Сюди, Микито! Туди, Микито!

Якась пані, не дуже то багата, хотіла поводитись зовсім по-панському. От одного разу наїхали гості, вона й покликала Микиту, що рубав там дрова, чи біля волів порався, і звеліла розносити чай, а щоб Микита не помилився, кому попереду, а кому потім, то пані його раз по раз смик та смик за поли:
— Сюди, Микито! Туди, Микито!
Носить Микита чай…
А далі пані якось не потрапила за полу та за очкур її смикнула, а він, гаспидів, та був із зашморгом… Зоставсь Микита з чаями посеред хати, мов кінь спутаний, та, повернувшись до пані:
— Сюди, — каже, — Микито! Туди, Микито! От тепер вже ні сюди, Микито, ні туди, Микито.

Зате ж аршин малий

Один багач орендував у пана млина, де й хліб молов і сукно валив. За помол брав він з людей міру — корець збіжжя, а за сукно — платню від аршина.
Корець був у нього дуже великий. Люди стогнали та скаржились, а він і слухати нічого не хотів.
От пішли люди скаржитись до пана. Викликає пан багача та й виговорює його:
— Що ж ти, такий-сякий, зазнався: більше від пана береш! Чому в тебе такий корець великий?
— Та ж, пане, — каже багач, — що з того, що в мене корець великий, зате ж аршин малий!
— Бачите? Чого ж ви хочете? — звертається пан до скаржників. — За те ж у нього аршин малий!

Котра мудріша

А трапилося це, як над’їхало дві пані графині, і обидві їхали чотирма кіньми й одна другу не хотіли обминути.
А то було близько міста, а вони обидві послали лакеїв до судді, аби їх розсудив, котра має обминути.
Суддя не міг розсудити, бо обидві були великі магнатки, аби й ту не образити й ту не образити. І ходить по канцелярії і голосно викрикує…
А Іван замітав підсіння та й казав:
— Напишіть їм так: котра мудріша, хай вступить з дороги.
Як дістали той наказ, то кожна уступала дорогу і обидві плескали в долоні.
І одна на другу казала, що ти немудра. А розминутися не могли.

