Люлька моя червоная, з вечора курилася

Люлька моя червоная, з вечора курилася;
Як положив на полицю, впала да й розбилася.
Якъ узяв я ходити, як узявъ нудити:
Люлько моя червоная! де тебе купити?
Як пішов я до Києва люльки купувати;
Найшов люльку чорвоную — ні з ким торгувати.
Ой і там дівчина пшоно продавала;
Вона ж мені, молодому, люльку сторговала.
Як пішов я до дівчини люлечки курити;
Як ішов я черезъ тік, да й оглянувся:
Як ударив мужик ціпомъ, аж я усміхнувся.
Ой я ж думав, що забив — не могу і встати;
Коли б устать, зволоктися, піду позивати!
Як ішов я до дівчини через три городи —
Витоптав я гарбузи — наробив я шкоди!
Не так тії гарбузи, як те гарбузиня:
— «Я ж думала кавалір, аж то чортовиння!»

Як Соломон мірив землю

Хоть який примудрий був Соломон, а він ни знав як земля за велика, хоть це він знав, шо вона стоїт на воді, як яйце.
Єму забагло си змірити землю, та як високо небо від землі. Приходи він до орла тай каже: Я хочу знати, як високо небо від землі. Понеси мене у гору. — Орел оден міг це знати, бо він оден міг так високо злетіти; він може злетіти аж на райскі двері тай там сісти, далі ні! Орел пішов Бога питати, чи можна Соломона нести у гору. А Бог каже: Неси, але як він прийде у саму гору та подивит си у долину, то зараз упаде і розіб’єси. — Бог знав, шо він не зміряє землі, як не подивит си у долину; а Бог не хотів, аби Соломон це знав. Орел взяв Соломона на крила, підніс єго у гору тай каже, щоби не дивив си у долину, бо єму буде дуже страшно, що він так високо, тай зі страху упаде. Не витримав Соломон, подивив си у долину, упав і забив си на смерть. Від тогди вже нема єго на сьвіті. З того часу став і орел грішний, бо він згубив душу Соломона. Орел не був зразу грішний; Бог до нього говорив, посилав листи свої на землю. Орел зразу розказував усе Богови, шо дїяло си на землі. Він був подібний у Господа Бога; тому кладут єго у церкві на образах, на грошах, на урядах.

Я в середу родилася, горе мені, горе

Я в середу родилася, горе мені, гореЯ в середу родилася, горе мені, горе,
Не піду я за старого: бородою коле.

А в старого борода, як сніпок у стрісі,
Моє ж личко рум’яне, як калина в лісі.

Бо в старого борода — комин затикати,
Моє ж личко рум’янеє — хлопцям цілувати.

Цап та баран

Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі — куди цап, туди й баран: цап на город на капусту — і баран туди, цап у сад — і баран за ним.
— Ох, жінко, — каже чоловік, — проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.
— А забирайтесь, цапе й баране, собі з Богом, щоб вас не було в мене у дворі!
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули.
Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та й ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:
— Бери, баране, голову, бо ти дужий!
— Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!
Узяли вдвох і вкинули в торбу. Ідуть та й ідуть, коли бачать — у полі горить вогонь.
— Ходімо й ми туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з’їли!
Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:
— А, здорові, молодці!
— Здорові! Здорові!.. — зраділи вовки. — Ще каша не кипить — м’ясо буде з вас.
Ох, цап злякавсь, а баран давно вже злякавсь. Цап і надумавсь:
— А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
Баран і несе.
— Та не цю, а подай більшу! — каже цап.
Баран знову цупить ту ж саму.
— Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали вони думати-гадати, як звідси втікати: «Бо це, — кажуть, — такі молодці, що з ними й голови збудешся, — бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:
— Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить, — піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відти драла дати:
— Е вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і той не вернувся. А третій сидів-сидів:
— Ось піду лишень я, так я їх прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
— Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня убратись. Поїли швиденько, та тільки їх і бачили.
А тим часом роздумав перший вовк:
— Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятись? Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба й забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати. Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміліший, — ізліз аж на верх, а баран несміливий — то нижче.
— От лягай, — кажуть вовки першому вовкові, – ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! — не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап — сміливий, не став роздумувати, як закричить:
— Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, так аж пил по дорозі закурився.
А цап та баран з дуба безпечно позлазили, пішли в поле, зробили собі курінь та й живуть там.

А я свому миленькому виполю барвінок

А я свому миленькому виполю барвінок,
А він мене поцілуй рано в понеділок.

А я свому миленькому зроблю робіт сорок,
А він мене поцілує раненько в вівторок.

А я свому миленькому ой пасу череду,
А він мене поцілує раненько в середу.

А тепер же, мій миленький, а тепер, а тепер
Цілував-єс мні в середу, цілуй же і в четвер.

