Чарівні люстро, килим і яблучко

Чарівні люстро, килим і яблучкоБув колись король і мав він трьох синів. Вже прийшов їм час одружитися. І сталося так, що всі троє закохалися в одну панну, але один про одного не знали, як їздили до неї.
От збираються вони сватати ту панну. Приїхав перший, потім другий, нарешті третій королевич. І не могли вони ніяк погодитися, кому вона дістанеться.
Панна й каже:
— Котрий з вас принесе мені найладніший і найпотрібніший дарунок, за того й піду.
Посідали брати на коней і поїхали різними шляхами. Заїхали, може, аж на край світу.
Ось їде старший брат і зустрічає діда. Розповів йому свою пригоду.
Той і каже:
— Підожди, я тобі, мабуть, допоможу. Візьми оце люстерко. Коли схочеш довідатись про те, що з кимось зараз діється, подивишся і побачиш.
Подякував він дідові і повертається назад.
А той дід опинився вже на дорозі другого королевича і питає, куди він їде. Той розповів про все.
— Підожди,— каже дід,— може, я тобі якось зараджу. На тобі килим. Як розстелиш його і скажеш: «Неси мене туди й туди!», він понесе тебе, куди тобі треба.
Подякувавши дідові, повертається додому другий брат.
А дід отой опинився вже на дорозі наймолодшого брата. Питає його, куди й навіщо він їде. Той розповідає. Каже дід:
— Може, я тобі допоможу. На тобі оце яблучко. Воно має таку силу, що коли хто вмиратиме, то як скуштує його — відживе, одужає.
Бере він те яблуко, вертається назад.
І з ’їхались разом королевичі в одному місці. Показують один одному свої дарунки.
— Ану,— каже один,— подивимось в люстро, що наша панна тепер робить.
Подивились вони, а та помирає. Засумували брати, середущий і каже:
— Сідаймо ж на килим і везімо швидше оте цілюще яблуко.
Посідали вони на килим і наказують йому:
— Неси нас туди й туди!
Килим знявся вгору і привіз братів аж на самий двір їх улюблениці-панночки. Прийшли вони до неї. І тільки-но молодший притулив до її губ яблуко, вона враз одужала.
Тоді показали вони їй свої дарунки. Вона каже:
— В люстерко можу не дивитися, килимом не буду літати, а яблучко мені для здоров’я потрібне. Хто його приніс, за того піду.
І справили вони весілля.

Як відьми возили відьмака

Як відьми возили відьмакаЖив собі чоловік, який знав усіх відьом і вказував про них людям. Узлились відьми на чоловіка, прийшли якось до нього вночі, а він в цей час спав на возі, і вивезли його на ростаньки. А чоловік цей був відьмак і зробив так, що відьми не можуть відійти від воза. Цілу ніч так і простояли, як стовпи. Вже на зорю стало займатись, баби погнали корів до череди, а вони все стоять коло воза. Тоді вже, як всі люди побачили відьом, чоловік відпустив їх додому і сказав, щоб вони більше не доїли чужих корів.

