіт одібрати!..

Як маляр хотів зробити жінку відьмою

Як маляр хотів зробити жінку відьмоюВ одному селі малярі поновляли церкву. Один з них стояв на квартирі у бідного чоловіка. Мужик той був в економії на заробітках, а жінка сама управляла господарством. Якось квартирант попросив господарку на вечерю подати молока.
А вона в отвіт:
— Я рада б пригостити вас молоком, та, на жаль, і дітям не вистачає. Корова поганенька — молока зовсім мало дає.
— Ех ти, не знаєш, як молоко добувати? — обізвався маляр. — Хочеш, я навчу, як добувати молоко: буде його не в поїд, ще й продавати будеш!
— То що треба зробити, аби так багато молока було? Навчи, будь ласка.
Маляр погодився. Він взяв книгу і почав читати. Читав, читав дуже довго. Коли жінка дивиться, а образи, що стояли високо на покуті, раптом, ні з того, ні з цього пливуть і пливуть вниз і, нарешті, стали на долівку. А той маляр тоді і каже:
— Скидай спідницю!
Вона скинула і стоїть в одній тільки сорочці, чекає, що далі буде.
А маляр знову щось почитав в книзі та й каже:
— Ну, а тепер повертайся до образів задом!
От тоді вже жінка схаменулася, що це діло не Боже, а від чорта, та й кинулася одягати спідницю і задки-задки геть від покуття подалі.
А маляр питає її:
— Чого ти так злякалась, куди ти біжиш?
— Хай тобі всячина з молоком! — відповідає жінка, — краще я без молока буду, чим душу свою занапастити!
— Е, голубко, а ти хотіла, щоб і молоко було і щоб душа була чиста? Так не буває! Абияк це не робиться: або душу рятуй, або багатій!
Та жінка не схотіла вчитися дарма молоко добувати. І маляру відмовила в квартирі — лякалася, щоб він не поробив з нею чогось поганого.

Жаба на сковороді

Жаба на сковородіБула чаклунка, а в неї швеці стояли. От якось приходить до неї сусідка і питає:
— Що, вловили?
— Вловила! — каже чаклунка.
— Де ж воно?
— В печі сохне!
Побалакали вони та й пішли з хати. А ті швеці і кажуть проміж собою:
— Давайте подивимось, що воно там?
Відкрили піч, дивляться, а там на сковороді жаба, та засохла-а-а як сухар. Взяли швеці ту жабу суху та й вкинули її в кисет з тютюном, побили її молотком на дрібнісінькі шматочки. А потім взяли та й повісили той кисетик на стінку.
Хай воно там і буде. А воно все мовчить! Тоді відкрили кисет, а там стільки жабенят, так і кишить! Ото на скільки частинок було жабу розбито, стільки і жабенят з’явилося. Тут вже швеці поохали, поохали й вирішили: “Це ж вони, сукини дочки, відьми, хотіли когось отруїти”. Взяли та викинули цих жабенят.

Яйце-райце

Яйце-райцеКолись була птиця-жайворонок царем, а царицею — миша, і мали вони своє поле. Посіяли на тім полі пшеницю. Як уродила їм та пшениця — давай вони зерном ділитися. От одне зерно зайве було. Миша каже:
— Нехай мені буде!
А жайворонок каже:
— Нехай мені!
Думають вони: що тут робити? Пішли б позиватися, та немає старших за них: немає до кого йти позиватися. Потім миша каже:
— Ну, я лучче перекушу.
Цар на це діло згодився. Миша тільки взяла в зуби та в нору й побігла. Тут цар-жайворонок збирає всіх птиць, щоб завоювати царицю-мишу, а цариця скликає всіх звірів,— і почали війну. Як вийшли в ліс,— то що звірі хочуть яку птицю розірвати, то вона на дерево; або птиця як візьме, літаючи, бити звірів… Так билися цілий день, а потім увечері сіли всі спочивати. Коли цариця огляділась,— аж немає на війні комашні. Тоді вона звеліла, щоб конче була на вечір і комашня.
Коли це приходить і комашня. Цариця й загадала їй, щоб вона вночі полізла на дерево і за одну ніч повідкушувала птиці пір’я коло крил.
На другий день, тільки-но розвиднілось, цариця кричить:
— Ану, вставайте воюватися!
Птиця, що підійматься, то й упаде на землю,— так звір і розірве.
І цариця повоювала царя.
А один орел бачить, що то лихо, сидить на дереві і не злітає. Коли тут іде стрілець і побачив, що він сидить на дереві,— як націлиться на нього. А той орел так просить його:
— Не бий мене, голубчику, я тобі в великій пригоді стану!
Стрілець удруге націливсь, він ще його просить:
— Візьми лучче мене та вигодуй, то побачиш, в якій я тобі пригоді стану!
Стрілець ще наміривсь утретє; орел знов його почав просити:
— Ей, голубчику-братику! Не бий мене, та візьми до себе — я тобі у великій пригоді стану.
Стрілець повірив йому: поліз та зняв з дерева, та й несе його додому.
А він йому каже:
— Принеси мене до своєї хати та годуй мене м’ясом доти, поки в мене крила повідростають.
А в того чоловіка було дві корови, а третій бугай. Він зараз і зарізав йому одну корову. Він ту корову за рік із’їв та й каже тому чоловікові: Читати далі