Дочки бідняка

В одного бідняка було три дочки, й усі три дуже вродливі. Одна гарно ткала, друга — шила красиві наряди, а третя була майстринею на всілякі вигадки. Тільки й багатства в бідняка, що старенька хатина, триніжок з домашнього вогнища та порожня скриня. Тому й обминали женихи оселю бідняка. Що візьмеш з чоловіка, який неспроможний справити й весілля дочці.
Довго міркував бідняк, як йому заробити грошей і справити дочкам весілля. Думав-гадав і вирішив взяти у бая в оренду землю, посіяти пшеницю. І якщо пшениця вродить — продати урожай і на уторговані гроші видати дочок заміж.
Прийшов бідняк до бая і розказав йому про свій намір. Бай був дуже жадливий і хитрий. Він уже давно запримітив дочок бідняка. Дуже вже йому хотілося задарма дістати і клапоть землі, на якому стояла хатина бідняка, і трьох красунь-майстринь… Вислухав бай бідняка та й каже:
— Я згоден дати тобі землю, коня, плуг і зерно для сівби. За усе це ти віддаси мені половину врожаю, але якщо пшениця не вродить — ти віддаси мені свою хату, а сам з дочками підеш до мене у найми.
Як не упирався бідняк, але довелося погодитися з умовами бая. Викликав бай муллу, скріпив угоду молитвою і відвів бідняку клаптик найгіршої землі, на якій не тільки пшениця, а й трава в посушливі роки не росла.
Почав бідняк орати землю, а вона затверділа, як камінь, ледве плуг шкрябає зверху. Цілісінький день працював бідняк не покладаючи рук, а увечері не витримав, сів на горбик, заплакав і звернувся до Бога: «Господи, якщо ти бачиш мої страждання, якщо ти чуєш мій голос, допоможи мені, моїм дочкам, і ми вік будемо славити твоє ім’я». Сказав він так, підвівся, пройшовся наостанок плугом по горбку, а під ним була глибока яма, на дні якої лежав глечик, повний золота.
Виліз бідняк із ями і заквапився додому, притискаючи до грудей глечик. Дорогою йому трапився мулла, і бідняк розповів йому про свою вдалу знахідку і замовив молитву на знак подяки. Не встиг бідняк прийти додому, як примчав бай і силоміць вирвав у цього з рук глечик:
— Яке ти маєш право привласнювати собі багатство, що лежить у моїй землі?! Хочеш, щоб я подав на тебе до суду і запроторив до в’язниці?..
Нічого не відповів бідняк баю, навіть не став з ним сперечатися. Залишившись наодинці з дочками, розповів їм усе і, як доказ, показав єдину золоту монету, затиснуту в кулаці. Найменша дочка й каже батькові:
— Не журіться, тату, я придумаю, як помститися жадібному баю.
Минуло небагато часу, і по селу пішли чутки, що до моря на лікування їдуть дочки іранського шаха, що дівчата — одна гарніша за іншу, і що вони обов’язково проїдуть через село. Почув про це бай і вирішив будь-що запросити до себе в гості відомих красунь, аби чутки про його гостинність долинули до вух самого шаха.
Наступного дня, увечері, біля будинку бая зупинився просторий фаетон, з якого вийшли три багато вбрані дівчини. Бай вибіг їм назустріч і низько поклонився. Найменша дівчина й каже:
— Шановний жителю села, ми — дочки іранського шаха, випередили наш караван, який прибуде сюди завтра вранці. Нам хотілося б орендувати або купити гарний будинок, щоб було де переночувати…
— О ваші високості! — упав на коліна бай. — Мій дім до ваших послуг. Для мене буде високою честю зробити послугу для прекрасних дочок іранського шаха.
Дівчата увійшли в дім і відрекомендувалися господарю:
— Мене звати вашою мовою «Така, як я», — сказала найстарша дочка.
— Мене звати вашою мовою «Та, що гірша від мене», сказала середульша.
— Мене звати вашою мовою «Де ми будемо танцювати», — сказала найменша.
Бай приготував для дівчат багату вечерю і сам почав їм прислуговувати.
Старша дочка й каже:
— За дорученням нашого батька, іранського шаха, ми повинні взнати ім’я людини у вашому краю, якій найбільше поталанило. І якщо така людина знайдеться, на неї очікує подарунок від самого шаха і гаманець з тисячею золотих динарів.
Як тільки-но бай почув ці слова, він розхвилювався і сказав:
— О ваші високості! Мабуть, сам Бог направив ваш фаетон до воріт мого дому! Два тижні тому я викопав на своїй землі глечик із золотом і вважаю, що мені найбільш поталанило в нашому краю!
Дівчата здивовано перезирнулись, і бай, відчувши, що вони йому не вірять, кинувся до сусідньої кімнати, виніс глек і поставив його перед дівчатами.
— Виходить, ви і є той чоловік, який буде удостоєний подарунка від самого шаха і одержить гаманець з тисячею золотих динарів, — сказала найстарша дочка.
Усю ніч пригощав бай знатних гостей. Він і не помітив, як найменша дочка підсипала йому в напій снодійного. Бай заснув мертвим сном, а дівчата зав’язали у вузол батьків скарб, приготувалися вийти, і тут найменша дочка помітила на полиці коробочку, в якій лежала бритва для гоління. Дівчина дістала її з коробочки і зі словами; «Я хочу залишити пам’ять цьому гостинному господареві…» — відрізала йому півбороди.
— Я також не хочу залишатися перед ним в боргу, — сказала середня і поголила баю вуса з одного боку.
— Хіба я менше в боргу перед ним, ніж ви? — сказала найстарша і, взявши з рук середульшої гостру бритву, поголила баю півголови.
Дівчата поклали на місце коробочку з бритвою і, сміючись, вийшли з дому, сіли у фаетон і поїхали, помахавши на прощання слугам.
Бай прокинувся, протер очі, дивиться, а від гостей і сліду нема. На столі стоїть красивий глек, а поряд гаманець, набитий монетами.
Бай тремтячими руками взяв глек і висипав з нього суху землю. Розв’язав гаманець, а там лежали кінські каштани… Бай вибіг надвір і схопив за плечі слугу:
— Куди поділася така, як ми?
— Такої, як ви… я в житті не бачив, — пробелькотів сторопілий слуга, зі страхом позираючи на бая.
— А та, котра гірше від мене?! — не вгавав бай.
— Гірше від вас навряд чи є хтось на білому світі, — відповів слуга.
Збіглися усі слуги і з острахом дивляться на бая. А той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?! Де, я вас запитую!
— Де хочете, — відповідають слуги, — зараз ми покличемо музикантів…
— Не потрібні мені музиканти! — заревів бай. — Ловіть їх! Ловіть, я вам наказую!
— Кого ловити? — запитують сторопілі слуги.
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, що гірша від мене!
Слуги вирішили, що їхній господар збожеволів, і заперли його в комірчині. Той не вгамовується:
— Де, де ми будемо танцювати?
Прийшла дружина бая, глянула на нього і розвела руками:
— У такому вигляді ви ще збираєтесь танцювати? Справді збожеволів, — підтвердила вона догадку слуг і наказала не випускати чоловіка з комірчини.
Подейкують, що бай і досі сидить у комірчині і кричить:
— Ловіть таку, як я! Ловіть ту, котра гірша від мене!
Відтоді його прозвали «Божевільним баєм». А щодо бідняка, то той залишив свою хатину родичам, а сам з дочками перебрався в далеке село, де купив собі будинок, повидавав дочок заміж і доглядає внуків. Кажуть, він любить повторювати: «Ніколи не відбирай у людини те, що їй подарував Господь Бог…»