Песиголовець і коваль

Песиголовець і ковальПесиголовці – це такі великі люди з одним оком посеред лоба. Так от був песиголовець такий, що йому треба на раз, щоб наїстися, три десятки овець. Людське м’ясо для нього – ласощі. І він якось застав у лісі людей душ з півсотні. І одразу погнав їх у
свою кошару між вівці. Загнав їх у кошару і каже:
– Ну, сидіть, поки я вас всіх не переїм.
Замкнув двері і, давай, каже, одного покуштую. Та доти
 пробував, поки один коваль остався із того товариства, із тих
 людей.
– От тепер, – каже, – я й тебе з’їм.
А коваль його просить:
– Не їжте, прошу, мене: я вам ще одне око вставлю, якщо 
не з’їсте.
Він каже:
– Добре, я тебе не з’їм, тільки, щоб око мені зараз вставив!
– Ну, – каже, – я зараз почну робить, тільки ви мені дістаньте 
чотири дуби, і закопайте їх у три сажні глибини, і щоб три 
сажні було зверху, і в три аршини товщини, а п’ятого дубка,
 щоб покласти на них. Та ще й реміння треба, щоб вас ув’язать
 та прив’язать. Молоточків і свердельців, і топірець давайте
 сюди, та ще й вогонь розкладіть. А тепер поміж тими дубами
й самі ставайте. Зараз буду око вставляти.
Почав його в’язати за руки й за ноги, та все міцно так, що б
не вирвався ніяк. Оце песиголовець йому каже:
– А навіщо ти так туго в’яжеш?
А коваль:
– Щоб стійкі очі були ваші.
А потім узяв дубка того, що на дубах лежав, та на песиголовця і турнув на голову прямо.
Песиголовець завив:
– Оце ти дуже кидаєш, що й голову мені проб’єш!
А коваль йому каже:
– Ні, я вам голови не буду пробивати, а дубок на те турнув, 
щоб у вас очі не косились, та щоб були зіркі, щоб і вночі
 бачили, як та сова мишей, а ви людей.
А потім узяв свердельці, в огонь поклав, а як розжарилися 
уже добре, то вибрав найдовший свердельчик та й давай песиголовцеві очі вставляти. Як штрикне у те, що посеред лоба,
 так він і дубки повиймав, і реміння порвав та давай зубами 
скреготати, кричати так, що сипалося і листя, а ковалик так 
злякався, що поміж овець сховавсь:
– Так оце такі люди! – песиголовець кричить, – людям очі 
так вставляють! Ні, я, – каже, – тебе в свій рот уставлю.
Та й давай гонитися та ловити, щоб ковалика впіймати. Та
 що зопалу не вхопить – вівцю, або ягнятко, або старого барана 
ухопить за роги, а коваля таки не впіймає. Песиголовець тоді
 як закричить:
– Ні, більш ти в мене не будеш мудрувати, зараз я тебе 
піймаю, зараз я усіх овець поперекидаю через огорожу! А огорожа сажнів десять, а овець там і чимало, сот три, не 
менше. Як почав шпурляти, аж кричать та миркотять, падають, сердешні, на дуби та на гілки, а яка на землю впала, то
 та там зовсім пропала. От овечок небагато зосталось, десятків
 два, а може, й півтора. Нашому коваликові годі ховатись за 
ягнята: “Треба думати щось інакше, бо близько мені кінець 
настає”.
А як на його щастя, песиголовців кожушок лежав. Він його
 і надів навиворіт, та тугенько поли під себе підтакнув, та став
 якраз поперед носа. А песиголовець його як схопить та як
 крикне: “Оце як багацько тих проклятих овець, негожих, було 
б їсти на тиждень або й більше, а через коваля усіх так і
 попакую!”
Якби знав коваль, то мовчав би, а то зачепився на 
дубку та каже:
– Тепер у тебе овечок немає і ковалика – чортма!
А песиголовець догадався, що він ковалика замість вівці швиргонув, та як схопить топірець, та як кине на дубка, щоб 
поцілити коваля, та не влучив, бо ковалик око йому добре
 вставив: тепер не бачить аж ніяк. А песиголовець мерщій
 ключі взяв, та ворота відчинив, та до того дубка, і почав дубка 
хитати – так ні: не та сила тепер. Коваль усю силу з оком
 відібрав. Песиголовець заревів: “Таких дубків я ще сьогодні
 по десятку за один виривав, а тепер і цього ніяк не вихитаю, 
щоб коваля дістати! Треба лізти на дубка, щоб з’їсти коваля”.
А як на те топірчик летів та в дубку застряв, так ковалик
 той топірчик ухопив, щоб песиголовцеві голову пробити, так
 рука прилипла до топорища і не можна відірвати ніяк. А рука
 прилипла тому, що на ньому людської крові багато, тим
 топірчиком песиголовець немало людей перерубав. А тут дивиться – песиголовець уже й долізає до нього, – “мабуть, це я пропав!” – та здумав, що у нього ножик є у кишені, та й зрізав 
лівою рукою усю шкіру з долоні, що прилипла до топорища.
”Нехай, – каже, – лучче шкіра з долоні пропаде, ніж самому 
пропадати”. Та сплигнув з дубка та й утік, набравши усякого 
добра у песиголовця, бо він, тікавши, уліз до песиголовця в
 вікно і набрав там усього. А тепер живе та панує, бо грошей
 набрав чимало. У песиголовця їх вистачало. І живе тепер він
 собі. Та як здумає та згадає, що людей стільки немає. “Тепер 
би, – каже, – і мене не було, якби не вмів дурити його”. (Оце
й кінець про коваля).
А песиголовець радіє, що людська кров юшить: “От тепер, 
з’їм тебе, бо топірець кинув, що людей хапає”. Коли ж доліз 
до топірця, а там тільки шкірочка одна. Так він тільки 
шкірочку обсмоктав та облизав, та й каже: “Якби був знав, то
 не вірив би, жив би собі з одним оком, овечок і людей би 
поїдав. А тепер ковалика немає і ока чортма”.

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летів

Як литвин-відьмак поробив, що москаль летівКолись, як я був малим (може відрахувало мені тоді п’ять), зібралися всі коло хати: батько, дід ще був живий, та сусіди. Посідали на призьбі, балакають собі про різне. Вже вечоріло. Була весна.
Раптом мій батько почав придивлятися та й питає:
— Що це таке, наче якийсь птах летить?
Тоді вже і я бачу, що летить великий птах, — наче журавель. Мій дід як схопиться, та за колесо (у нас на дворі лежало старе, поламане колесо) і поклав його серед двора та ломакою обкреслив коло.
Той птах спускається на те колесо нижче, нижче, та промовляє:
“Пить, пить.”
Коли дивлюсь, аж то не птах, а москаль. Учорнів, як земля. Побіг я в сіни та приніс у глечику води. Він напився і тоді заговорив. Тут його, звичайно, люди обступили, почали розпитувати.
А він моєму діду в ноги кланяється.
— Коли б ви мене зараз, діду, не порятували, то я б пропав. Розбився б на смерть або об дерево головою, або в річку б упав.
— Хто ж це тобі таке поробив? — питає дід.
От москаль і почав розповідати:
— Прийшов я у шинок, п’ю собі горілку, закушую. Коли увійшов литвин. “Почастуй, — каже, — бо в мене грошей нема.”
А я повернувся до нього і кажу:
— Оце вже всіх буду частувати!
Не дав йому ні грошей, ні горілки.
Той литвин скоса зиркнув на мене та тільки промовив:
— Будеш же ти мене знати!
І пішов з шинку. Тільки-но я з шинку за поріг, коли чую, мене вгору тягне. Як почав махати руками, як почав! Та й полетів. Летів я летів, аж з Чернігівської губернії. Як побачив, що вже через Дніпро лечу, то дуже злякався. Сили у мене вже немає, у горлі засохло. От-от упаду. Став я Бога прохати, щоб не дав умерти наглою смертю… І як я тепер додому дійду.
Тут його люди обступили і почали давати гроші, хто копійку, хто дві, хто скільки міг. Переночував у нас той
москаль і пішов в рідний край.

