Байка Хмельницького

Богдан Хмельницький сказав у 1655 р. до польських послів:
– Сідайте та слухайте, панове. Ви принесли нам прегарні пропозиції від короля, але чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Вислухайте оцю побрехеньку. Давно, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, усі сусіди заздрили йому. У того селянина був домашній вуж, що нікого не кусав; господарі завжди ставили йому молоко в дірку, й він часто лазив між родиною. Одного разу сталось таке: дали хлопцеві молока; приліз і вуж і почав хлебтати молоко з горнятка; за те хлопець ударив його ложкою по голові, й вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько й, дізнавшися, що вуж укусив сина, кинувся вбивати тварину; вуж встиг сховати голову в діру, а хвоста не встиг сховати; господар відтяв йому хвіст. Хлопець помер від укушення, а вуж лишився калікою і відтоді боявся вилазити з діри. Незабаром після того багатство цього чоловіка почало значно зменшуватись, нарешті він став дуже бідний і, бажаючи взнати причину, побіг до знахарів і каже їм:
– Скажіть, прошу вас, що це значить, що минулими роками я менше дбав про господарство, а всього в мене було багато; ні в кого не було стільки таких прегарних волів, як у мене, ні в кого корови не давали стільки молока, ні в кого вівці не давали такої пишної вовни, ні в кого кобили не приводили таких гарних лошат, ніде поля не давали таких багатих жнив, у нічиїх садах не дзвеніло стільки бджіл; мої стада не терпіли від слабостей; я сам не знав ніяких неприємностей; у моєму домі бували гості; ні в кого з сусідів не було такої великої родини; бідний не відходив від мого дому з порожніми руками; ні в чому не було нестатку; всякого добра було в мене доволі. Та ось за декілька років розлізлось усе, що я зібрав за ціле життя, і між сусідами нема біднішого від мене; і хоч я падаю від праці для піддержання життя, а проте ніщо не йде на користь, але щодня то гірше й гірше. Скажіть, коли знаєте, причину мого нещастя і чи не можна помогти йому?
Йому відповіли:
– Поки ти, давнішими роками, гарно поводився із своїм домашнім вужем, він брав на себе всі нещастя, що загрожували тобі, а тебе лишав вільним від них; тепер же, коли між вами настала ворожнеча, всі біди впали на тебе. Коли ти хочеш давнішого щастя, то помирися з вужем.
Жінка понесла йому молоко, але вуж напився молока та й знову сховався в нору. Якийсь час доглядав його господар, далі почав кликати вужа зробити давніше братерство. Тоді відповів йому вуж:
– Даремно ти заходишся, щоб було між нами таке братерство, як давніше, бо як тільки я погляну на свій хвіст, що я утратив за твого сина, зараз вертається до мене пересердя; з другого боку, як ти тільки згадаєш, що ти втратив сина, зараз закипить у тобі обурення, так що ти готов розтрощити мені голову. Через те досить буде приязні між нами, коли ти житимеш у своєму домі, як тобі любо, а я в своїй норі, і будемо допомагати один одному.
– Те саме, панове посли, сталось і між поляками й українцями… Ті, що звуть себе дітьми королівства, почали порушувати волю українців і бити їх по голові, а українці, коли їм заболіло, почали кусати; тоді зайшло так, що й українців більша частина відтята й чимало синів королівства пропало.
Відтоді, як тільки ті народи згадають біди, заподіяні один одному, зараз повстає пересердя, і хоч почнуть вони годитись, то через найменшу причину справа не ладиться. Наймудріший із смертних не може зробити того, щоб між нами настав певний довгий мир, як лиш так: нехай польське королівство зречеться усього, що належало до князівств Руської землі, нехай відступить козакам до кермування всю Русь до Володимира, і Львів, і Ярослав, і Перемишль, з умовою, щоб ми, сидячи собі в своїй Русі, як у норах, відвертали ворогів від польського королівства. Але я знаю: якби в цілому королівстві лишилось усього сто панів, то й тоді вони не пристали б на це.
А козаки, поки матимуть зброю, теж не відступлять від цих умов.

Comments are closed.