Колисочка хить-хить

Колисочка хить-хитьКолисочка хить-хить,
А Панасик спить, спить.
Колисочка хитнулася,
Панасику тикнулося.
Ворітечка скрип-скрип,
А Панасик спить, спить.
Ворітечка вклякнулися,
Панасики проснулися.

Іван царевич і мудра жінка

Іван царевич і мудра жінкаЯк були собі цар да цариця; да у ïх не було дітей; да були вони такі бідні, що і ïсти нічого було. Раз пішов цар на заробітки; на дорозі йому захотілось пить, дивиться — коли криниця. От він тільки що нахилився напиться води, аж його щось за бороду і ухватило. Він став проситься: «Пусти́ мене, хто ти!» Так воно і каже: «Ні, не пущу! Пообіщай оддать мені то, що у тебе єсть дома миліше після жінки». Він подумав: що ж у мене єсть миліше жінки? Нема нічо́го! Да і пообіщав; а те і каже з криниці: «Я ж до тебе через три годи прийду за ним». Цар вернувся додому, коли його жінка стріча з сином Іваном. Він так був рад йому, а згадавши, що син вже не його, дуже заплакав. Як пройшли три годи, то зараз той бородатий і прийшов за царевичем; тільки цар випросив оставить сина іще у себе на три годи. От як пройшли іще три годи, так теє оп’ять прийшло за ним да й каже: «Що глядіте? Пришлить його мені за́раз!»
На другий день цариця напекла йому на дорогу паляниць, розказала, куда іти, да ще й провела його недалеко за село; от він іде, коли дивиться — аж стоïть хатка. А вже смеркалось, так він і зайшов туда на́ ніч; а там живе П’ятінка святая. За́раз побачила його да й каже: «Здрастуй, Іван-царевич! Чи по волі, чи по неволі?» — «Ні, П’ятінко! Більше що по неволі», — да й розказав, куди і чого він іде. Так вона і каже йому: «Гаразд же, що ти до мене зайшов: я тебе научу, куди іти: там є двоє воріт, так ти не йди у ті ворота, що колком заперті, а в ті, що замком, да ще на ïх стремить на́ткнута чоловіча голова; но ти не бійся! Тільки постукай, то за́раз ворота самі і одчиняться, тоді іди усе по дорожці, і прийдеш до води, а там побачиш: купається дванадцять сестер, да всі перекинулись уточками, і плаття ïх лежатимуть на бе́резі — усіх одинадцяти вмісті, а однієï особо; дак ти теє і возьми да й заховайся з ним. От всі сестри поодіваються да й підуть; а вона буде шукать своего плаття, а послі скаже: озовись, хто моє плаття узяв, — тому буду матір’ю. А ти мовчи. Вона опять скаже: хто моє плаття узяв — тому буду сестрою. Ти все мовчи. Тоді вона скаже: хто взяв моє плаття — того буду жінкою. От ти озовись і оддай ïй плаття.
Він так і зробив. Як оддав плаття, дак та царевна і каже: «Слухай же, Іван-царевич! Як ті прийдеш до мого батька, то він буде тобі казать, щоб ти вибирав собі із нас жінку, а нас усіх поставить рядом; дивись же: усі сестри будуть дуже хороші, а на мене нашлють усяких прищів. То ти й покаж на мене, що оцю возьму! З тебе будуть усі сміяться; а ті нічо́го не слухай. Тоді оп’ять цар на другий день нас поставить, і сестри усі будуть в золоті, а я в черному; ти оп’ять мене бери. Іще й на третій день цар нас покажеть, і ми вже усі будем одинакові; тільки ти дивись: я виставлю наперед ногу, то ти оп’ять на мене покаж. Більше вже не будуть тебе питать, і я буду твоя жінка». Як вона казала, так усе і зробилось.
На другий день кликнув Івана-царевича до себе цар. Гляди, щоб ти мені до світа насадив такий сад, щоб ні у кого не було такого, і щоб уродилися такі яблуки, що золоте яблуко та срібне яблуко!» Так він прийшов до жінки да й плаче. Вона пита: «Чого ти, Іван-царевич, плачеш?» — «Як же мені не плакать, коли твій батько заказав мені таку роботу, що я й до віку не зроблю!» — «Мовчи, молись богу да лягай спать; до світа усе буде готово». Він ліг, а вона вийшла на двір, махнула платочком — набігли люди да і питають: «Чого тобі, царевно, треба?» Вона приказала, щоб до світа було усе то, що батько ні говорив. Цар вранці устав, дивиться — коли усе пороблено.