Солдат і відьма

Солдат і відьмаДавним давно це було. Якось в одному кінному полку та трапилась з одним солдатом така штука. Займався він своєю любушкою, а та була відьма. От він поки з нею ваторжив, то йому і не було ніякої турботи. Та ось товариші почали збивати, щоб він її покинув.
Як зустрінуть, так і за своє: “Ну, що ти до неї в’язнеш? Ти од неї не вирвешся, замучить вона тебе!”
Солдат наш послухав, і перестав до цієї дівки ходити. А його коханка та була головна відьма, а її мати ще активніше відьмувала. Жили вони вдвох: мати її — вдова і вона — дівка.
Коли відмовився солдат , то й наробив собі лиха! Відьму велика злоба взяла: ходив, удовольствувався і відмовився. Так і вирішила вона з серця віддячити йому злом за зло! От наш солдат, почистивши свого коня, поставив його на місце, у відомий час повечеряв і ліг спати коло коня на койці. А солдатська служба така: де кінь, там і сам дрімай. От він уклався спати, але сон не йде. Лежав солдат та все думав аж до півночі. Коли чує — двері рипнули і відчинилися. Він як гляне — а перед ним кобилиця: здорова та красива, і біла, як лебідь. Грива, як ото повіслу конопель розтріпали; а хвостяка той так і звивався у кільця і товщиною був як поганенький мішок. От вона входить і прямо до солдатового коня, і ну його ганяти, щипати та мушкорити. Кінь почав відбиватися, як зчинили бучу, то солдатові аж сумно стало.
От він, бідолага, аж жахнувся: “Як облишить коня та нападе на мене, так що тоді й робити.”
Коли ж так і сталось: лишила кобилиця коня та і перетворилася на жінку, підійшла до його койки і ну її хитати так, що солдат наш не втримається на койці. Хитала- хитала, а потім як схопить його за ногу, як протягне разів зо два по койці, так він і уші опустив і душа в сраку заховалася! Відьма його не довго пополохала і подалась геть. Прокинувся наш солдат уранці, а сам як у ступі побував з переляку.
Цілий день ходив він як несамовитий. На другу ніч теж таким родом приходить відьма і дала йому переполоху ще дужче: колихала його, біднягу, майже цілу ніч! Але це був тільки жарт. А далі все гірше і гірше: не дає йому заснути ні на хвильку. То був наш солдат — красень, а то вже пополотнів як стіна.
Товариші його питають: “Чого ти так змінився?” А він відмовчується.
Терпів-терпів, а таки зізнався: “Що його робити, не дає життя, стерво! Пора вже допитуватись у добрих людей, щоб спасли від напасті”. Да хто ж допоможе! От знов вечір підходить, у солдата і душі немає.
Просить він одного солдата: “Будь ласка, брате, постережи мого коня, а я ляжу у казармі.”
Солдат своє: “Навіщо тобі казарма? Там гірше, ніж у конюшні.”
Довелосьз солдатові зізнатись, через що йому боязко ночувати. А той другий солдат був не з простих — такий, що сам краще усяких чаклунів був. От він і навчає, як врятуватись нашому солдату.
“Ех ти, чудака! — каже,— Що ти наробив?! Казали тобі, що не чіпай її, бо вона тебе навчить, як на світі жити! Зовсім вона тебе замучила. Ти б у мене запитав, як цьому лихові зарадити, я трошки краще про ці справи знаю.”
Навчає він, як від чаклунки відбитися: “Знайди волоття коноплі, потіпай їх і сплети оброть. І не лягай спати, а сядь за дверми і оброть з гнуздечкою з собою візьми. Як тільки вона на двері, ти і крикни: Тпру!” і відразу накинь на неї оброть. Як це зробиш, так сідай скоріше на неї та тримайся! Вона тебе кругом міста обнесе три раза. Якщо втримаєшся — більш не прийде до тебе, якщо — ні, то вона тебе вб’є. А ще запам’ятай: це діло треба сьогодні справити.”
Солдат не довго думав, та й майнув на село. Розжився волоттям, прибіг скоріше до конюшні, потіпав його, сплів обротьку, прилагодив до неї гнуздечку і підготовився на лови свого ворога. Веселіше стало на душі. Заступила ніч. Наш солдат сів за дверми та й чекає нічну зайду.
Сидів він, сидів, аж дрімота напала. А на світанку чує: щось як зашуміло, відчинилися двері і з’явилась кобилиця. Як тільки вона передні ноги через поріг пересадила, а він як підхоп та як крикне: “Тпру!”, а сам на морду їй — гнуздечку. Кобилиця тоді кинулася тікати геть з конюшні, а він на неї — верхи. Відчула це полонянка і як залопотіла, куди видно. Помчала його, як птиця, — полетіла! Вона все вигадує, як би його збити з себе, а солдат очарапився за гриву, як воша за кожух: думки у нього нема, щоб впасти з неї. А кобилиця замість того, щоб обнести три рази кругом міста, та облетіла з ним три рази кругом білого світу. Опісля примчалась знову до конюшні. Солдат, як ото вона прибігла назад, взяв би да й відпустив її додому, от би йому не було наперед маторації. А він зопалу підбіг до кузні й підкував її.
