Острів Перуна

Острів ПерунаДо прийняття нашими предками християнської віри, кажуть, серед Києва стояв кам’яний ідольський бог Перун, з золотою головою. А тоді, як київський князь Святославський привіз до Києва од греків християнську віру, того бога скинуто було в Дніпро. І поплив той Перун униз за водою, і спинився аж між порогами, коло високого скелястого острова, супроти Тівільжана. В тому острові є велика печера, і в тій печері й оселився той бог Перун. Там він перекинувсь у семиголового змія. Від того Перуна-змія й острів прозвали Перуновим, а печеру — Змієвою.
В тій печері, казали старі діди, були двері: спершу залізні, а тоді — золоті; а всередині стояли столи: спершу срібляні, а тоді – злоті. На столах були дуже дорогі скатерті з золотими китицями по вуглах. Усе там було дуже гарно вбрано, тільки нікого не було видко, а тільки чути було, що там хтось-то дуже тяжко стогнав в самій глибині. А стогнав не хто ж, як семиголовий змій.
Люди боялися лазити в ту Змієву печеру. Тільки один дід Винниченко ходив туди, бо він був великій чарівник. Він брав з собою свічку і з нею влазив у печеру, а що він там робив – то не відомо. А як коли було влізе, то там піднімається такий страшний гул, що аж усе каміння того острова тріщить…
На самій голові того острова Перуна лежав великий плоский камінь, а на камені був якийсь напис не по-нашому написаний. Балачка йшла, що під тим каменем закопано багато золота, а зверху золота ще й зарито чоловіка, щоб він стеріг те багатство. Так колись-то, дуже давно, приїздили туди якісь-то невідомі люди, підняли той камінь та й забрали все те, що там було. Брали стільки, скільки хотіли, а кістки чоловіка, якого там справді було поховано, геть скрізь порозкидали.
Тепер у ту Змієву печеру, як коли дощ, ховаються пастухи. Вони кажуть, що всередині там так: куренем діло, а вгорі є невеличка щілина, крізь яку в ясний день пробивається сонячний промінь.

