Характерство запорожців

Земля, де ми живемо, одвойована у турка бог його зна, за якого царя. Орда, кажуть, стояла на Хортівському острові, а руське військо протів неї, де тепер Вознесенська. От почали воювать. Орда окопалась і пале з пушок, а москалі товпляться та падають. Як уже полягло багато москаля, цар встав та й журиться. Коли де не взявся запорожець: біжить конем та прямо до царя.
— Здоров, царю!
— Здоров, козаче!
— А що, як?
— Так і так,— каже цар,— полягло війська багато, а турка не візьму.
— Ставай,— каже,— біля мене!
Цар став. Запорожець підняв руку і піймав ядро.
— Ось бач,— каже,— який гостинець! Ну тепер,— каже,— глянь на острів, що там?
Глянув цар, аж турок сам себе руба, сам на себе підняв руку і пішов потоптом. Піднялась велика курява, закрукали круки, а потім стихло.
— Дивись тепер,— каже запорожець.
Глянув цар, аж нема ні одного живого турка — порубали самі себе, а круки видовбують очі. Цар тоді і каже:
— Ну, запорожці, дарую вам цю землю, живіть, поки світ-сонця!
Стали вони роз’їжджаться. Москалі посідали на коней, а запорожці прослали на Дніпрі повсть та й подалися до лиману.

Comments are closed.