Відьма-початуха

Відьма-початухаУ Херсонській губернії була колись така традиція: не можна весілля грати доти, поки не почне початуха. Отож раз в одному селі зимував чумак з волами, а у того хазяїна, в якого він жив, дочка виходила заміж. Уже в суботу ввечері чумак дивиться: все готове до весілля, а музики не починають грати і дружки не співають.
Чумак і питає:
— Чого це не починають весілля грати?
А той хазяїн у відповідь:
— Ще не можна грати, бо не прийшла початуха.
Чумак дивується:
— Яка це початуха?
— В нас є баба-початуха і без неї не можна весілля грати, а треба почекати.
Чумак і говорить:
— Я вам почну весілля без вашої початухи.
Та й давай співати. Ледь чумак заспівав, то й всі затягнули пісню; заграли музики.
Коли через годину приходить баба: така погана, як старе жлукто, та й питає:
— Хто це весілля почав? А їй показали на чумака, який сидів за столом та пив горілку.
— Ну, — каже баба, — побачимо, чи будеш ти вдруге починати весілля…
А чумак посміхається. Коли дивляться люди, а в чумака став збільшуватись ніс. Ріс, ріс та й уперся в стіл. Чумак від страху став підтягати носа в себе. Ніс почав зменшуватись.
Та й дійшов до того, як був.
Вилазить чумак із-за столу та й каже:
— Ну, а зараз бабо, потанцюємо…
Підхопив бабу і повів у танок. Танцювали, танцювали, коли це чумак зупинивсь… А баба собі перестала. Тоді чумак взявся у боки, а баба собі взялася у боки…
Чумак як підскочить, та як заспіває:
— Ой, якби ти, вража баба, не подраная така!..
А баба собі як підскочить, та й прилипла головою до стелі.
Тоді чумак каже:
— Я свого носа умію підтягнути, а ну, тепер, вража бабо, одліпися ти від стелі!..
Та й пішов за стіл горілку пити. Баба почала просити, рідним батьком звати і заріклась, що більше, поки в світі буде жити, не буде “початухою”.
А чумак випив, закусив та як ударить кулаком об стіл, аж стіни задвигтіли. Баба й ляпнула додолу!