От він, дождавшись вечора, кликнув оп’ять зятя да й каже: «Гляди ж, щоб до завтрього зробив мені такий мост, щоб золота палочка да срібна палочка!» От він оп’ять прийшов до жінки, став плакать да й розказав, що йому велів зробить цар. Вона оп’ять каже: «Ничо́го, молись богу да лягай спать», — да за́раз, як тільки він ліг спать, вийшла, як крикне — люди набігли і до світа усе зробили. Цар оп’ять рано встав, побачив, що усе пороблено, призвав на́ вечір зятя да й каже: «Гляди, щоб ти мені до світа зробив цілий дворець, да такий хороший, що ні у кого луччого нема». Він оп’ять прийшов додому і заплакав да і став говорить жінці, що йому велів цар. Вона положила його спать, а сама вийшла да крикнула — люди збіглись; вона ïм приказала, щоб до світа усе було готово, і люди усе то поробили. Тоді цар побачив, що у його зять такий, — що йому ні прикажеш, усе зробить! Більше уже нічо́го не заставляв його робить і став його пускать гулять по саду.
От він раз пішов у сад да зійшов на могилку; коли дивиться, а у його батька по двору бігають дітки; він догадався, що то його братики, заплакав да й пішов до жінки. Вона і пита його: «Чого ти плачеш?» — «Як же мені не плакать? У мого батька так весело, усі братики по двору ходять; я іще дивився із тієï могилки, що у саду́». Вона йому і каже: «Не плач! Ми утечем до твого батька», — да тричі плюнула у хаті, щоб за ïï стала слюна говорить. І пошли вони… На другий день батько ждав-ждав, щоб вони прийшли снідать, а вони не йдуть; пішов сам кликать, став під дверми да-й кличе, а слюна і говорить: «Постойте, за́раз прийду!» Він подождав, да оп’ять кличе; слюна оп’ять каже, що прийду. Тоді вже він розсердився і велів двері разломать; коли дивиться, аж ніко́го немає, то так розсердився, що велів разом верхових послать на всі конці.
А царевич з жінкою далеко вже стали! Тільки вона лягла на землю да й слуха, аж погоня уже близько; от і каже йому: «Будь ти дяк, а я буду церква, да як буде тебе хто питать, чи не бачив ти якого чоловіка і з жінкою, — ти нічо́го не гово́р, а усе читай». От ве́рховень прибіг, увійшов у церков, побачив дяка да и каже: «Чи ти не бачив якого чоловіка з жінкою?» А дяк усе читає; він плюнув да й поïхав назад. Тоді вони опять пішли, а одійшовши далеко, царевна опять лягла послухать: чи не ïдуть за ними? Чує, що погоня уже близько. Вона каже Івану-царевичу: «Будь же ти пастух, а я буду свинею, і як тебе хто буде питать, чи бачив ти яких людей, — ти кажи тільки: я свиню пасу, а більше нічо́го не гово́р». Так і зробили. Ве́рховень приïхав, розпитував, а як не допитався нічо́го — плюнув да й поïхав назад.
Тоді вони оп’ять пішли, а одійшовши, стали слухать, не ïдуть лі за ними? Тільки чують, аж сам цар ïде. От вона і каже: «Тепер же будь ти окунь, а я буду річкою». Так і зробили. Батька приïхав, побачив, що вже нічо́го не можна зробить, розсердився і сказав: «Щоб же ти була річкою три годи!» — да і вернувсь додому.
Тоді вже річка і стала говорить своєму мужу: «Іди ж ти додому, там застанеш у себе багато і сестер і братів, да хоть як вони будуть просить щоб ти ïх поціловав — ти не цілуй, а то за́раз забудеш мене». Той так і зробив, прийшов додому, да тільки поціловався з батьком і з матір’ю, а більше ні з ким, як його ні просили. Уже проходив і третій год, як раз він і забув заперти́ тію хату, де ночував; а к йому і вбігла одна сестра да побачила, що він спить, підійшла тихесенько да и поціловала. Так він як проснувся, то вже і не згадав про свою жінку; а через місяць його посватали да й стали весілля готовить.
От у суботу, уже як шишки стали бгать, дівка одна пішла до колодязя по́ воду, да тільки що нагнулась брать, дивиться — коли там така хороша баришня. Вона вбігла у хату, розказала усім; тіï пішли і собі туда, тільки уж ніко́го не було, а як вернулись у хату, то та самая була у хаті. «Я, — гово́рить, — прийшла вам помагать шишки бгать». Зліпила два голуба да й посадила ïх на віко́нце: вони і стали говорить меж собою, аж усі удивилися. Тільки один голуб і гово́рить другому: «Чи ти забув, як я була церквою, а ти дячком?» — «Забув, забув!» — «Чи ти забув, як я була свинею, а ты пастухом?» — «Забув, забув!» — «Чи ти ж забув, як я була річкою, а ти окунем, і як мене батько закляв, щоб я була три годи річкою, і я тебе просила, щоб ні з ким, ні з браттями, ні з сестрами не ціловався, а то мене позабудеш?» Тоді Іван-царевич усе згадав, пізнав свою жінку, прибіг до неï, став ïï ціловать і про́сить батька свого, щоб ïх по-своєму повінчали. І з тих пор много води утекло, а вони усе живуть да хліб жують.

