Піддурена ворона

Піддурена воронаВорона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір’ячко вбиралось. Ворона з добичею полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко од землі і почала довбать курча. Побачила лисиця, захотілось їй молоденької курятинки. Підійшла до дерева, обійшла навкруги нього разів з два і все позирала на ворону, а далі почала морочить їй голову. «Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не налюбуюсь. Що за носик, що за хвостик! А пір’ячко… Од сонця аж блистить! Я думаю, така красавиця орла і то прельстить. Не дарма ти їси такий ласенький кусочок. По всьому видно, що у тебе довжен буть ангельський голосочок!»
Ворона омліла од похвальби, забула й про курча, котре в дзьобу держала; роззявила рот і крикнула: «Да! Да!»
Курча впало додолу, а лисиця схопила його і гайда.

Відьми – дякові коханки

Відьми - дякові коханкиБув один такий дяк — Бурковський. Мав одну дівку у своєму селі, другу дівку мав на стороні. Один вечір йшов до дівки у своїм селі, а другий вечір проводив з іншою. Так він і жив, але не знав дяк, що його дівки — обидві відьми.
Прийшов раз дяк до тієї, що жила на стороні.
Посидів файно, а на прощання вона йому каже: “На тобі бук.”
Він питає: “На що мені цього бука?”
А вона тоді відповіла: “Ти як цей бук не будеш мати, то додому не прийдеш. Бо на границі свого поля тебе може хтось зустріти, не пустить додому. Але ти нічого не роби, лише цим буком бий і бий, і воно до тебе не приступить.”
Взяв тоді дяк той бук і пішов. Доходить до границі, — раптом з’явилася перед ним дуже велика льоха і лізе йому під ноги. Він у той бік — і вона туди, він в інший – і вона теж.
Бачить дяк, що не відчепиться від тієї льохи. Тоді він бере і тим буком починає ту льоху бити. Б’є, б’є, а вона наперед цього все йде. Привела його аж до воріт, на воротах стала і не пускає його за обору. Тоді він почав і на своїх воротах її бити: так бив, поки аж не забив і той бук не зламався. Нарешті увійшов він до хати, розібрався і ліг собі спати. Але ж не спить і не спить — жура йому, що убив льоху. А тут вже й досвіток.
Думає він: “Піду я на дорогу, візьму ту льоху, десь викину, щоб не мати напасті.” Виходить на двір, дивиться: а льохи вже нема!
Він тоді і каже: “Боже, та я її убив, вона була нерухома. Господу дякувати, що вона зникла: не буду мати всякого клопоту.”
Наступив той вечір, що вже має дяк йти до дівки у своєму селі. Приходить він до неї, а її тато і мама плачуть, кажуть, що вона вмирає. Привітався він зі старими, та й питає, що трапилось, чого їх донька вмирає.
А старі кажуть: “Ми не знаємо — заслабла і вмирає.”
Скільки не сидів у них дяк, дівка так і не обізвалася до нього. Тоді пішов він собі знов додому. Прийшов, ліг спати. А потім цілу днину був собі вдома. Приходить вечір, знов він йде до тієї дівки на сторону. Приходить, звітався з нею і з її родичами.
Питає вона у нього: “А що тобі діялося, як ти йшов додому?”
А він в свою чергу: “Як ти знала, що мені мало бути в дорозі? Якби не твій кийок, я б не оборонився від льохи, що не пускала мене тією стежкою, якою я йшов собі додому?”
Посміхнулася дівка: “Я якби не знала, то тобі бук не давала. А льоха — то твоя коханка! Я одна на стороні, а та друга на твоїм селі. А зараз йди додому, бо за тобою прийде її посланець. Вона хоче тебе просити, аби ти їй псалтиру читав.”
Приходить дяк додому, а там тієї дівки тато чекає на нього.
Привітався та й каже: “Моя донька вмирає, хоче вас бачити на очі.”
Приходить він до неї, та йому докоряє: “Де ти так барився? Я вже маю умирати, чекаю на тебе, маю тебе просити, щоб ти мені три ночі псалтир читав. Першу ніч у хаті, а дві ночі у церкві. За те маєш від мого тата дістати пару волів з возом, що відчитаєш у хаті, а за ті дві ночі у церкві я сама тобі заплачу.”
Сказала і відразу померла. Приходить ніч, коли дяк мав псалтир читати у хаті. Бере він у церкві псалтир, приходить у хату до померлої, сідає і читає. За тую ніч заробив собі воли з возом. Настав час у церкві читати.
Дяк пішов до дівки, що жила на стороні, та й каже: “Померла моя коханка. За першу ніч проповіді її тато дав мені воли з возом. Але ще дві ночі маю читати псалтир небіжниці у церкві. Вона обіцяла мені сама заплатити. Як ото я відчитаю, то від кого та плата буде?”
А вона йому і відповідає: “Якщо б до мене зараз не прийшов, то така була б плата, що від тебе і кісточки не залишилося! Але якщо мене послухаєш і все зробиш, що я тобі буду казати, то відчитаєш ці дві ночі і в живих залишишся.”
Дала вона йому такі ночви, що сім років пасху пекли та не були миті; потім таку скатерть, що сім років стелилася і не була прана; а ще таку свічку, що сім років знаходилась коло пасхи і не була запалена.