Про господиню-чарівницю і слугу

Про господиню-чарівницю і слугуОдин чоловік служив кілька років у однієї вдови. А у сусіда була дівка-чарівниця. Рано, коли слуга їхав у дорогу, вона йому переходила порожніми коновками і він завжди в дорозі мав неприємності. Раз поскаржився своїй господині, що його та дівка доймає. А господиня і каже:
“Ти дурний, як вона тебе буде переходити, то ти піджени коні і поїдь швидше”.
На другий день він виїздить десь на фурманку, дивиться, а вона йде з порожніми коновками. Як той затне коней і переїхав цю чародійницю.
Дівка тоді наробила крику і каже: “Я мушу вмирати через тебе!”
А слуга відповідає: “То вмирай, що мені до цього. Було мені не переходити дорогу з порожніми коновками”.
Тоді дівка своє:
“Як я помру, то ти мене мусиш пильнувати три ночі в церкві”.
І померла. Прийшов вечір. Пора йти пильнувати вмерлу у церкві. Він до господині та й заплакав перед нею.
А господиня і каже: “Не плач, купи за п’ять карбованців маку, розсій його по церкві, а сам вилізь на хори і сиди тихо”.
Той так і зробив. Купив маку, а коли прийшов до церкви, то розсіяв його та сховався на хорах. Наступила північ. Як назлетілося у церкву чарівниць-відьом, як зачали мак збирати — збирали-збирали, поки увесь не зібрали. А далі стали його шукати, але тут когут заспівав і вони всі повтікали. На другий вечір мусить слуга знову йти до церкви пильнувати відьму. Наказала йому господиня купити вже за десять карбованців маку, а самому сісти там, де ксьондз сповідує. Так слуга і зробив. Знов близько півночі налетіло ще раз чарівниць-відьом і знов почали мак збирати. Збирали, збирали, поки весь не позбирали, а потім стали його шукати.
Але тут когут запіяв і повтікали всі. На третій вечір збирається слуга знов до церкви.
Наказує йому господиня: “Нині купи за п’ятнадцять карбованців маку, розсій його, а сам вилізь на павук, що висить на середині церкви, вмотайся тим шнурком аж до самої гори”.
Той так і зробив — розсіяв мак і заховався, як наказувала господиня. Коло опівночі назлетілося чарівниць
стільки, що навіть не мали де стати. Кинулися мак збирати і почали слугу шукати. Але ж жодна не змогла його знайти.
Тут хтось підніс очі догори і наробив крику: “А дивіться, сліпаки, де він заліз!”
Тут всі закричали, як його дістати звідтіля.
А та відьма, що померла і яку він пильнував, каже: “Тут є один млин, що вже сім років, як погорів. Принесіть звідти вуглі, накуріть у церкві і він злізе!”
Але всі вони почали торгувати і жодна не хотіла йти — відпиралася, що, мовляв, не знає, де той млин.
Тут слуга дивиться згори і бачить, що його господиня між ними і каже: “Я піду сама”.
А вона хоч теж відьмою була, але йому лиха не хотіла. Вона так навмисно сказала, щоб довго бавитись і йому нічого не зробити. І полетіла по вуглі. Вже мав когут запіяти, як повернулась господиня з вуглями. Як накурили відьми, то слуга ледь не задушився на павуку вгорі. З того диму почав він поволі спускатися униз. І вже тільки мали вони його за ноги вхопити, але ж когут запіяв то й всі повтікали. Тоді зліз слуга з павука та й пішов додому. Наступної ночі слуга вже не спить, пильнує господиню, що вона буде робити. Перед північчю встала господиня, намастила коцюбку і крикнула: “Цуть!” — та й через комин поїхала на коцюбі.
Подивився слуга на це і живо побіг до хати, витягнув з-під печі мастило і намастив коцюбу, взяв макогона, щоб погоняти, і крикнув: “Цуть!” — та й собі поїхав через комин за господинею. Летить, дивиться. Раптом бачить з далека, що на границі багато чарівників і чарівниць, які б’ються між собою, аж гуде! Приїхав слуга до них, як став макогоном молотити, яж кров догори зацебеніла. Бив, бив він на всі боки чарівників, але ж тут всі збираються вже додому. І слуга теж сів на коцюбу, та замість того, щоб сказати: “Цуть!” вимовив: “Вє!”. І впав на землю! Б’є поза себе коцюбку макогоном, а вона не хоче їхати. Тоді він просить господиню: “Як треба казати?”
А вона мовчить, не відповідає. Бідак-слуга мусив йти пішки. Йде він, йде, вже і пташки зачинають співати. Він слухає, одна пташка заспівала: “Цуть-цуть!”
Тут він як крикне три рази: “Цуть!”
Так і поїхав, наче вітер! Догнав він свою господиню і як почав макогоном шмарувати, аж відголоски пішли. Потім приїхав додому і пішов спати.
Вранці встає, дивиться на господиню і ніби не знає, що це він її бив, і питає: “Що з вами таке, що ви такі сині?”
А господиня каже: “То я тебе від смерті спасла, а ти мене так вчора збив, що я ледве жива!”
А слуга каже: “Було б мені відповісти, як поганяти вашу чарівницьку коцюбу!”

Видубицькі підземелля

Видубицькі підземелляПідземелля Видубицького монастиря досі залишаються не дослідженими. За легендами, саме в цих тайних печерах мають зберігатися княжа скарбниця та знаменита бібліотека Ярослава Мудрого, заховані жителями міста під час падіння Києва від монголо-татар.
У 70-ті роки біля монастиря партійне начальство облюбувало схили Дніпра і почало будувати собі дачі. Одного разу екскаватор провалив дірку до підземелля, Робочі на чолі з прорабом зупинили стройку і почали туди заглядати. Казали, що там видно було якісь ящики закриті; стояло їх багато понад стінами, один на одному. По Києву пішли чутки, що знайшли скарби Київської Русі, історики кинулися подивитися, але їх не пропускали кегебісти. Це ж закритий об’єкт, нікому не можна заходить! Щоб припинити ажіотаж навколо секретних дач, комуністи наказали засипати підземелля. Десятки машин засипали дірку камінням і цементом, робочі гарненько все забетонували і далі продовжили стройку, як нічого й не було.

