Казка про Знайдона

Казка про ЗнайдонаНа краю одного села жила бідна вдова з сином-одинаком. Не мали вони ні грошей, ні господарки, а жили тільки за те, що назбирають у лісі грибів та обміняють їх на базарі на хліб. Одного разу ходили вони краєм лісу, нічо не знаходили, а коли зайшли трохи далі, хлопчина задивився кудись і заблукав. До вечора ходила жінка, кричала за сином, але так і не знайшла його. А хлопець тим часом бігав, бігав, поки не вибився з сил. Сів на пеньок і плаче. Недалеко був сторічний дід, учув він плач, підійшов ближче та й питає:
— Що ти тут робиш, хлопчику?
— Нічо не роблю, — каже той, — плачу. Ходив з мамою по гриби і заблудився. Тепер не знаю, куди йти, аби вийти на край.
— А де ти живеш?
— Не знаю.
— Ну то ходи, — каже старий, — зі мною, будемо жити разом.
Що мав робити хлопець? Уже смеркало, дороги назад він не знав, мусив іти за дідом. Так стали вони жити зі старим у хижці. Хлопець помагав дідові у всьому, тож старий дуже швидко сподобав собі його, а позаяк він не знав, як малюк називається, то назвав його Знайдоном.
Ішли роки, хлопець ріс. Як став великий і не боявся вже ні звірів, ні птахів, почав ходити далеко в ліс. Одного разу увидів це дід, перепинив Знайдона та й каже йому так:
— Усюди вільно тобі ходити: на схід, на захід, на полудне, але на північ аби-сь не йшов, бо там тебе чекає смерть.
Зразу Знайдон слухав старого, а якось думає: «Певно дід збрехав мені: як може смерть сидіти в одному місці. Я її не боюся». Вибрався тихенько поза хату і пішов — тільки закурилося за ним. Ішов, ішов, нарешті дивиться — серед лісу озеро, а у ньому купаються три русалки. Та такі красні, що Знайдон, як увидів їх, не міг очі відвести. Думає, як би то котрусь із них взяти собі за жінку. І надумав: якщо забере вбрання однієї русалки, вона прийде до нього сама. Нишком підкрався з-за кущів, ухопив сукенку, блюзку в руки і побіг додому.
Русалки побачили хлопця, одна вилізла з води й кинулася доганяти його: біжить, просить, аби віддав одіж, за це зробить усе, що тільки він захоче.
Не витримав Знайдон, озирнувся за русалкою і відразу став серед стежки дубом. Та забрала вбрання і вернулася назад.
Опустилося сонце за гори, шукає дід Знайдона, а його ніде нема. «Певно, — думає собі старий, — не повірив мені й пішов до північного боку лісу». Підійшов трохи стежкою, дивиться: справді дуб росте. Обійшов його довкола, витяг з пазухи чарівну паличку і каже:
— Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне, до життя повертаю.
Нараз зникло дерево, а став хлопець. Бере його старий за руку, веде додому, і дорогою сварить:
— Чого ти мене не послухав, чи не казав я тобі не йти до цього лісу?
Знайдон мовчить.
— Дивися, — каже дід, — аби ти більше туди не ходив, бо ще гірше може бути.
Старий ходить лісом, а хлопець сидить у хаті день і два, нарешті не витерпів і знов пішов дивитися на русалок. Сів у кущах і не рухається. Нарешті підкрався, знову вкрав русалчину одіж та й біжить, не озирається. Дівчина плаче, біжить за Знайдоном, просить, аби віддав. А він ніби не чує. Та не стримався. Уже недалеко було від хати, озирнувся і відразу дубом став.
Вернувся додому дід, кличе хлопця і там, і сям.
Вже знає, де треба його шукати. Обійшов дуба довкола, оббив чарівною паличкою й приказує:
— Я дуба оббиваю, тебе, Знайдоне до життя повертаю.