Ото дала вона йому всі ці речі та й мовить: “Як підеш у церкву псалтир читати, щоб все це з собою взяв. Як дівку принесуть до церкви, то там нікого не залишиться. Лише вона у труні, а коло неї будеш ти псалтир читати. А церкву замкнуть. Як її занесуть у церкву і залишать вас удвох, ти цю скатерть постели ліворуч коло труни і ночви постав, і свічку засвіти. Коли читатимеш псалтир, буде тріщати деревище. Як трісне перший раз — ти читай, тільки свічку більше засвіти. А як лусне вдруге, тоді вже швидше ховайся за ночви. Вона як вийде з труни і буде тебе прохати вийти до неї, ти сиди, не показуйся.”
Як та дівка дяка навчила, так він і зробив. Коли замкнули церкву, почав він псалтир читати. Читає, читає,
раптом деревище відізвалось. Йому вже страшно, але він читає далі. Чує він — вдруге тріснуло. Тоді він швидко сховався під ночви.
Як тільки він ними накрився, покійниця вилізла з труни і зачала його просити: “Де ти є? Покажися мені, мій милий! Скільки до мене ходив і ми любилися, тепер вже між нами розлука. Я йду до сирої землі, а ти лишаєшся на світі. Чую, що щиро молишся, мені читаєш. Вийди до мене!”
А він сидить, мовчить, не обзивається. А відьма шукає його, у кожний куточок заглядає, але знайти не може.
Тоді і каже йому: “Я тебе, пташку, мушу знайти, бо я через тебе йду сиру землю їсти, куди ти мене спорядив!”
Так вона лютувала, перешукувала скрізь все у церкві, але даремно. Тут когут запіяв, вона кинулася до труни та й лягла. Переляканий дяк виліз з-під ночов і далі читає.
Вранці прийшли, відмикають церкву, дивляться, а дяк сидить і читає. Наступив день, він пішов додому. Прийшов, але нічого робити не може, думає, як ту третю ніч перебути в церкві та не загинути. Думав, думав, нічого не придумав. Він костур у руки і пішов до своєї коханки сторонньої, аби вона порадила, що йому робити.
— А що, відчитав уже у церкві? – питає.
— Відчитав, але останню ніч як дочитати? – бідкається.
Тоді вона радить: “Заприсягни переді мною: якщо іншу не візьмеш собі за жінку, тоді дістанеш порятунку. А як не заприсягнеш, то не відчитаєш ніч.”
Побачив дяк, що біда йому буде, коли не присягне (боїться смерті — ще молодий), він і дав згоду.
Тоді дівка й радить: “Тую скатерть постели під труною, і ті ночви там постав, і ту свічку засвіти, і тими ночвами накрий. Як будеш читати, то не чекай поки деревище два рази трісне — живо ховайся
під ті ночви.”
Пішов дяк до церкви другу ніч псалтир читати. Зробив все, як йому наказано. Став читати, раптом чує, а то вже з вечора зачинає деревище тріщати. Він тоді залишив псалтир, та й під деревище запхався, ліг на ту скатерть, тими ночвами накрився, ту свічку взяв у руки і тримає. Виходить небіжниця з деревища і його шукає.
Кличе: “Мій милий, обізвися, ти бачиш, що вже між нами розлука. Я вже йду до сирої землі, вийди, ще хоч раз поцілуємся!”
А він не обзивається. Тоді вона давай шукати: обшукала всю церкву від бані до землі, заглядала поза кожну скалубинку, та не знайшла. Відчинила церкву, облетіла три рази навколо неї і як свиснула!
Злетілося відьом повна церква і кажуть їй: “Що ти від нас хочеш, сестро?”
Відповіла: “Хочу лише, щоб ви мойого кавалера знайшли тут, бо я маю його розірвати на кісточки!”
А вони їй: “Ми, сестро, не знаєм, де він є, але цієї ночі дитина народилася — дівча-відьма, вона ще не має гріху первородного, ще маминої цицьки не куштувала, ось вона знає, де він є.”
Вийшла відьма знов з церкви, як свиснула.
Прилетіла дитина, як голуб, та й каже: “Матимеш гріх неспокутуваний за те, що турбуєш такого як я ангела.”
А відьма виправдовується: “Мушу тебе кликати, бо я йду марно з світу через свого коханого. Він мене туди спорядив, а сам хоче з іншою газдувати. А мені великий жаль, бо я у свого тата одна була, на кого маєток залишається? Я хочу, щоб і він ліг у гроб!”
А дитина тоді промовила знов: “Якщо ти маєш таку міць, щоби і йому був гроб, то роби.
А мене облиш, бо я ще лише дві години на світі, і такий гріх не можу на свою душу взяти! Я знаю, де він лежить, а ти безсила його знайти, бо він запечатаний. Мені ж не вільно сказати, що треба робити, бо я ще в хрест не уведена. На цьому, сестро, бувай здорова.”
А той дяк, як почув ті слова, та й відхилив ночви, виглянув. У церкві було повно відьом, а серед них — і його стороння дівка. Тут когут запіяв, небіжниця грим до деревища, лягла на віки вічні. Тоді і всі відьми з церкви геть.
Церква замкнулася. Дяк піднявся з-під ночов і читає далі псалтир до днини. Розвиднілося.
Коли відмикнули церкву, здивувалися: посередині сидів дяк і читав псалтир.
Родичі сказали: “Значить Божа воля, що він живий.” Затим прийшов батюшка, відправив службу Божу, небіжницю винесли з церкви і поховали. Її тато віддав дякові віз і воли за першу ніч, що читав у хаті. Але за дві останні ночі, що читав у церкві, він не одержав плати.
Її тато йому сказав: “Йди, йди! Якої ще тобі треба плати, якщо узяв воли і віз, і доньку до гробу загнав?!”
Нічого не залишилось дякові, як взяти воли з возом та й іти сватати сторонню дівку. Оженився і газдував дяк доти, доки йому Бог присудив віку.