Мужик і ворожбит

Мужик і ворожбитОдин мужик приїхав з ярмарку і мав у капшуку сто рублів. Як він повертався додому, то той капшук випав з кишені у віз, а капшук був міцний, ремінний. Корова їла пашу і з’їла того капшука. Мужик встає рано, мац-мац по кишенях, а грошей нема. Вирішив він, що взяла їх невістка, яку він дуже не любив.
От він і каже:
— Це невістка вкрала гроші. Ну я, трясця її матері, застрелю.
Почула такі слова свекруха і просить:
— Одумайся, може вона й не брала, бо дуже божиться.
Поїдь, чоловіче, до знахаря, що той скаже. Іде він, а за ним ув’язався десятирічний син. От приїхали вони ще засвітло, а знахар і каже:
— Ночуй у мене, чоловіче, то я тобі рано вранці поворожу, а так я не можу.
Прийшла ніч. Мужик пішов до коней спати, а малий ліг у хаті, та не спить. Чує, вийшов знахар на двір, свиснув.
Приходить до нього нечиста сила та питає:
— Чого ти хочеш від мене?
— Приїхав мужик. У нього шкода сталась. Ти там не знаєш, від чого вона трапилась?
Той відповідає:
— Чому я не знаю? Я знаю. Ті гроші з’їла корова. Але мужик пеняє на невістку, буцімто вона вкрала. Як би він ще сьогодні тую корову зарізав, то і гроші ще цілі. Але не кажи, щоб корову різав: кажи, що невістка вкрала. Він приїде додому, невістку вб’є, а сам зляку повіситься. Невістчина душа до Бога піде, а його наша буде. Тобі і мені.
А хлопчик чув всю цю розмову.
Ранком мужик біжить до хати.
— А що скажете?
— Скажу. Ваша підозра правильна. Невістка гроші вкрала.
— Аа… Я без знахаря знав, що невістка.
А тій невістці Бог так на розум дав, що вона пішла до своїх батьків, коли приїхав мужик.
— Де вона, сяку її матері? От я приїхав, і знахар сказав, що це вона вкрала.
А хлопець тим часом розповів бабці, що чув і бачив: мовляв, гроші корова з’їла, а знахар розмовляв з “тим” і той сказав: “Не кажи, що корова з’їла, а скажи, що невістка вкрала, то він невістку вб’є, сам повіситься. Буде, — казав, — і тобі, і мені.”
Баба пішла до мужика і стала його умовляти:
— Не злися, давай заріжемо корову нашу, та справимо обід. То може нас Бог помилує. Бо мені сон приснився, що треба цю корову забити.
Мужик дуже не хотів, лаявся. Але врешті-решт погодився. Зарізали корову.
Жінка каже:
— Ріжте бурдюга!
Ріжуть, аж там капшук, як новий. З тих пір мужик знахарям не вірить і іншим не радить.

Бугай

БугайЩо первая слава на Бугая стала,—
Що Мелашка да Марусю в коморі застала.
А Бугай утікає,
Штани підтягає,
А Мелашка да Марусю
За коси тягає.
Тягає-тягає,
Тягаючи, сварить,
Кочергою парить.
Десь узявся Веремій
Та й Мелашку побранив:
«Ти, Мелашко, глупувата!
Не Маруся винувата:
То твій Бугай провинив,
Що в комору заманив!»
Сидить Бугай на припічку, тяженько зітхає;
Іде його Марусенька, сльози утирає.
Сидить Бугай на припічку, підперся рукою,
Не буде на Марусеньку
 і тут упокою!
А другая слава
 у спасівку стала.
Що Маруся Бугаєві
 узвару прислала.
Бугай ізлякався,
В леваду сховався.
Осавула йшов,
Бугая знайшов:
«Бугаю, Бугаю! Чого ти боїшся?
Чого хоронишся?
Не іти тобі, Бугаю, не йти у леваду,
Велять тобі, Бугаю, іти у громаду!
Ой на тобі, Бугаю, спіленької диньки,
Да просила Марусенька
 к собі на родинки».
Прийшов Бугай
 до Марусі рано-пораненьку:
«Будь здорова з животом, моя Марусенько!
Порадь мене, Марусенько, об сюю пораду:
Куди мені тарганиться,
 старому, по бабу?
Старі люди говіють,
а молоді не сміють».
«Барилиха дома, бабою готова;
Кунпанець гуляє, той кумом думає;
А Шевчиха дома, бо кумов готова,
По коморі ходить, горщик меду носить,
Ходить, никає,
На крижмо* шукає:
Чом до мене Бугая
 з буханцем немає?»
Оце ж теє самеє:
Прийнявсь Бугай поля, до поля, болота, —
Стидно, бридко Бугаєві
 вийти за ворота
Що Микита та Андрій
Усю пашню погноїв,
Поки пісню ізложив.
А Маруся повозила —
То отецька дитина.
А у бабушки — цимбалушки,
А у дівушки — сокирушки,
Як чук, так чук, та в дірочку,
Коли не хлопчик, так дівочку.
Ой чук дасть, як не збреше!