А я свому миленькому виполю пшеницю,
Цілував-єс мене в четвер, цілуй ще й в п’ятницю.

А я свому миленькому пороблю роботу,
А він мене поцілує раненько в суботу.

Тепер же я, мій миленький, маю привілію,
Цілував-єс цілий тиждень, цілуй ще в неділю.

Сом, рак і ворона

Сом, рак і воронаВорона ходила біля річки, шукала собі їжі. Побачивши в очереті рака, схопила його, сіла на гілку дерева, яке росло якраз над річкою, і уже лагодилась клювать рака. Рак баче, що не дурна шутка, почав хвалить ворону: «Я знав твого батька і матір, гарні птиці були». Ворона, не роззявляючи рота, промовила: «Угу!» А рак знов: «Знаю твоїх братів і сестер, дуже гарні птиці». А ворона промовила: «Угу!» А рак знов: «Всі твої родичі гарні птиці, а все ж таки до тебе ніхто не дійде, ти краща од всіх. Куди годиться павич або канарейка! У тебе пір’я, як той бархат, а голос — як у соборного диякона». Ворона од хвальби розкисла, зраділа, роззявила рот і каркнула: «Да! Да!»
А рак вискочив з рота і шльопнув у воду. Ворона схаменулась, та вже було пізно. Розсердилась вона на рака, почала слідкувать за ним. Тут вона подумала: «Ну, тепер уже не одуриш; попадешся другий раз, так не вирвешся». Рак у свою чергу підмовив сома, щоб він підстеріг ворону.
На другий раз ворона прилетіла до річки, сіла на березі, подивилась на воду, потім увійшла по самі коліна в річку і пильно придивлялась, чи не покажеться рак. А сом уже давно із-за осоки виглядав і прицілявся схопить ворону. Рак виліз з печери і повз по дну недалеко од ворони. Ворона тіко прицілилась уткнуть голову у воду, щоб схопить рака, а сом миттю кинувсь на ворону і проковтнув її. Рак зрадів, що у його ворога нема, а на сома він дививсь як на добродія свого.
Наступила петрівка. Рак почав линять, заліз у печеру і лежав там, поки стара кожа злізла, а нова наросла. Виліз рак з м’якою і повз по дну без ніякої опаски. Плив мимо сом, побачив рака. Рак дуже йому понаравився; підплив до його і проковтнув.
Другий рак побачив, виглянув з печери і сказав: «Навіщо ж ти забороняв його од ворони, коли не думав оставить його живим?» А сом каже: «Дурний ти, раче! Якби я не заборонив його од ворони, так тоді б мені самому не довелось його з’їсти!»

Ой заїхав козак та й з Україноньки

Ой заїхав козак та й з УкраїнонькиОй заїхав козак та й з Україноньки,
Одмовив дівчину та й од родиноньки

— Ой поїдь, дівчино, ой поїдь із нами,
Ліпше ж тобі буде, як у твеї мами.

У мами ходила в подраній свитині,—
В нас будеш ходити в чорній кармазині.

Ой дурна дівчина, дурна послухала,
Сіла з козаченьком, сіла, поїхала.

Ой завіз дівчину під густий лісочок:
— Ой скидай, дівчино, з головки віночок!

Ой плаче дівчина, плаче-умліває,
З головки віночок, з головки скидає.

Ой завіз дівчину на жовті пісочки:
— Ой іскидай, дівко, з голови биндочки!

Ой плаче дівчина, плаче-умїїіває,
З головки биндочки, з головки скидає.

Ой узяв дівчину під білії боки
Та й кинув дівчину у Дунай глибокий.

Ой плаче дівчина, плаче-умліває,
За берег ручками, за берег хватає.

Ой то козаченько шабельку виймає,
Та й по лікоть ручки дівчині втинає.

Як забачив братик з високого муру,
Спустився до сестри на шовковім шнуру.

— Ой десь ти, сестро, розкоші не мала,
Що ти гайдамаці на підмову стала.

— Ой мала ж бо я розкоші доволі,
Тільки ж я не знала, що то в світі горе!