Зник дуб, а став хлопець. Ідуть оба додому. Старий сварив, сварив Знайдона, а потім питає:
— Тепер будеш мене слухати?
— Буду, — каже той, — я все вам помагаю.
— А до озера ще підеш?
— Мушу йти, бо-м вподобав собі там таку дівчину, без якої життя мені не миле.
Подумав старий та й каже:
— Чого ти мені про це відразу не сказав, я б тобі порадив, як робити. Але нічого, забудем усе, що було. Завтра піди на озеро, подивися, котра тобі русалка найбільше сподобалася. А як украдеш її одіж і будеш тікати, аби-сь не оглядався, хоч би як вона просила та плакала, бо знову зачарує тебе. А як прибіжиш додому, відразу кинь те убрання в піч, хай згорить.
Вислухав це Знайдон, переночував з дідом, а на ранок зібрався, пішов до озера й чекає, поки русалки почнуть купатися. Чекав, чекав, нарешті прилетіли русалки, порозбиралися і пішли у воду. Знайдонові цього й треба було. Вхопив наймолодшої з них одіж та й тікає. Та пустилася за ним: плаче, просить, аби віддав, але хлопець вдає, ніби не чує, і не озирається. Прибіг до дідової хати, сховав одіж у куферок, а в піч кинув клапоть паперу. Незабаром вбігає до хати дівчина:
— Віддай мені сукенку і блюзку, — каже.
— На, — й дав інше.
Дівчина вбралася, але без свого вбрання не йде на озеро. Перед вечором вернувся з лісу дід, випитав у Знайдона все, як було, й каже:
— Ти знов мене не послухав і не зробив, як я тобі велів. Чекай, тепер матимеш через неї багато клопоту.
Але палити одежу русалки було вже пізно, бо будь-якої хвилини дівчина могла подивитися на сукенку, і та була б на ній, тому Знайдон те й робив, що ховав від неї куферок. Дні минали і хлопець думав, що русалка забуде давнє і стане доброю й гарною жінкою. Але вона не забувала. Одного разу придобрилася до Знайдона і таки допросилася, аби він відкрив куферок, бо хоче подивитися, чи не пропала її сукенка. Хлопець не перечив їй: повернув ключа. Дівчина вмить убралася, вдарила крильцями й уже знадвору гукнула:
— Як хочеш мене мати, шукай скляну гору. Там я живу з мамою та сестрами.
Тільки Знайдон її й видів: ні коло озера, ні в лісі русалки більше не було. Це дуже засмутило хлопця. Одного разу він каже дідові:
— Піду шукати скляну гору і свою русалку. Або приведу її додому, або сам не вернуся ніколи.
Не боронив старий: дав на дорогу харчів, справив на стежку. Знайдон пішов. Іде день, два. Дивиться: серед лісу два вовки зарізали барана та й гризуться — не можуть поділитися. Кажуть до Знайдона:
— Поділи нас, аби ніхто кривди не мав, зате ми тобі в пригоді станемо.
Знайшов хлопець сокиру, розрубав барана на дві половини. Вовки перестали гризтися.
Іде далі. Нараз випав великий дощ: водою позаливало дороги, фоси, риба з рік порозпливалася, а назад повернутися не може. Не полінувався Знайдон, виловив рибу і кинув у ріку. Підпливає до берега цар-риба і промовляє людським голосом:
— Дякую, хлопче, що порятував моїх дітей від смерті, я тобі в пригоді стану.
Далі йде, аж вода мурашок топить. Зробив Знайдон загату, відвів воду, мурашки надякуватися не можуть.
— Чекай нас, — кажуть йому, — прийдемо до тебе в лиху годину.
«Е-е-е, — думає хлопець, — що ви мені зможете допомогти, хіба обкусаєте», — та й далі блукає лісами. Коли це якось з’явився перед ним старий дід: ноги сходжені до колін, долоні протерлися до дірок, а борода позеленіла і звисла аж до землі.