*крижмо – полотно, в яке загортають дитину при хрестинах

Відьма і дяк

Відьма і дякВ одному селі не могли знайти дячка. Бо всі вони, хто ним був, швидко помирали. Влаштуються на приход, послужать місяців п’ять — і помруть. А коїлося де тому, що у пана сотника була дуже красива дочка. Вона зналася з нечистою силою і сама була великою відьмою — управляла всіма навколишніми відьмами. Ця чарівниця могла зробити все те, що їй захочеться. Особливо вона мордувала дяків свого приходу, котрі не могли витримати її пакощів і вмирали.
Один молодий дячок поступив на той приход. Мав він не більше, як років вісімнадцять. Не було у нього ні жінки, ні дітей. Квартиру він найшов собі у одної баби, котра була також підвласна тій дівці-відьмі.
Баба, як побачила того молодого дяка, і почала йому говорити:
— Шкода тебе, небоже, що ти такий молодий і гарний. Та ти довго тут не пробудеш.
— Чом же я, бабко, не буду тут довго?
— Я б тобі сказала, але не моя річ говорити. А так як мені тебе шкода, щоб ти в такому молодому віці не помер, то скажу, тільки чекай нагоди.
— Будьте так ласкаві, скажіть мені все зараз.
— Ой, не встережешся, небоже.
— Чом, бабко?
— А не розкажеш про мене?
— Ні, не розкажу.
Тоді почала його баба вчити:
— Ото як будеш йти у неділю до церкви, зустрінеш дуже гарну дівчину. Вона буде нести воду і скаже тобі: “Добрий день вам, дяче!” Ти шапки на те її привітання не знімай і нічого не відказуй, а як відкажеш, то біду накличеш.
Дочекавшись неділі, пішов дяк у церкву. Дивиться, іде йому назустріч відьма і воду у відрах несе.
— Добрий день вам, дяче!
А той поставив очі в землю і пройшов мимо.
Відслуживши службу, дяк повернувся додому і ліг спочивати.
Питає його баба:
— А що, зробив так, як я тобі казала?
— Зробив, бабко, і тепер буду вірити, що все то правда, що ви мені казали.
— Чекай, небоже, — перейшла на шепіт стара, — я ще тобі більше скажу. Ти вийдеш тоді, як буде сонечко спочивати і коли підеш, візьмеш з собою обротьку, що в сінях висить за дверима. Вийдеш за ворота і під тином перша підпора стоїть, побачиш, ти кидай на неї оброть і зараз сідай туди ж, бо то та сама, яку ти бачив. Вона на тебе точить зуби за те, що ти з нею не поздоровкався.
Баба озирнулась на вікно, на двері і продовжувала:
— Як сядеш на неї, то вона тебе буде дуже носити і поверх води, і поверх лісу. Відьма схоче тебе скинути, а ти тримайся і бий її, скільки зможеш і куди попадеш.
Прийшла та пора. Дяк вийшов, взяв оброть, накинув її на першу підпору і сів зверху. Та підпора зробилась під ним гарним конем і почала його носити. Він бив того коня, бив, так бив, що вже і сили не стало.
Приїхав додому, скинув оброть і тільки почув:
— Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.
От приходить він до хати, а бабка і запитує:
— А не вбив ти її?
— Ні, бабко. Як оброть скинув, то вона ще заговорила:
“Добре тебе хтось навчив, вражий сину, але на цьому не кінець.”
— Ще будеш з нею горе мати, але послухай мене, що я тобі буду казати. Бери ту саму оброть і доброго кия. Накинь оброть на ту саму підпору і сідай на неї та так бий, щоб вже і живої не пустити з рук.
Як сів дяк на підпору, то вона ніби-то сказилася і втричі гірше його носила, ніж в перший раз. Але дяк запас багато київ й бив її вже так, що додому довелося пішки йти, бо вона кудись поділася з-під нього, і нічого вже йому не сказала.
Прийшов дяк до хати, а бабка і питає у нього:
— А що, небоже, бачив, де вона зникла?
— Ні, бабко, не бачив і нічого вона мені не говорила, бо я її так бив, що ледве додому прийшов.
