Чершамбе

Сеїт-Яя мав добре обличчя в глибоких зморшках, посивілу бороду, згорблений стан і був незвичайно худим. Коли, бувало, хлопчаки проходили повз його сад, він вибирав їм найбільший бузурган чи спілу солодку горобину і починав наспівувати свою сумну пісеньку — «Чершамбе-Чершамбе [середа-середа. Всі знали цю «Чершамбе» і чому співає її Сеїт-Яя, бідний Сеїт-Яя, котрий давно вже, як гадали, не при своєму розумі.
У селі не пам’ятали, коли з’явився Сеїт-Яя. Казали тільки, що завжди помічали за ним химерність. Важко було знайти когось, хто б краще від нього зробив щеплення, поклав катавлак, посадив чубуки. Він працював з ранку до ночі, рідко відвідував кав’ярню, здавався тихим, невразливим. Але хто ближче знав Сеїт-Яя, добре розумів, який гострий розум має цей чоловік, і тому багато з односельців його недолюблювали. Пригадували, як соромив він шанованого Пурамета, котрий, виходячи з дому, завжди торкався кутка кімнати:
— Торкнися двічі про всяк випадок.
Відвертався соцький Абляз, коли зустрічав Сеїт-Яя, тому що коли померла його тітка, він розповів у кав’ярні, як вили напередодні на верхній частині села собаки. Усі знали, що після цього буває, але Сеїт-Яя голосно сказав:
— Ну й розумного в соцькі вибрали!
У Муртази здох кінь. Усі вітали Муртазу, адже народ вірить, що Аллах пожалів чоловіка, якщо замість нього забрав коня. Сеїт-Яя бурчав:
— Мало в Аллаха справ, щоб перейматися вашими проблемами. Скоро бублики пектиме вам.
Мулла хитав головою:
— Погано Сеїт-Яя закінчить, його язик не знає, що базікає. Навіть дурнем назвав, коли почув, що поглузував Сеїт-Яя над п’ятницею [п’ятниця – день відпочинку у мусульман]. У п’ятницю йшли літні чоловіки в мечеть і покликали із собою Сеїт-Яя. Він посміхнувся:
— Ідіть, ідіть, я в середу прийду.
— Кепські його справи, — казали старі, — певно, Аллах цілком відібрав у нього розум. Ох, і дурень Сеїт-Яя. І почали люди хто сторонитися, хто потішатися над ним, і ніхто не хотів віддавати свою дочку за нього заміж. А саме настав час Сеїт-Яя женитися, і багато хто помітив, що почав він сумувати. Відчула це й хазяйка, в якої Сеїт-Яя служив робітником, і вирішила посватати за нього одну вдовичку із казанських татар. Не люблять наші татари чужих. У тих дівчата ходять відкритими, не соромляться розмовляти з чоловіками, починають вдягатися, як у місті. Але Сеїт-Яя погодився:
— Хоч і казанська, а жінка. Великий огірок, малий огірок — все одно огірок. Сватай, — сказав він господині, і ввечері пішов до хати, де жила вдовичка. Та сиділа на порозі й жувала мастику. Подивився на неї з-під рукава Сеїт-Яя і подумав: «Гарна. Шкода лише, що не закривається. Спокійніше було б». Постояв ще, прихилившись до одвірка, а потім промовив до жінки:
— Коли буде ніч, приходь у сад моєї господині.
Присвиснув і пішов до себе. Не спав тієї ночі Сеїт-Яя, не спала і вдовичка. Вертілася на повсті, зітхала, подушка гарячою здавалась. І коли затихли голоси на селі, накинула хустку й пішла під горішину. Під горішиною весілля можна влаштувати, не те що маленькій жінці сховатися; одначе скоро найшов її Сеїт-Яя.
— Як свататимусь, підеш за мене? Жінка вагалася з відповіддю: люди засміють, що вийшла заміж за дурня. Але Сеїт-Яя вмів добре голубити, до того ж приніс цілу хустку солодкої, з горіхом пахлави і не боявся шепнути на вухо сороміцьке слово. І погодилася вдовичка:
— Піду.