Андрій і відьма

Андрій і відьмаПоїхав у місто один чоловік. Звали його Андрій. Було йому літ сорок. А коли повернувся, вже темно було, бо пізно, виїхав. їде він потихеньку, про своє думає. Раптом бачить — стоїть попереду якась дівка та така гарна!
— Доброго вам здоров’ячка, — каже, — підвезіть до села, будь ласка.
Та як засміється.
— Сідай, — відповів Андрій, — веселіше буде.
Залізла дівка на воза, сіла позаду і почала тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге,еге.
— Гей,гей,гей,гей.
— О,о,о,о.
Дивується Андрій, що за пісня така? Озирнувся, щоб запитати… А дівки нема. Сидить тільки на тому місці
здоровенна жаба та очима водить. Андрій дивиться на неї і зрозуміти нічого не може, що то воно таке трапилось? Коні ж тим часом потягли кудись вбік та й перевернули воза. Ледве Андрій встиг зіскочити з нього. А жаба також зникла хто-зна куди. Приїхав він додому лише вранці.
Увечері прибіг до нього хлопець кума і кличе в гості.
Андрій і пішов, та засидівся там до темряви, розповідаючи про свою пригоду з жабою. До своєї хати Андрій повертався через цвинтар, щоб скоріше було. Іде собі, поспішає, коли дивиться — стоїть на дорозі та сама дівка, що вчора підвозив.
Стоїть, посміхається, а в руках якийсь клумак тримає.
— От тобі і на, — подумав перелякано Андрій. — Що ж воно буде?
А дівка ніжно так на нього дивиться і мовить:
— Доброго здоров’я тобі, Андрій. Допоможи клумка донести. Взяв Андрій його на плечі, а дівка позаду іде і сміється. Дійшли до Аядрієвої хати, зайшов чоловік до кімнати, дивиться, а в руках у нього кінська нога, і така, що згнила зовсім. А на дворі в цей час хтось як зарегоче, аж двері відчинились.
— Щось не те, — подумав Андрій, — і чого до мене нечиста сила прив’язалася. Треба до церкви сходити, свічку поставити.
Десь з тиждень жив собі Андрій спокійно. Але якось їхав він вночі зі степу. Сам їхав. Іде собі і замислився, коли це коні знов вбік кинулись. Він озирнувся, баче — жінка вся в білому біжить за ним. Придивився, начебто та сама дівка, тільки років їй побільше. Андрій батогом по конях — вони дужче побігли. А дівка не відстає! Бігла, бігла, догнала й сіла на краю воза і сидить мовчки. Андрій з переляку зробився як кам’яний — не ворухнеться і чуб дибом стоїть.
Доїхав він до церкви, а вона зскочила і зчезла.
Перехрестився Андрій на церкву і поїхав додому. А вдома розповідає дружині:
— Зі мною знову стався негаразд, — відьма їхала на возі.
— Та то Явдоха Нетхайло, вона відьма… Добре, що ти мовчав, а не дай Господи, зачепив би, то з життям міг би розпрощатися, — мовила дружина.
Через деякий час повертався Андрій знову вночі додому. І йшов він мимо Явдохиної хати. Дивиться, а в неї вікно світиться. Цікаво стало йому, а що робить відьма? Дивиться, а в неї в хаті повно жінок і всі голі. Намастилися якимось зіллям, приставили стола до печі, розганяються, перекидаються зі стола та прямо в піч. Вилітають через комін уверх і ось перед вікнами уже всі на конях. Андрій і думає:
— Як би ото і собі з ними поїхати?
Вони його побачили і кажуть:
— Намастись зіллям, розженись й перекинься через стіл. Тільки гляди, як будеш летіти з нами, то не кажи “Тпру!” — горе буде.
Взяв Андрій і все зробив, що йому відьми казали. Десь взявся кінь під ногами, вдаргіЬ копитом і полетів за відьмами.
Летить та раптом бачить — болото попереду, очерет! Як його їхати туди?
— Тпру!
Коня не стало під ним, а став мечик, той, що жінки коноплі б’ють. Почав Андрій вибиратись з болота, але не може. Хтось тримає його ноги, лізе у чоботи, рве волосся, закриває очі. Придивився, а то гади болотні так і лізуть до нього. Як почали його їсти та кусати! Андрій як заволає, як застогне. Ледве з болота виліз. Допоміг один добрий чоловік — литвин. Каже він Андрію:
— Сподобався ти відьмі Явдосі, от вона і пустує з тобою. Але я тобі допоможу: доки додому доберешся, вона вже постаріє. Ну йди, Андрій, бувай здоров.
Три роки Андрій додому їхав, в пеклі у чортів побував, голдовництву у татар навчився, грошей заробив. От, нарешті, до рідного села під’їздить. Дивиться, а попереду йде якась стара баба. Коли він обігнав її, вона стрибнула йому на кінець воза і давай тоненько так, тихим голосом співати:
— А,а,а,а,а,а.
— О,о,о,о,о,о.
— Еге,еге,еге,еге,еге.
— У,у,у,у,у,у.
— Андрій…
Озирнувся він, а на возі суха, мертва жаба лежить. Скинув її Андрій на землю, а тут по ній щось як вдарить, нібито блискавка, і рознесло її на тисячу шматочків, тільки дим пішов.
Приїхав Андрій у село, бачить, хата його згоріла і нема ані жінки, ані дітей. Сів він на землю, заплакав і не помітив, як заснув. Приснилося йому, що жінка живе у відьми Явдохи в хаті і діти також там. Відкрив він очі, дивиться, а хата ціла і жінка стоїть перед ним з коцюбою в руках, да як трісне його по лобі тією коцюбою…
— Будеш знати, як з відьмами водитись!