— Ой, небоже, спокою не чекай. Бо навіть хоч і умре, будеш ти з нею мати стільки клопотів, що не знаю, чи і врятуєшся?
А дівка та, що дяк її побив, на третій день заслабла, полежала та й померла.
Але устигла попросити батька:
— Як умру, то візьміть мене на три доби до церкви і нехай дяк три ночі читає наді мною псалтир, і що він схоче, те йому і дайте.
Батько зробив так, як вона хотіла: завезли її на три доби до церкви. Батько пішов просити дяка, щоб той три ночі псалтир читав там. Дяк відразу побіг до баби радитись, що робить?
А баба йому і каже:
— Біда, небоже, але вона тобі нічого не зможе зробити. Йди, погоджуйся! Тільки за добру ціну. Візьмись хоч за дві тисячі.
Дяк пішов і домовився за ту ціну. Наступила перша ніч.
Але баба навчила його, що робити.
— Візьми собі освячений роговий ніж і як тільки трісне труна, ти читай, а другий раз як трісне, то стережися, а як трісне третій раз, то падай на підлогу і малюй коло довкруж себе тим ножем.
Відправився він читати. Читає, читає, аж тут тріснула труна раз — він читає. Другий раз — він насторожився. А третій раз як тріснуло, він упав на підлогу і зробив так, як йому баба сказала. Померла встала і тут почалось! Що ж вона виробляла з ним! І воду лила, і стріляла, але нічого йому не могла зробити. На другу ніч баба і каже:
— Іди читати дяче, тільки буде тобі ще страшніше. Перший раз і другий, як трісне, то ти читай, а в третій раз, як трісне, то ти закривай скоро труну і лягай на неї зверху та міцно обійми її руками.
Він пішов. Двічі тріснуло. А на третій раз дяк накрив труну вінком та ліг зверху, міцно обхопивши її руками.
Відьма не могла встати. Тоді вона почала насилати на нього своїх підвласних. І кого там тільки не було, вся погань зібралася. Вони на дяка і вогонь сипали, і воду лили, і гарячим залізом пекли, і різали його, а як півні заспівали — погань розбіглася.
На третю ніч дяк вже не хоче йти, але баба йому каже:
— Нічого тобі не поможе, треба йти, бо гроші твої пропадуть і сам ти загинеш, як не підеш. І так не знаю — чи викрутишся, доведеться й мені там бути. Як тільки трісне перший раз труна, то будь вже на сторожі, другий раз, як трісне, то тікай, що є сили у вівтар і ховайся у ту шафу, в котрій висять ризи. Накрийся чорними ризами і замкнися зсередини. Не знаю, чи дасть тобі Бог витримати цю ніч.
Іде дяк знову читати до церкви. Читає він читає…
Тріснула раз труна, а потім і вдруге. Дяк швиденько сховався у шафі, відьма ж за ним та й загубила його. Тут був, а вже нема. Шукала, шукала і пішла по допомогу.
— Глядіть його! З-перед моїх очей утік! Дивились, дивились — нема.
— Не всі, видно, прийшли! Нема ще старої. Підіть за нею, пришліть її сюди.
От принесли тую бабу, у якої дяк мав квартиру. А відьма і каже:
— Вона добре знає, де він подівся, тільки їй його шкода, бо гарний хлопець. Шукайте, повинен бути.
Шукали, шукали — не знайшли.
— Підіть мені за тою, що тільки-но народилася, вона знайде.
Принесли й тую, а вона і каже:
— Які ви дурні, він он де, в шафі, але відтіль важко нам дістати. Підіть ви, назбирайте зілля й принесіть міх ковальський, та скоріше, бо часу немає.
Як посипали того зілля, підпалили його і тим міхом стали піддувати в ту дірку, що ключ входить, то він, сіромаха, трохи не вдушився. Але тут на його щастя півні заспівали.
— Ну, маєш щастя, вражий сину, що такий розумний народився в світ. Ще на світі довго будеш жити.
Сама знов лягла в домовину, а решта теж зникла.