— Куди ти, — питається, — парубче, йдеш?
— Шукаю скляної гори, — відповідає, — на тій горі живе моя люба дівчина.
— А чи знаєш, де та гора?
— Ні, не знаю, — відказує Знайдон, — та мушу її знайти, без дівчини не маю чого додому вертатися.
Послухав це старий, подумав трохи й говорить:
— Я пораджу тобі, як ту дівчину знайти. Тут недалеко живе стара бабця, попаси в неї один місяць коні, але за це аби-сь нічо не брав, лише золоту пташку, яка має дві голови: одна співає, а друга говорить. Вона понесе тебе на скляну гору, бо більше ніхто не може туди долетіти.
Подякував Знайдон дідові, дійшов до бабиної хатки і каже з порога:
— Добрий день вам, паніматко.
— Добрий день, — відповідає та.
— Чи не треба вам пастуха до коней?
— Та як не треба, хоч уже най іде.
— А чим будете платити за службу?
— Сріблом, золотом, різними статками. А ти що би хотів заробити?
— Хочу пташки з двома головами, аби однією говорила, а другою — співала.
Почухала стара голову, каже:
— Гаразд, як будеш добре мої коні стерегти, то дам тобі золоту пташку.
На цьому й погодилися. Ліг Знайдон спати. Рано баба будить його:
— Вставай, хлопче, пора коні гнати.
Зібрався Знайдон, погнав коні. Вони швидко напаслися. Так пантрував їх двадцять вісім днів. Але як вигнав коней до лісу двадцять дев’ятого дня, баба перекинула їх у вивірок. Ті скік, скік по деревах і повтікали, а Знайдон лишився сам. Іде він на схід, кого не стріне, питає, чи не виділи, аби вивірки скакали.
— Ні, — відказують ті, — не виділи ніде.
Іде на захід — те саме чує. Зажурився бідолаха, сів на пень і плаче. Нараз приповзає до нього мурашка, яку колись від потопу врятував.
— Чого зажурився, Знайдоне, — питає, — чи не заблукав часом і дороги не знаєш?
— Ні, не заблукав, — відповідає той, — дорогу я добре знаю. Не знаю лише, де шукати бабиних коней, яких вона перетворила у вивірок і порозганяла по лісах.
— Не журися, — відказує мурашка, — будуть твої коні. Я поскликаю своїх братів, поліземо на дерева, покусаємо вивірок. Вони пострибають на землю. А ти щоб стояв і кричав: «Гей, бабині коні, на вуздечку». Так і половиш їх.
Послухався Знайдон мурашки: взяв вуздечки і ходить поміж дерев. Нараз дивиться: пищать вивірки, скачуть на землю. Він і гукнув їм:
— Бабині коні, на вуздечку! — Ті знов стали кіньми, хлопець відразу їх половив та пригнав до баби.
Та сильно здивувалася, бо ніхто ще не приганяв її зачарованих коней, але не подає знаку: лише дає Знайдонові вечеряти, стелить спати, а другого дня, як хлопець знов погнав коней до лісу, перекинула їх у кіз. Бігає той, зазирає у всі провали, болота — ніяк не знайде тварин. Коли це прибігають до нього два вовки, що їх бараном поділив, та й питаються, від чого журу має. Каже хлопець:
— Пас я коні в злої чарівниці й відпас. Стара перекинула їх у кіз, а я вже півдня шукаю, та ніде й сліду їхнього не знайду.
— Не переживай, — кажуть вовки, — ми знаємо, де ховаються бабині кози. Іди на поляну, ту, що за червоним дубом, і там нас чекай, а ми тим часом поскликаємо своїх родичів та приженемо до тебе кіз. Але не забудь сказати: «Бабині коні, на вуздечку», бо інакше вони залишаться козами, а тебе стара з дому прожене.