Тут воно півні як заспівали, кобилиця одразу і стала бабою. Солдат побіг додому, а відьма рачкувалась-рачкувалась по двору коло солдатських конюшен, з тим і полізла до своєї хати, стинаючи зуби на солдата, з похвалками, що його розтерзають і розірвуть. Так вона прилізла ранком додому, а кров з неї так і цебенить. Дивиться мати, а дочка її лізе підкована, тільки-тільки що жива. Мати її тоді скоріше до попа, щоб сповідав дочку. Через три дні вона померла.
А товариш той, що солдата повчав, прийшов до нього і питає, чи справився він з відьмою.
Солдат наш посміхається: “Зробив я все, що ти мені радив. Обнесла вона мене кругом білого світу. А повернувшись, я її пригнав до кузні та ще й підкував. Кажуть, що вона додому допленталась та й померла. Уже й поховали!”
Тут посмутнів товариш: “Ну, Іван, тепер ти пропав. Прощайся зі світом загодя, бо вони тебе знайдуть і в могилі, розірвуть як вовки вівцю!”
Іван і руки опустив, відскочила від нього радість. Питає товариша: “І що тепер робити?”
“А ось що. Збирайся зараз та йди на її могилу. Якщо три ночі не висидиш на її могилі, то вважай, що ти пропав!”
Питає його солдат ще: “Ну а що мені на її могилі вчини, щоб у живих залишитися?”
— “Ну, що ж, навчу, — каже товариш. — Дам я тобі палицю, довжиною в три аршина. Сідай на могилу посередині і три рази накресли палицею кола навколо тієї могили, на скільки вона дістане. І потім тією ж палицею по колу на всі чотири сторони намалюй по хресту. Перехрестись і сиди, нікуди не рушайся з місця. Як не лякатимуть, як не приставатимуть до тебе відьми, — сиди. А то розірвуть.”
Тоді дав він Івану таку палицю, пошептав її і понаписував на ній якісь слова.
І ще раз наказав: “Дивись, сам себе вирятовуй, за ці три ночі!”
І от настала ніч. Пішов солдат на цвинтар. Сів на середину могили відьми і зробив все, що йому велів товариш, перехрестився і чекає. Ось і північ. Чує, раптом, як зашумить, як зашелестить, і виходить з могили покійниця, що він її удостояв. Ось вона піднялася у повітря і почала скликати всіх своїх подруг-відьом. Налетіло їх аж дванадцять! Послала їх головна відьма шукати солдата в усіх конюшнях. Шукали-шукали скрізь — даремно. Повертаються на цвинтар та й кажуть: “Нема ніде Івана”.
А тут вже скоро півні заспівають — так вони подались всі по своїх місцях, а покійниця пулькнула в яму. Не побачили відьми солдата, який сидів на могилі. От Іван дождав наступної ночі, пішов знову та й сів на могилі. Дочекався він до півночі, коли ж вилазить знову відьма з ями, піднялася у повітря і почала скликати подруг своїх. Вони відразу ж злетілися всі. Тепер вже вона посилає їх шукати солдата по хатах, чи не заховався він десь там. Полетіли відьми, шукали-шукали — нема!
На світанку вони знову розлетілися, а ця — головна, полізла у домовину. А наш Іван — додому.
Ось третя ніч. Знову солдат подався на цвинтар, сів на могилу. Опівночі з’являється покійниця, знову зазиває своїх подруг. Налітають до неї відьми, а вона посилає їх на всі краї шукати нашого солдата. Ті майнули по хатах, конюшнях, інших полках — ніде нема ! Тоді на поміч покійниці з’явилася ще одна відьма, та така, що тільки народилася.
Подивилася вона і одразу побачила, що Іван на могилі сидить, тай каже їм: “Ех ви! Шукаєте Івана, а він на могилі сидить!”
Тут вже всі його побачили і як сипонули до нього, але ніяк не перелетять через коло, яке він накреслив. Тоді почали вони в солдата каміння кидати, хрести на могилах ламати, перетворюватися різними жахливими звірами, та все його лякають, щоб він вибіг із кола. Літають над його головою птицею з великими носами і ледве не хапають! А він сидить, не тікає — ледь тримається. Що не творили відьми, але не злякали його.
Раптом півні як проспівають, то відьми і зникли в пітьмі, а ця, головна, сплеснула руками і сказала: “Ось тепер я пропала!”
І пулькнула в яму. А солдат устав і подався додому. Раді були твариші, побачивши нашого солдата живого. А опісля ходили вони дивитись на відьму. Відкопали її могилу, так вона лежала догори спиною і витяглась, як сучка. Так вони її закопали і ще осиковим кілком прибили. А солдат наш цілий вік дякував своєму товаришеві, що врятував його від неминучої і лютої смерті.