Відьми – дякові коханки

Відьми - дякові коханкиБув один такий дяк — Бурковський. Мав одну дівку у своєму селі, другу дівку мав на стороні. Один вечір йшов до дівки у своїм селі, а другий вечір проводив з іншою. Так він і жив, але не знав дяк, що його дівки — обидві відьми.
Прийшов раз дяк до тієї, що жила на стороні.
Посидів файно, а на прощання вона йому каже: “На тобі бук.”
Він питає: “На що мені цього бука?”
А вона тоді відповіла: “Ти як цей бук не будеш мати, то додому не прийдеш. Бо на границі свого поля тебе може хтось зустріти, не пустить додому. Але ти нічого не роби, лише цим буком бий і бий, і воно до тебе не приступить.”
Взяв тоді дяк той бук і пішов. Доходить до границі, — раптом з’явилася перед ним дуже велика льоха і лізе йому під ноги. Він у той бік — і вона туди, він в інший – і вона теж.
Бачить дяк, що не відчепиться від тієї льохи. Тоді він бере і тим буком починає ту льоху бити. Б’є, б’є, а вона наперед цього все йде. Привела його аж до воріт, на воротах стала і не пускає його за обору. Тоді він почав і на своїх воротах її бити: так бив, поки аж не забив і той бук не зламався. Нарешті увійшов він до хати, розібрався і ліг собі спати. Але ж не спить і не спить — жура йому, що убив льоху. А тут вже й досвіток.
Думає він: “Піду я на дорогу, візьму ту льоху, десь викину, щоб не мати напасті.” Виходить на двір, дивиться: а льохи вже нема!
Він тоді і каже: “Боже, та я її убив, вона була нерухома. Господу дякувати, що вона зникла: не буду мати всякого клопоту.”
Наступив той вечір, що вже має дяк йти до дівки у своєму селі. Приходить він до неї, а її тато і мама плачуть, кажуть, що вона вмирає. Привітався він зі старими, та й питає, що трапилось, чого їх донька вмирає.
А старі кажуть: “Ми не знаємо — заслабла і вмирає.”
Скільки не сидів у них дяк, дівка так і не обізвалася до нього. Тоді пішов він собі знов додому. Прийшов, ліг спати. А потім цілу днину був собі вдома. Приходить вечір, знов він йде до тієї дівки на сторону. Приходить, звітався з нею і з її родичами.
Питає вона у нього: “А що тобі діялося, як ти йшов додому?”
А він в свою чергу: “Як ти знала, що мені мало бути в дорозі? Якби не твій кийок, я б не оборонився від льохи, що не пускала мене тією стежкою, якою я йшов собі додому?”
Посміхнулася дівка: “Я якби не знала, то тобі бук не давала. А льоха — то твоя коханка! Я одна на стороні, а та друга на твоїм селі. А зараз йди додому, бо за тобою прийде її посланець. Вона хоче тебе просити, аби ти їй псалтиру читав.”
Приходить дяк додому, а там тієї дівки тато чекає на нього.
Привітався та й каже: “Моя донька вмирає, хоче вас бачити на очі.”
Приходить він до неї, та йому докоряє: “Де ти так барився? Я вже маю умирати, чекаю на тебе, маю тебе просити, щоб ти мені три ночі псалтир читав. Першу ніч у хаті, а дві ночі у церкві. За те маєш від мого тата дістати пару волів з возом, що відчитаєш у хаті, а за ті дві ночі у церкві я сама тобі заплачу.”
Сказала і відразу померла. Приходить ніч, коли дяк мав псалтир читати у хаті. Бере він у церкві псалтир, приходить у хату до померлої, сідає і читає. За тую ніч заробив собі воли з возом. Настав час у церкві читати.
Дяк пішов до дівки, що жила на стороні, та й каже: “Померла моя коханка. За першу ніч проповіді її тато дав мені воли з возом. Але ще дві ночі маю читати псалтир небіжниці у церкві. Вона обіцяла мені сама заплатити. Як ото я відчитаю, то від кого та плата буде?”
А вона йому і відповідає: “Якщо б до мене зараз не прийшов, то така була б плата, що від тебе і кісточки не залишилося! Але якщо мене послухаєш і все зробиш, що я тобі буду казати, то відчитаєш ці дві ночі і в живих залишишся.”
Дала вона йому такі ночви, що сім років пасху пекли та не були миті; потім таку скатерть, що сім років стелилася і не була прана; а ще таку свічку, що сім років знаходилась коло пасхи і не була запалена.
Ото дала вона йому всі ці речі та й мовить: “Як підеш у церкву псалтир читати, щоб все це з собою взяв. Як дівку принесуть до церкви, то там нікого не залишиться. Лише вона у труні, а коло неї будеш ти псалтир читати. А церкву замкнуть. Як її занесуть у церкву і залишать вас удвох, ти цю скатерть постели ліворуч коло труни і ночви постав, і свічку засвіти. Коли читатимеш псалтир, буде тріщати деревище. Як трісне перший раз — ти читай, тільки свічку більше засвіти. А як лусне вдруге, тоді вже швидше ховайся за ночви. Вона як вийде з труни і буде тебе прохати вийти до неї, ти сиди, не показуйся.”
Як та дівка дяка навчила, так він і зробив. Коли замкнули церкву, почав він псалтир читати. Читає, читає,
раптом деревище відізвалось. Йому вже страшно, але він читає далі. Чує він — вдруге тріснуло. Тоді він швидко сховався під ночви.
Як тільки він ними накрився, покійниця вилізла з труни і зачала його просити: “Де ти є? Покажися мені, мій милий! Скільки до мене ходив і ми любилися, тепер вже між нами розлука. Я йду до сирої землі, а ти лишаєшся на світі. Чую, що щиро молишся, мені читаєш. Вийди до мене!”
А він сидить, мовчить, не обзивається. А відьма шукає його, у кожний куточок заглядає, але знайти не може.