Вислухав Знайдон вовків, знайшов червоного дуба, став на поляні з вуздечками і чекає. Коли це чує: біжать бабині кози, аж іскри летять з-під ратиць. Кричить їм:
— Гей, бабині коні, на вуздечку.
Кози збилися в купку, перекинулися в коней. Хлопець половив їх, подякував вовкам за поміч і вертається до баби.
Стара як уздріла, що Знайдон веде її коней, стала зла, місця не може собі знайти. «Нічо, — думає собі, — я ще обведу тебе довколо пальця». На тридцятий день послала хлопця пасти коні, а сама підкралася, почекала, поки він задивиться на ягоди, швиденько прикликала коней, перекинула їх у щупаків та й кинула в море.
А тим часом Знайдон рвав та їв ягоди. Нараз обзирається, а коней знову нема, побіг в один бік лісу, в другий — ні сліду. Вийшов на берег моря. Припливає до нього цар-риба, питається:
— Яка біда пригнала тебе сюди?
— Шукаю бабиних коней, — розповідає, — бо-м навіть не видів, коли і куди вони втекли.
— Не переживай, є твої коні, лише встигай їх зараз половити на вуздечку.
— Та якось уже половлю, — Знайдон їй.
Попливла цар-риба збирати своїх слуг, а хлопець сів на камінь і чекає. Та сидів він так недовго, бо слуги цар-риби хутко знайшли щупаків, добре обкусали їх і ті повискакували з води.
— Бабині коні, на вуздечку! — крикнув Знайдон.
Щупаки перекинулись на коней. Хлопець загнуздав усіх і приводить до баби.
— Усе, — каже їй. — Пора йти мені. Я сумлінно пас цілий місяць ваші коні.
— Так, добре пас, — стара відповідає, — кажи, що хочеш за службу — срібла, золота, всього тобі дам, бо все маю.
— Не треба мені ні срібла, ні золота. Дайте ту золоту пташку, що однією головою говорить, а другою співає.
Як не відмовляла його баба від пташки, як не пхала в руки мішок з золотом, не помогло.
— Як не даєте пташки, — каже, — то й грошей ваших не хочу.
Що мала робити стара? Бачить, що хлопець не відчепиться, дає йому золоту пташку й каже:
— Куди забагнеш, вона тебе понесе, що захочеш, заспіває і скаже, але служив ти в мене мало, то я даю тобі пташку лише на тиждень. На восьмий день вона сама прилетить до мене.
Узяв Знайдон золоту пташку в пазуху, попрощався з бабцею і йде собі лісом. Вийшов на край і думає: «Ану, чи справді ця пташка вміє говорити». Вийняв її з-за пазухи, а та обізвалася до нього людським голосом:
— Умію і знаю багато.
— Навіть можеш сказати, що робить моя дівчина на скляній горі? — допитується хлопець.
— Можу. Вона сидить у великому палаці й тче скляне полотно.
— А чи не понесла б ти мене на ту гору, бо я дуже сумую за нею, хотів би хоч раз подивитися.
— Понесу тебе на скляну гору, але найперше зготуй харчів на три дні, бо летітимемо довго і хтозна, чи долетимо, не ївши.
Назбирав Знайдон грибів, ягід, наловив риби, приходить до золотої пташки, вона трохи попоїла і нараз стала рівна з хлопцем.
— А тепер, — каже йому, — укладай за крилами їжу, сам сідай та й полетимо, бо дорога далека, аж за трійні хмари, а часу мало.
Поскладав Знайдон вузлики, сам сів і полетіли вони швидше вітру. Що пролетять хмару, пташка просить їсти, бо з сил упадає. Так заледве долетіли вони до скляної гори.
— Стратили ми з тобою багато часу, — каже пташка, — пора мені вертатися до баби.
— Добре, — каже Знайдон, подякував пташці, а далі йде пішки.