Веселим став Сеїт-Яя, подвійну роботу хазяйці виконував.
— Певно, порозумілися,— міркувала господиня.
По п’ятницях, коли всі татари відпочивали, Сеїт-Яя облаштовував своє господарство; мурзав пічку у дворі, щоб випікати хліб, зводив хлівець для корови.
— А сіно де візьмеш? — запитувала господиня. — Накошу на Юланчик.
Дивувалася хазяйка:
— Та чи ти при своєму розумі?
Адже всі знали, що то за місце Юланчик. Недарма люди називали його Зміїним кублом. У комишах жила змія, яка, згорнувшися, здавалася копичкою сіна, а коли йшла полем, робила десять колін і більше. Щоправда, вбили її яничари, котрих Акмелизький хан виписав зі Стамбула. Та залишилися від змії дитинчата. Коли принесли в село голову вбитої змії, повну-повнісіньку гадюченят, налякані люди розбіглися хто куди, а гадюченята полетіли до свого гнізда і перетворилися на джинів. Тарактаський джинджи бачив їх у п’яному хороводі. І ніхто не ходив на Юланчик. Та Сеїт-Яя не побоявся.
— Не вірю я цим вигадкам про Юланчик. Ніяких джинів нема і шайтана нема, може, нічого нема, — сказав господині.
— Ох, тоді коси, дурню, — зітхнула жінка.
І пішов Сеїт-Яя на Юланчик. Від того, що люди обходили стороною це страшне місце, трава там стояла в пояс, а з-під коси вискакували зайці, випурхували птахи.
— Накошу сіна, прийду полювати, — подумав Сеїт-Яя.
І тільки подумав, як раптом побачив через балку на бугрі чорного собаку з хвостом догори. Завив собака. Сеїт-Яй передражнив його.
— Вий, вий, я теж умію.
Тієї ж миті собака зник. Надійшла чорна хмара, закрила сонце, погнала по землі сіру тінь.
Сеїт-Яя вирішив відпочити і приліг під дикою грушею.
— На півзими накосив сіна,— розмірковував він. — Тепер зайців наб’ю — шубу дружині пошию; дичини наб’ю — господині віднесу, а вона весілля допоможе нам справити.
І заснув Сеїт-Яя. Не чув, як налетів вихор куряви, як закрутив скошену траву, як завив голодною собакою. Здалося тільки йому, що віддалеки грає музика. А коли розплющив очі — завмер від жаху.
Летіло на нього козляче весілля. Попереду три горбаті цапи з людськими обличчями дуділи на комишевих дудках; за ними старий цап з вивернутими рогами бив у бумбало коров’ячою ногою. Цілим стадом скакали чорні козли і серед них на верблюді сиділа, вертілась, із бубном в руці, його наречена. Сеїт-Яя хотів кинутися до неї, але вона це помітила і сховалася у верблюжий горб. І запищали, застрибали по всьому комишу голі курчата, і почорніло від них навколишнє поле, і понеслося весілля далі.
Потемніло в очах Сеїт-Яя. Лише потім згадав він, що позаду всіх бігла горбата потвора, кланялася йому і вигукувала обертаючись:
— Чершамбе, чершамбе!..
Прибіг збожеволілий Сеїт-Яя в село і не найшов своєї нареченої. Кажуть, пішла кудись і більше не поверталася.
Минуло цілих двадцять років. Сеїт-Яя жив відлюдником у хазяйчиному саду і тільки по п’ятницях приходив у село спитати, чи не бачили його нареченої. Підходив до мечеті й чекав, вийде мулла. У благенькій одежині, сумний і змарнілий, Сеїт-Яя ставав перед ним на коліна і благав:
— Зроби так, щоб п’ятниця була середою, тоді найду наречену. Адже горбатий джин на весіллі вигукував: чершамбе, чершамбе…
І, повертаючись під вечір до свого саду, сумний і згорблений, Сеїт-Яя глухим голосом наспівував печальну пісеньку:
— Чершамбе, Чершамбе.

Comments are closed.