Тоді і каже йому: “Я тебе, пташку, мушу знайти, бо я через тебе йду сиру землю їсти, куди ти мене спорядив!”
Так вона лютувала, перешукувала скрізь все у церкві, але даремно. Тут когут запіяв, вона кинулася до труни та й лягла. Переляканий дяк виліз з-під ночов і далі читає.
Вранці прийшли, відмикають церкву, дивляться, а дяк сидить і читає. Наступив день, він пішов додому. Прийшов, але нічого робити не може, думає, як ту третю ніч перебути в церкві та не загинути. Думав, думав, нічого не придумав. Він костур у руки і пішов до своєї коханки сторонньої, аби вона порадила, що йому робити.
— А що, відчитав уже у церкві? – питає.
— Відчитав, але останню ніч як дочитати? – бідкається.
Тоді вона радить: “Заприсягни переді мною: якщо іншу не візьмеш собі за жінку, тоді дістанеш порятунку. А як не заприсягнеш, то не відчитаєш ніч.”
Побачив дяк, що біда йому буде, коли не присягне (боїться смерті — ще молодий), він і дав згоду.
Тоді дівка й радить: “Тую скатерть постели під труною, і ті ночви там постав, і ту свічку засвіти, і тими ночвами накрий. Як будеш читати, то не чекай поки деревище два рази трісне — живо ховайся
під ті ночви.”
Пішов дяк до церкви другу ніч псалтир читати. Зробив все, як йому наказано. Став читати, раптом чує, а то вже з вечора зачинає деревище тріщати. Він тоді залишив псалтир, та й під деревище запхався, ліг на ту скатерть, тими ночвами накрився, ту свічку взяв у руки і тримає. Виходить небіжниця з деревища і його шукає.
Кличе: “Мій милий, обізвися, ти бачиш, що вже між нами розлука. Я вже йду до сирої землі, вийди, ще хоч раз поцілуємся!”
А він не обзивається. Тоді вона давай шукати: обшукала всю церкву від бані до землі, заглядала поза кожну скалубинку, та не знайшла. Відчинила церкву, облетіла три рази навколо неї і як свиснула!
Злетілося відьом повна церква і кажуть їй: “Що ти від нас хочеш, сестро?”
Відповіла: “Хочу лише, щоб ви мойого кавалера знайшли тут, бо я маю його розірвати на кісточки!”
А вони їй: “Ми, сестро, не знаєм, де він є, але цієї ночі дитина народилася — дівча-відьма, вона ще не має гріху первородного, ще маминої цицьки не куштувала, ось вона знає, де він є.”
Вийшла відьма знов з церкви, як свиснула.
Прилетіла дитина, як голуб, та й каже: “Матимеш гріх неспокутуваний за те, що турбуєш такого як я ангела.”
А відьма виправдовується: “Мушу тебе кликати, бо я йду марно з світу через свого коханого. Він мене туди спорядив, а сам хоче з іншою газдувати. А мені великий жаль, бо я у свого тата одна була, на кого маєток залишається? Я хочу, щоб і він ліг у гроб!”
А дитина тоді промовила знов: “Якщо ти маєш таку міць, щоби і йому був гроб, то роби.
А мене облиш, бо я ще лише дві години на світі, і такий гріх не можу на свою душу взяти! Я знаю, де він лежить, а ти безсила його знайти, бо він запечатаний. Мені ж не вільно сказати, що треба робити, бо я ще в хрест не уведена. На цьому, сестро, бувай здорова.”
А той дяк, як почув ті слова, та й відхилив ночви, виглянув. У церкві було повно відьом, а серед них — і його стороння дівка. Тут когут запіяв, небіжниця грим до деревища, лягла на віки вічні. Тоді і всі відьми з церкви геть.
Церква замкнулася. Дяк піднявся з-під ночов і читає далі псалтир до днини. Розвиднілося.
Коли відмикнули церкву, здивувалися: посередині сидів дяк і читав псалтир.
Родичі сказали: “Значить Божа воля, що він живий.” Затим прийшов батюшка, відправив службу Божу, небіжницю винесли з церкви і поховали. Її тато віддав дякові віз і воли за першу ніч, що читав у хаті. Але за дві останні ночі, що читав у церкві, він не одержав плати.
Її тато йому сказав: “Йди, йди! Якої ще тобі треба плати, якщо узяв воли і віз, і доньку до гробу загнав?!”
Нічого не залишилось дякові, як взяти воли з возом та й іти сватати сторонню дівку. Оженився і газдував дяк доти, доки йому Бог присудив віку.

Чарівні люстро, килим і яблучко

Чарівні люстро, килим і яблучкоБув колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда. Розповів йому свою пригоду.
Той і каже:
— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він дідові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
— Підожди,— каже дід,— може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.
Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А дід отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І з ’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
— Ану,— каже один,— подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
— Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.

Як відьми возили відьмака

Як відьми возили відьмакаЖив собі чоловік, який знав усіх відьом і вказував про них людям. Узлились відьми на чоловіка, прийшли якось до нього вночі, а він в цей час спав на возі, і вивезли його на ростаньки. А чоловік цей був відьмак і зробив так, що відьми не можуть відійти від воза. Цілу ніч так і простояли, як стовпи. Вже на зорю стало займатись, баби погнали корів до череди, а вони все стоять коло воза. Тоді вже, як всі люди побачили відьом, чоловік відпустив їх додому і сказав, щоб вони більше не доїли чужих корів.