Про москаля, відьму та мертвого упиря

Про москаля, відьму та мертвого упиряІшов москаль додому. Була ніч. Чує — на цвинтарі хтось балакає. Придивився, а то відьма з мертвим упирем спілкується.
Він каже відьмі:
— Ти того москаля дожени і приведи до мене.
Москаль, як почув це, і давай тікати. Забіг в одну хату. Дивиться — лежать там люди, одягнуті на смерть і попереджають його:
— Тікай, москалю, а то й ти умреш з нами. Зараз “вона” прийде й кров нашу пити буде.
А солдат на це відповідає:
— Дурниці! Принесіть мені штоф горілки і я цю вашу відьму спіймаю.
Переглянулися люди з подивом, але горілку принесли. Сів солдат на лаву, випив півштофа, а другу половину залишив.
— Тепер лягайте спати, — звернувся він до господарів, — я почекаю тут.
Полягали люди, а москаль став за стіною біля вікна і подивляється на вулицю. Бачить, щось біле суне до вікна. До одного, до другого і так і шкребе, так і шкребе по склу, наче душу виймає. Наслала відьма сон на людей, а на москаля — ні, бо той горілки випив. Відчинила двері, ввійшла в хату,щоб крові напитися. А солдат взяв шаблю і сів збоку дверей… Відьма тільки на поріг, а москаль махнув і відсік їй руку. Як завило щось, аж вікна посипались. Люди прокинулись і лежать, бо страшно вставати. Хто його знає, що далі буде. А москаль їм і каже: — Беріть цю руку і ходім на село, покажемо її людям, потім підем до пана, бо здається мені, що то дочка його до нас приходила.
Так і зробили. Але пан до хати не впустив.
Тоді москаль вікно вибив і каже до пані:
— Покажи свої лапи.
Вона показала одну руку, а другу ховає. Солдат силою домігся свого: Бачить, а руки немає. Витягнув він відьму на двір і показав людям — ось, дивіться, без руки вона. Люди загомоніли і хотіли її зараз же і побити, але москаль зупинив їх словами:
— Є у неї, люди, мертвий упир. Нехай вона нам його могилу покаже. Іди, відьмо, покажи, де той упир похований.
На цвинтарі відьма показала могилу упиря. Москаль кинув руку чаклунки на хрест, а рука відскочила та вхопила відьму за горло, так і задушила насмерть. Люди ж викопали домовину, відкрили її. Бачать, що мрець там ниць лежить, як живий, тільки пика червона, аж світиться. Взяли його люди, порубали і спалили. З тих пір в селі ніхто людей не душив.

Про господиню-чарівницю і слугу

Про господиню-чарівницю і слугуОдин чоловік служив кілька років у однієї вдови. А у сусіда була дівка-чарівниця. Рано, коли слуга їхав у дорогу, вона йому переходила порожніми коновками і він завжди в дорозі мав неприємності. Раз поскаржився своїй господині, що його та дівка доймає. А господиня і каже:
“Ти дурний, як вона тебе буде переходити, то ти піджени коні і поїдь швидше”.
На другий день він виїздить десь на фурманку, дивиться, а вона йде з порожніми коновками. Як той затне коней і переїхав цю чародійницю.
Дівка тоді наробила крику і каже: “Я мушу вмирати через тебе!”
А слуга відповідає: “То вмирай, що мені до цього. Було мені не переходити дорогу з порожніми коновками”.
Тоді дівка своє:
“Як я помру, то ти мене мусиш пильнувати три ночі в церкві”.
І померла. Прийшов вечір. Пора йти пильнувати вмерлу у церкві. Він до господині та й заплакав перед нею.
А господиня і каже: “Не плач, купи за п’ять карбованців маку, розсій його по церкві, а сам вилізь на хори і сиди тихо”.
Той так і зробив. Купив маку, а коли прийшов до церкви, то розсіяв його та сховався на хорах. Наступила північ. Як назлетілося у церкву чарівниць-відьом, як зачали мак збирати — збирали-збирали, поки увесь не зібрали. А далі стали його шукати, але тут когут заспівав і вони всі повтікали. На другий вечір мусить слуга знову йти до церкви пильнувати відьму. Наказала йому господиня купити вже за десять карбованців маку, а самому сісти там, де ксьондз сповідує. Так слуга і зробив. Знов близько півночі налетіло ще раз чарівниць-відьом і знов почали мак збирати. Збирали, збирали, поки весь не позбирали, а потім стали його шукати.
Але тут когут запіяв і повтікали всі. На третій вечір збирається слуга знов до церкви.
Наказує йому господиня: “Нині купи за п’ятнадцять карбованців маку, розсій його, а сам вилізь на павук, що висить на середині церкви, вмотайся тим шнурком аж до самої гори”.
Той так і зробив — розсіяв мак і заховався, як наказувала господиня. Коло опівночі назлетілося чарівниць
стільки, що навіть не мали де стати. Кинулися мак збирати і почали слугу шукати. Але ж жодна не змогла його знайти.
Тут хтось підніс очі догори і наробив крику: “А дивіться, сліпаки, де він заліз!”
Тут всі закричали, як його дістати звідтіля.
А та відьма, що померла і яку він пильнував, каже: “Тут є один млин, що вже сім років, як погорів. Принесіть звідти вуглі, накуріть у церкві і він злізе!”
Але всі вони почали торгувати і жодна не хотіла йти — відпиралася, що, мовляв, не знає, де той млин.
Тут слуга дивиться згори і бачить, що його господиня між ними і каже: “Я піду сама”.
А вона хоч теж відьмою була, але йому лиха не хотіла. Вона так навмисно сказала, щоб довго бавитись і йому нічого не зробити. І полетіла по вуглі. Вже мав когут запіяти, як повернулась господиня з вуглями. Як накурили відьми, то слуга ледь не задушився на павуку вгорі. З того диму почав він поволі спускатися униз. І вже тільки мали вони його за ноги вхопити, але ж когут запіяв то й всі повтікали. Тоді зліз слуга з павука та й пішов додому. Наступної ночі слуга вже не спить, пильнує господиню, що вона буде робити. Перед північчю встала господиня, намастила коцюбку і крикнула: “Цуть!” — та й через комин поїхала на коцюбі.
Подивився слуга на це і живо побіг до хати, витягнув з-під печі мастило і намастив коцюбу, взяв макогона, щоб погоняти, і крикнув: “Цуть!” — та й собі поїхав через комин за господинею. Летить, дивиться. Раптом бачить з далека, що на границі багато чарівників і чарівниць, які б’ються між собою, аж гуде! Приїхав слуга до них, як став макогоном молотити, яж кров догори зацебеніла. Бив, бив він на всі боки чарівників, але ж тут всі збираються вже додому. І слуга теж сів на коцюбу, та замість того, щоб сказати: “Цуть!” вимовив: “Вє!”. І впав на землю! Б’є поза себе коцюбку макогоном, а вона не хоче їхати. Тоді він просить господиню: “Як треба казати?”
А вона мовчить, не відповідає. Бідак-слуга мусив йти пішки. Йде він, йде, вже і пташки зачинають співати. Він слухає, одна пташка заспівала: “Цуть-цуть!”
Тут він як крикне три рази: “Цуть!”
Так і поїхав, наче вітер! Догнав він свою господиню і як почав макогоном шмарувати, аж відголоски пішли. Потім приїхав додому і пішов спати.
Вранці встає, дивиться на господиню і ніби не знає, що це він її бив, і питає: “Що з вами таке, що ви такі сині?”
А господиня каже: “То я тебе від смерті спасла, а ти мене так вчора збив, що я ледве жива!”
А слуга каже: “Було б мені відповісти, як поганяти вашу чарівницьку коцюбу!”