Так дійшов до великого скляного замку, сховався в кущах і дивиться, чи не вийде його дівчина-русалка. Чекав годину, другу і таки дочекався. Десь під вечір вийшла вона з відрами в руках.
Знайдон виглянув з-за кущів, кличе дівчину:
— Ходи, хай на тебе хоч подивлюся.
Русалка впізнає і не впізнає хлопця, бо давно не бачила його, але роздивилася добре та й підходить ближче.
— Це ти, Знайдоне? — питає.
— Я, — відказує той, — а кому ж іще бути?
— Як ти знайшов дорогу на скляну гору, коли до неї треба пливти три дні морем і потім ще три версти летіти?
Хлопець оповів їй, як пас у баби-чарівниці коні, як заробив за це золоту пташку, що однією головою говорить, а другою співає, як набрав харчів і пташка винесла його на гору.
— Тепер, — каже їй, — я прийшов, аби забрати тебе до себе.
— Я б рада летіти з тобою, Знайдоне, — мовить дівчина, — та мушу найперше попрощатися зі своїми сестрами. А поки робитиму це, заховайся до темниці, аби ніхто не видів. І сиди там смирно: нічого не роби і не бери.
— Добре, — хлопець їй.
Заліз до темниці, сів на бочку та й чекає. Але чекав, чекав, а нарешті думає собі:
«Та чого я буду марнувати днину, краще подивлюся, що за добро поховане в цій темниці». Йде в один кут, дивиться: золото в мішках, у другий — срібло, у третьому — бочки з винами, медом. Зазирнув у четвертий кут, а там величезний змій прикутий ланцюгами до стіни, стоїть і просить хлопця:
— Як маєш сумління, то подай мені з крайньої бочки кухлик вина.
— Та чого не дати, — мовить, — чи мені шкода.
Зачерпнув горня вина з бочки, змій випив. А через деякий час знову просить:
— Чоловіче добрий, подай мені ще одне горня вина. Я подарую тобі смерть.
Зачерпнув ще раз, подав змієві. А той випив, шарпнув плечима — ланці поспадали.
— За те, що ти дав мені вина, — каже, — я дарую тобі смерть.
Тільки й видів його хлопець. А тим часом дівчина попрощалася з сестрами, і вже йшла до Знайдона, але змій схопив її й забрав із собою. Зажурився хлопець, не знає, що робити і де шукати того змія. Так ходить він по скляній горі, коли це якось дивиться: серед дороги б’ються два чорти.
— За що б’єтеся? — питає.
Один чорт каже:
— Помер наш тато, лишив на обох капелюх такий, що як накриєшся ним, то ніхто тебе не побачить, і черевики: зробиш у них крок, то буде миля, а як скочиш — дві. Ми ділимося довго, та ніяк не вийдемо на лад.
— Я вас поділю, — каже Знайдон. Узяв клубок, став коло обох чортів і каже: — Дивіться добре за цим клубком. Я кину його з обочі. Хто перший зловить, тому дістануться черевики, а другому лишиться капелюх.
Зраділи чорти, що хлопець поділить їх, пустилися за клубком — тільки їх і було видно, а Знайдон тим часом узув черевики, натяг на голову капелюха й подався у другий бік. Іде, йде, коли це став перед ним золотий замок. Обійшов хлопець його довкола, обдивився — не видить й не чує, аби хтось ходив чи говорив. Ліг у кущах. «Дай, — думає собі, — перепочину трохи». Невдовзі задрімав. Коли це крізь сон чує: летить змій, аж дерева гнуться. Брама замку перед ним відчинилася і той зник за нею. Зранку, як змій знов кудись полетів, Знайдон й собі пішов до брами, став перед нею — та враз сама відчинилася. Ходить хлопець, роздивляється по замку. Нараз дивиться: в одному вікні його русалка. Підбіг до неї й каже:
— Збирайся, я прийшов тебе визволити.