Півник та двоє мишенят

Півник та двоє мишенятЖили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
— Коли б це його обмолотити…
— А хто молотиме? — питається півник.
— Не я! — одказує одне мишеня.
— Не я! — каже й друге мишеня.
— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.
А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолотити.
— А хто понесе? — питає півник.
— Не я! — гукає Круть.
— Не я! — гукає Верть.
— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.
Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс.
Поприбігали мишенята, пораділи:
— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
— Хто ж міситиме? — питає півник.
А мишенята й знов своє:
— Не я! — пищить Круть.
— Не я! — пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
— Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
— Ох, і голодний я! — каже Круть.
— А я який голодний! — каже Верть.
Та й посідали до столу. А півник і каже:
— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.
— Ти, — кажуть мишенята.
— А хто його обмолотив?
— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.
— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
— А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Петрів батіг або цикорій

Петрів батіг або цикорій— А це — Петрів батіг,— указав мені мій супутник на цикорій.
— Який батіг?
— А що святий Петро вівці пасе.
— Які вівці?
— А верблюди ж! Вони колись були Адамові, та як Адам согрішив, бог узяв та й отдав їх святому Петру.
— Як же він їх пасе?
— Та як і усяку скотину. Оце придивіться коли ранком: як тільки сонечко обиздріє, обжене росу, зараз квіточки на йому
 і порозвертаються, а як стане вже з обід звертати, так де і дінуться.
 Усі у булюбашечки позгортуються та так аж до другого дня — ніде
 ні однієї і не заглядиш. Це, бач, верблюди, як і вівці, роси бояться,
 а як вона опаде — то чабан руша вівці і святий Петро руша, а як
 стане вже сонечко на обід, почнуть квіточки на ньому закриватися,
 чабан стає на тирло і святий Петро на тирло. Та тільки чабан іноді
і до півночі пасе, а святий Петро вже аж до другого дня стоїть.
— І бачив це хто?
— Бачити як слід — ніхто не бачив, бо де ж так нам грішним та
 святе діло увіч знати, а приміта єсть. Он дивіться, як юга по степу
 повітря хвилює. Це ж як пилюга за отарою встає, так і ці хвильки
 у повітрі мріють — де святий Петро з верблюдами пройде, бо він
 жене їх по повітрю десь далеко.