Відьма і дяк

Відьма і дякВ одному селі не могли знайти дячка. Бо всі вони, хто ним був, швидко помирали. Влаштуються на приход, послужать місяців п’ять — і помруть. А коїлося де тому, що у пана сотника була дуже красива дочка. Вона зналася з нечистою силою і сама була великою відьмою — управляла всіма навколишніми відьмами. Ця чарівниця могла зробити все те, що їй захочеться. Особливо вона мордувала дяків свого приходу, котрі не могли витримати її пакощів і вмирали.
Один молодий дячок поступив на той приход. Мав він не більше, як років вісімнадцять. Не було у нього ні жінки, ні дітей. Квартиру він найшов собі у одної баби, котра була також підвласна тій дівці-відьмі.
Баба, як побачила того молодого дяка, і почала йому говорити:
— Шкода тебе, небоже, що ти такий молодий і гарний. Та ти довго тут не пробудеш.
— Чом же я, бабко, не буду тут довго?
— Я б тобі сказала, але не моя річ говорити. А так як мені тебе шкода, щоб ти в такому молодому віці не помер, то скажу, тільки чекай нагоди.
— Будьте так ласкаві, скажіть мені все зараз.
— Ой, не встережешся, небоже.
— Чом, бабко?
— А не розкажеш про мене?
— Ні, не розкажу.
Тоді почала його баба вчити:
— Ото як будеш йти у неділю до церкви, зустрінеш дуже гарну дівчину. Вона буде нести воду і скаже тобі: “Добрий день вам, дяче!” Ти шапки на те її привітання не знімай і нічого не відказуй, а як відкажеш, то біду накличеш.
Дочекавшись неділі, пішов дяк у церкву. Дивиться, іде йому назустріч відьма і воду у відрах несе.
— Добрий день вам, дяче!
А той поставив очі в землю і пройшов мимо.
Відслуживши службу, дяк повернувся додому і ліг спочивати.
Питає його баба:
— А що, зробив так, як я тобі казала?
— Зробив, бабко, і тепер буду вірити, що все то правда, що ви мені казали.
— Чекай, небоже, — перейшла на шепіт стара, — я ще тобі більше скажу. Ти вийдеш тоді, як буде сонечко спочивати і коли підеш, візьмеш з собою обротьку, що в сінях висить за дверима. Вийдеш за ворота і під тином перша підпора стоїть, побачиш, ти кидай на неї оброть і зараз сідай туди ж, бо то та сама, яку ти бачив. Вона на тебе точить зуби за те, що ти з нею не поздоровкався.
Баба озирнулась на вікно, на двері і продовжувала:
— Як сядеш на неї, то вона тебе буде дуже носити і поверх води, і поверх лісу. Відьма схоче тебе скинути, а ти тримайся і бий її, скільки зможеш і куди попадеш.
Прийшла та пора. Дяк вийшов, взяв оброть, накинув її на першу підпору і сів зверху. Та підпора зробилась під ним гарним конем і почала його носити. Він бив того коня, бив, так бив, що вже і сили не стало.
Приїхав додому, скинув оброть і тільки почув:
— Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.
От приходить він до хати, а бабка і запитує:
— А не вбив ти її?
— Ні, бабко. Як оброть скинув, то вона ще заговорила:
“Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.”
— Ще будеш з нею горе мати, але послухай мене, що я тобі буду казати. Бери ту саму оброть і доброго кия. Накинь оброть на ту саму підпору і сідай на неї та так бий, щоб вже і живої не пустити з рук.
Як сів дяк на підпору, то вона ніби-то сказилася і втричі гірше його носила, ніж в перший раз. Але дяк запас багато київ й бив її вже так, що додому довелося пішки йти, бо вона кудись поділася з-під нього, і нічого вже йому не сказала.
Прийшов дяк до хати, а бабка і питає у нього:
— А що, небоже, бачив, де вона зникла?
— Ні, бабко, не бачив і нічого вона мені не говорила, бо я її так бив, що ледве додому прийшов.
— Ой, небоже, спокою не чекай. Бо навіть хоч і умре, будеш ти з нею мати стільки клопотів, що не знаю, чи і врятуєшся?
А дівка та, що дяк її побив, на третій день заслабла, полежала та й померла.
Але устигла попросити батька:
— Як умру, то візьміть мене на три доби до церкви і нехай дяк три ночі читає наді мною псалтир, і що він схоче, те йому і дайте.