Ішов козак дорогою

Ішов козак дорогою, (2 )
Дорогою широкою.
Зострів дівку-семилітку, (2)
Загадав їй сім загадок:
— Ой дівчино моя, Галю! (2)
Що-сь я тебе запитаю:
Що то росте без коріння? (2)
Що плететься вверх деревця?
Що то грає — голос має? (2)
Що то плаче — сліз немає?
Що то світить круту гору? (2)
Що то біжить без прогону? (2)
Що то цвіте без колосу? (2)
Що то січе русу косу?
Одгадаєш — моя будеш, (2)
Ні ’дгадаєш — дурна будеш.
— Хіба б справді дурна була, (2 )
Щоб я цього не ’дгадала:
Камінь росте без корінця, (2)
Хміль плететься вверх деревця,
Скрипка грає — голос має, (2)
Сокіл квилить — сліз немає,
Місяць світе круту гору, (2)
Вода біжить без прогону,
Трава цвіте без колосу, (2)
Журба січе русу косу.

Хитрий дядько, вовк, медвідь та лев

Поїхав чоловік до міста, купив си кавальчик ковбаси. Приїхав додому, взяв си кавальчик хліба, поїхав у ліс за дровами. Зобачив його вовк і хтів його з’їсти. Пішов до святого отця Миколая той вовк, каже: «Святий отче Миколаю! Я того чоловіка з’їм». — «А де ж ти його годен з’їсти, коли він дуже розумний?» — «Нічого, — каже, — іно позвольте, то я його з’їм». — «То йди! Як-єсь годен, то з’їж».
Пішов він до нього (до чоловіка) і каже: «Чоловіче! Я тебе з’їм!» — «Або тобі хто казав, щоби ти мене їв?» — «Мені казав святий отець Миколай, щоб я з’їв». — «Брешеш! Дай свідків!»
Той пішов, надибав медвідя: «Ходи, — каже, — скажеш, що ти чув, що святий отець Миколай казав його з’їсти, то будем їсти оба». Той приходить, каже: «А я чув, як казали їсти». — «Я на такі дурні свідки не дивлюся!»
Пішов за левом, надибав лева: «Ходи, — каже, — будеш мені за свідка: скажеш, щось чув, що мені казав святий отець Миколай їсти». Той приходить, каже: «Я чув, як казали їсти». — «То що ж ви будете їсти? Ви — голодні, я — голодний! Почекайте, най я пополуднаю, тогди будете мене їсти».
Виймив він той кавальчик ковбаси і їсть. Кинув їм по кавальчику. Вони з’їли, кажуть: «А що ж ти таке добре їш?» — «Ви, — каже, — хочете мене їсти, ліпше забийте дикого кабана, то я вам нароблю».
Пішли вони, забили дикого кабана і притягнули. Ось ту треба іти додому по сокиру, по камінь, щоби кабана осмалити, і по довбню, щоби дуба розбити. Каже чоловік медвідьові: «Лишишся ти ту коло кабана, щоби хто не вкрав, а вовк і лев підуть зо мною».
Прийшли вони до села. А йому додому треба було йти через річку глибоку, на котрій була кладка. Прийшли додому, каже до вовка: «Влізь ти в яму, бо тут пси. Як почують, що я буду брати, то тебе розідруть». Вліз вовк; він го заткав і каменем заложив, щоби не виліз. Бере він довбню, сокиру і ніж, а левові каже брати камінь з діжки, що важив десять пудів. І камінь — гладкий, що ніяк йому наперед себе взяти. Взяв він на мотузок і вчепив йому (левові) до шиї: «Іди ти вперед, а я буду держати кладку, щоб ся не перевернула».
Той іно зайшов посеред кладки, — той взяв та й перевернув кладку. І лев впав у воду. Та й що виставить голову, — а чоловік його по голові довбнею: «А будеш більше свідчити?!» — «О, вже поки жити буду, не буду свідчив ні за кого!» — «А вже хоч бись хтів, то не ймеш!» І забив його.
Прийшов до ліса, зрубав дуба, розколов до половини і каже до медвідя: «Возьми та розколи, бо ти сильний». Той но хтів роздерти, вложив лаби, а чоловік скоро клин витягнув. І тому дуб лаби стиснув, а той б’є з верха. «А ти, — каже медвідь, — і там тим так поробив?» — «А ти думаєш, що як?!»
Приходить додому, взяв довбню в руки, відоткав яму. «Ану вилазь!» — каже до вовка. Той вилазить, а чоловік довбнею в голову та й забив. Взяв кабана додому і з’їв з дітьми.