Склала дівчина свій пожиток, стала разом зі Знайдоном у черевики та й утікають. Уночі вернувся до замку змій, а брама йому й каже:
— Велика біда, пане. Твою дівчину вкрав Знайдон і тікає.
— Нічо, — той відповідає, — я їх наздожену.
Повечеряв, полетів. Хлопець з русалкою тим часом тікають. Нараз перед ними впало з гілки пташине гніздо. Не полінувався Знайдон, поклав його на місце і вже хотів далі бігти, коли нараз надлетів змій, русалку забрав, а Знайдона порубав на шматки. Лежить хлопець годину, другу. Прилітає пташка до гнізда і питає дітей, чи не знають, що це за чоловік лежить посічений під деревом.
— Та як не знаємо, — відповідають ті, — він підняв наше гніздо і від смерті нас порятував. Треба і йому якось допомогти.
— Я знаю, як це зробити, — каже пташка. — Треба летіти і принести, поки не пізно, цілющої води.
І нараз пурхнула з гілки, набрала в дзьобик води, покропила Знайдона, він устав. Подякував пташці та й знову вертається по свою русалку. Дочекався, поки змїй полетить, прийшов до неї.
— Як ти живий зостався? — дивується дівчина. — Змій на тобі живого знака не лишив!
— То не мене він порубав, — каже Знайдон, — а купу катрання. Але нічо, більше він нас не обдурить. Спитай, де його смерть, а я завтра прийду.
— Добре.
Вийшов Знайдон за ворота замку, ліг недалеко в кущах і чекає ранку. Як добре розвиднилося, а змій полетів, іде хлопець до замку.
— Ну що, — каже до дівчини, — дізналася те, що я тебе просив?
— Так. Піди на поле, там пастиметься сірий віл. Аби-сь не сполошив його, а підійшов тихо і вбив. З вола вилетить качка. Ти не пускай її, а вимкни з чубка три чорні пір’їни, у них ховається змієва смерть.
Вислухав Знайдон дівчину, пішов у поле, а там волів пасеться — трави не видно. Ходить хлопець поміж них, ніде не видить сірого вола — усі білі. Нарешті змучився, став та їсть хліб. Коли це прибігає до нього миша і просить, аби дав їй щось голод заморити. Знайдон віддав усе, що мав. Миша наїлася й каже:
— Що ти тут шукаєш, хлопче? Може, я тобі чим зараджу?
— Прийшов, щоб знайти сірого вола, та ніде його не виджу.
— Не переживай, покажу його тобі. Йди до скали, і там він буде дерева пасти, а каменем закушувати, там і чекай мене. Я незадовго прийду.
Ходив, ходив Знайдон і таки відшукав скалу та сірого вола. Став недалеко й чекає мишу. Через якусь годину та прибігає з колоском жита в зубах.
— Де ти так довго була? — питає хлопець.
Миша й розповідає:
— Тут недалеко є залізне поле, на якому раз на рік родиться залізний колосок з залізними зернами. Якщо заладувати цим колоском рушницю та стрілити волові у праве вухо, тоді можна вбити його. Інакше тільки розлютиш, і він вб’є тебе.
Були там недалеко пастухи. Знайдон попросив у них рушницю, заладував колоском, що його принесла миша, підкрався до вола з правого боку і вистрелив. Той упав мертвий. Підбіг Знайдон до нього, зловив качку, що вже хотіла вилітати, витяг три чорні пір’їни, подякував миші за колосок, а пастухам за рушницю і прийшов до замку.
— Збирайся, — каже до дівчини, — змій уже більше не страшний. — І показав їй три пір’їни.
Розпалили обоє за замком вогонь, кинули у них те пір’я, й усе пропало, як би нічого й не було. Стали вони на черевики й вернулися до краю скали.
Перекинулася русалка на качку, посадила зверху Знайдона і разом повернулися до його мами. Там собі добре погостилися, поженилися й довго жили, може, ще й тепер живуть, якщо не повмирали.

Comments are closed.