Батько зробив так, як вона хотіла: завезли її на три доби до церкви. Батько пішов просити дяка, щоб той три ночі псалтир читав там. Дяк відразу побіг до баби радитись, що робить?
А баба йому і каже:
— Біда, небоже, але вона тобі нічого не зможе зробити. Йди, погоджуйся! Тільки за добру ціну. Візьмись хоч за дві тисячі.
Дяк пішов і домовився за ту ціну. Наступила перша ніч.
Але баба навчила його, що робити.
— Візьми собі освячений роговий ніж і як тільки трісне труна, ти читай, а другий раз як трісне, то стережися, а як трісне третій раз, то падай на підлогу і малюй коло довкруж себе тим ножем.
Відправився він читати. Читає, читає, аж тут тріснула труна раз — він читає. Другий раз — він насторожився. А третій раз як тріснуло, він упав на підлогу і зробив так, як йому баба сказала. Померла встала і тут почалось! Що ж вона виробляла з ним! І воду лила, і стріляла, але нічого йому не могла зробити. На другу ніч баба і каже:
— Іди читати дяче, тільки буде тобі ще страшніше. Перший раз і другий, як трісне, то ти читай, а в третій раз, як трісне, то ти закривай скоро труну і лягай на неї зверху та міцно обійми її руками.
Він пішов. Двічі тріснуло. А на третій раз дяк накрив труну вінком та ліг зверху, міцно обхопивши її руками.
Відьма не могла встати. Тоді вона почала насилати на нього своїх підвласних. І кого там тільки не було, вся погань зібралася. Вони на дяка і вогонь сипали, і воду лили, і гарячим залізом пекли, і різали його, а як півні заспівали — погань розбіглася.
На третю ніч дяк вже не хоче йти, але баба йому каже:
— Нічого тобі не поможе, треба йти, бо гроші твої пропадуть і сам ти загинеш, як не підеш. І так не знаю — чи викрутишся, доведеться й мені там бути. Як тільки трісне перший раз труна, то будь вже на сторожі, другий раз, як трісне, то тікай, що є сили у вівтар і ховайся у ту шафу, в котрій висять ризи. Накрийся чорними ризами і замкнися зсередини. Не знаю, чи дасть тобі Бог витримати цю ніч.
Іде дяк знову читати до церкви. Читає він читає…
Тріснула раз труна, а потім і вдруге. Дяк швиденько сховався у шафі, відьма ж за ним та й загубила його. Тут був, а вже нема. Шукала, шукала і пішла по допомогу.
— Глядіть його! З-перед моїх очей утік! Дивились, дивились — нема.
— Не всі, видно, прийшли! Нема ще старої. Підіть за нею, пришліть її сюди.
От принесли тую бабу, у якої дяк мав квартиру. А відьма і каже:
— Вона добре знає, де він подівся, тільки їй його шкода, бо гарний хлопець. Шукайте, повинен бути.
Шукали, шукали — не знайшли.
— Підіть мені за тою, що тільки-но народилася, вона знайде.
Принесли й тую, а вона і каже:
— Які ви дурні, він он де, в шафі, але відтіль важко нам дістати. Підіть ви, назбирайте зілля й принесіть міх ковальський, та скоріше, бо часу немає.
Як посипали того зілля, підпалили його і тим міхом стали піддувати в ту дірку, що ключ входить, то він, сіромаха, трохи не вдушився. Але тут на його щастя півні заспівали.
— Ну, маєш щастя, вражий сину, що такий розумний народився в світ. Ще на світі довго будеш жити.
Сама знов лягла в домовину, а решта теж зникла.

Як коняча шкура полізла у шинок

Як коняча шкура полізла у шинокШинкар хотів, щоб один заможний хазяїн розпився. От він попросив наймичку того чоловіка вистригти у її господаря волосся і принести йому.
Дівка вже хотіла відрізати чуба, але передумала:
— Не на добро, видно, шинкарю треба коси. А що як я з цієї конячої шкури та зріжу кілька волосин? Шинкар не вгадає.
Скочила вона на лаву, а на стіні висіла коняча шкура, вистригла трохи волосся та віднесла шинкареві.
Того ж дня, у обід, дивляться, аж коняча шкура сама тихенько злазить зі стіни на лаву, а тоді на долівку і полізла з хати до шинку.
От так було б і тому хазяїнові, якби його наймичка не розгадала забаганку шинкаря.