Кароль, Кароль, що ти зробив

Кароль, Кароль, що ти зробив— Кароль, Кароль, що ти зробив,
Ой, йой, йой!
Що-сь си руки покровавив?
— Ой забив я Вуляночку,
Власну свою коханочку.
Йа в неділю дуже зрана
Йа Кароля вже злапано.
Привели го до темниці,
За ним плаче три дівиці:
Єдна мовить: «То мій брат бив».
Друга мовить: «Він мі любив».
Третя каже: «Серце моє,
Не було нас, іно двоє!»
А в неділю дуже зрана
Панове ся поз’їжджали,
Єму декрет прочитали.
Вивезли го в чисте поле:
— Глянь, Каролю, все є твоє.
— Щоби був знав, що то моє,
Казав бим сі змалювати:
Одну страну дукатами,
Другу страну талярами.
А на горі злоті ганки,
Трачу житє з-за коханки.
Нехай сеє кождий знає,
Що з кохання смерть буває.

Промова Полуботка до Петра I-го (з “Історії Русів”)

Промова Полуботка до Петра I-гоКоли оголосили Полуботкові та його товаришам вирок про доживотнє ув’язнення і позбавлення майна їхнього на користь государя та його скарбниці, то полковник Полуботок приявному при тому государеві імператорові сказав:

“Бачу, Государю, і розумію, з якого джерела зачерпнув ти злість тую, що не властива серцю твоєму і непристойна характерові Помазаника Божого. Правота і лагідність, суд і милість суть єдине добро всіх монархів світу сього, і закони, що кермують усім взагалі людством і охороняють його від усякого лиха, є точне зерцало царям і володарям на їх становище і поведінку, і вони перші наглядачі та охоронці їм бути повинні. Звідкіля ж походить, що ти, о Государю, ставлячи себе понад закони, мордуєш нас єдиною владою своєю і кидаєш у вічне ув’язнення, загорнувши до скарбниці власне майно наше? Провина, на нас стягувана, є лише повинність наша, і повинність свята, у всіх народах тако шанована, а ніяк не законопереступна і до осуду належна. Ми просили і просимо іменем народу свого про милість до отчизни
нашої, неправедно гнаної і без жалю плюндрованої, просимо поновити права наші і привілеї, урочистими договорами затверджені, що їх і ти, Государю, декілька разів потверджував. Народ наш, бувши одноплемінний і одновірний твоєму народові, підсилив його і звеличив царство Твоє добровільною злукою своєю в такий час, коли ще в ньому все було в стані немовляти і виходило з хаосу ворохобних часів і сливе з ніщоти. І сіє одно не довліло б йому погубити у вас мзди своєя; але ми з народом своїм не переставали, опріч того, багато допомагати вам усім в усіх військових рушеннях і здобуттях ваших, і, не кажучи про Смоленщину та Польщу, одна Шведська війна доводить безприкладну ревність нашу до Тебе і Росії. Бо всім відомо, що ми самі цілу половину армії шведської вигубили на землі своїй і в оселях наших, не піддаючись при тому ні на які зваби та спокуси, і давши Тобі спромогу переважити дивовижну мужність і одчайдушну хоробрість шведів; але за те стягнули на себе саму зневагу та лютість, і, замість подяки та нагороди, вкинуті в найтяжче рабство і змушені платити данину ганебну й незносну, рити лінії та канали і осушувати непролазні багнища, угноюючи все те тілами наших мерців, що впали цілими тисячами од тягот, голоду та клімату. Всі тії злигодні й скорботи наші довершило, нарешті, нинішнє правління наше. Урядники московські, що панують над дами і не знають прав та звичаїв наших і сливе неписьменні, відають тільки те, що їм вільно робити нам усе, не займаючи лише душі наші. Отож, бувши ми оточені звідусіль переслідуваннями й напастями, до кого іншого вдаватися маємо з воланням своїм, як не до Тебе, Августійший Монарху? Ти добродій наш і споручитель за благо наше. Але злоба улюбленця Твого, непримиренного ворога нашого і месника, одвернула Тебе з путі істини і паскудить царювання Твоє. Поневолювати народи і володіти рабами та невільниками є справа азіятського тирана, а не християнського монарха, який мусить славитися і направду бути верховним батьком народів. Я знаю, що на нас чекають кайдани і понурі в’язниці, де виморять нас голодом і утисками за звичаєм московським, але, поки ще живу, кажу Тобі правду, о Государю, що прийдеться складати Тобі неодмінно звіт перед Царем усіх царів, Всемогутнім Богом, за погибіль нашу і всього народу”

А-а-а-а, котки два, шарі-бурі обидва

А-а-а-а, котки два,
 шарі-бурі обидваА-а-а-а, котки два,
Шарі-бурі обидва.
Один пішов по миші,
Другий Юру колише.
Що ж ви, котки, зробили,
Що ви Юру збудили.
Ни-ни, ни-ни, ни-ни,
Пішли діти по малини.
А малини не зродили,
Наші діти поблудили.