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевича

Про вдовину дочку, Бабу-Ягу і царевичаЖила собі вдова. Вона молодою повдовіла й мала лише одну дочку Марійку. Та дівчина була дуже працьовита. Одного разу каже донька:
— Мамо, завтра неділя, я піду в ліс, назбираю ягід і напечемо собі пиріжків.
А мати говорить:
— Ти ще зовсім мала, і я боюся тебе пускати в ліс.
— А я, мамо, не боюся. Коли звір надійде, я скоренько на дуба вилізу, заховаюся під листя, бо вмію так, як вивірка, по дереві лазити.
Мама послухала і-сказала:
— Йди, доню, але далеко в ліс не заходь.
— Але знаєш що, мамочко, трапляються зараз і гриби, дай мені ще кошичок на гриби.
Дала мати кошичок. Іде Марійка, співає, зайшла в ліс, знайшла маленьку криничку. Бачить, коло кринички велике грибовище. Назбирала грибів повен кошик, назбирала ще в хустину; зайшла далі в трави, назбирала повний збаночок ягід і хоче йти додому. Виходить на дорогу, а тут її переходить Баба-Яга:
— Дівчино-о-о, сонце зайшло-о-о, тебе вовки з’їдять! Ходи до мене, переночуєш.
Вона відповідає:
— Ні, бабусю, вовки мене не з’їдять, до села недалеко я ще буду вдома ночувати. Моя мама цілу ніч буде журитися, коли з лісу не вернуся.
Баба-Яга вздріла, що Марійка її не послухає, та й зачала силою тягнути, але дівчина схопилася обома руками за смереку та й не пускається. Баба-Яга тоді вихопила з-за пояса віник і стала її підмітати до лісу.
Марійка говорить:
— Ей, бабусю, ви зі мною не жартуйте!
Але баба мете й сміється, мете й сміється, аж нарешті покинула мести. Побачила, що дівчина вже заблудилася, й подумала: най ще уночі наїсться добре страху Марійка, а завтра вже її буде. Настала ніч — баба зникла. Марійка сама-одна сидить у лісі й не знає, куди йти. Поплакала трохи. Тоді знайшла велику березу, вилізла високо, обмотала себе крайкою, щоб не впасти, як засне, та й так перемучилася до ранку. Коли завидніло, злізла з берези й стала втікати з лісу. Але куди б не йшла — ані стежки нема, ані дороги. Блудила вона цілий день і під вечір прийшла до хатини на курячій лапці. Вийшла з хати зубата Баба-Яга та й засміялася:
— Ага, не хотіла зі мною йти, а тепер сама припленталася! Аби ти була трохи мудрішою, зроблю з тебе дику козу.
Дмухнула на дівчину — стала Марійка серною. Мучиться, бідна, в Баби-Яги, знає ж, що вдома мати плаче за нею, але не втече Марійка, бо вона вже дика коза. Ходить кізочка по лісі та й плаче.
А до того лісу поїхав на полювання молодий царевич. Уздрів він молоду козу та й кричить своїм воїнам-дружинникам:
— Йой, яка гарна коза! Жаль її вбивати! Обскочте, хлопці, й зловіть серну живою!
Ті обскочили, спіймали козу, привели до царевича, а вона заговорила людським голосом:
— Не коза я, царевичу, а дівчина. Пішла я по ягоди і по гриби до лісу, а Баба-Яга заманила мене до себе й зачарувала.
Наказав царевич своїм хлопцям обскочити хату на курячій лапці. Обскочили хату, зачали стріляти, а кулі до Баби-Яги не беруться. Сіла вона собі за машинку й ніби шиє, а з машинки вискакують солдати — напівзвірі-напівлюди. Кидається це військо на воїнів-дружинників і роздирає їх на кавалки.
Згадав царевич, що він має при собі пшеницю. Старий цар знав про той ліс і про Бабу-Ягу й порадив синові взяти з собою на полювання пшеницю. Наладував царевич пістолет не шротом, а пшеницею, прицілився й вистрілив. Коли царевич вистрілив, Баба-Яга впала, все військо її попадало, і з неї замість крові розлилися чорні
потоки й ріки.
Баба-Яга погинула, а з дикої кози зробилася дівчина — така вродлива,- така вродлива, що царевич не міг від неї очей відірвати. Поїхали вони, відшукали її маму.
Забрав царевич стару з донькою до палацу й пішов сказати своєму батькові:
— Тату, я вполював таку козу, якої ви ще не виділи.
— Йду подивитися,— каже цар.
Царевич відсунув занавіску, а цар закам’янів від подиву.
— Ну, дитино, ти така вродлива, що я скільки на світі жию, але такої вроди ще не видів. А що ти, сину, від мене хочеш?
— Та благослови, батьку, під вінець.
— Жийте, діти, щасливі і в мирі! Будьте веселі, як весна, здорові, як вода, гожі, як рожі, а багаті, як земля наша!
Відбулося весілля. Вони щасливо дотепер жиють, хліб жують, а постолом добро возять. Що нам до них?