Вовк, їжак і лисиця

Вовк, їжак і лисицяЩо за дивина, — сказав вовк, угледівши їжака, котрий лежав, згорнувшись у клубок, обставлений довкола шпичаками, як ножами. — Він не схожий на жодне живе створіння! Це постраховисько і ганьба для всього лісу!
— А він таки благословить свою потворність, — сказала лисиця, — вона спасає його від твоїх зубів.

Лисоволова дівка та Цвіркуновий Гаврило

Лисоволова дівка та Цвіркуновий ГаврилоНу, а це вже не пісня, так зате правда. Ось слухайте.
В нашім селі живуть поряд два сусіди: Лисовіл та Цвіркун. Ну, що ж ви думаєте, дідова Лисоволова дівка та закохалась у Цвіркунового Гаврила, і так закохалась, що й жити без нього не може, одно й визира через тин до Цвіркуна, щоб побачити Гаврила. А Гаврило її геж кохав. І от одного разу дід Лисовіл зробив ярмо, й треба було продовбати підгорля в ярмі. Він гукнув дочку та й каже:
— Піди, доню, до діда Цвіркуна та попроси у нього свердла й долітця, щоб продовбати підгорля в ярмі.
Як почула вона, що її батько посила до Цвіркуна, й так рада була, що може побачити Гаврила, та мерщій побігла. Прибігла, коли вони вечеряють. Вона тоді й каже:
— Свердели, вечеряли, полудрабок батько. Пху, пху, що це я набалакала, наговорила: дайте мені жолобчастого Гаврила, батькові під горлом продовбати.

Костинин син

Костинин синДесь-не-десь, в деякімсь царстві та поспорив змій з царем. Як поспорив, та й покрав з неба і сонце, і місяць, і усі зірки, та й поховав у себе у підземному царстві. От журиться цар, та ніде не найде такого богатиря, щоб те все назад у змія відвоював.
А в тому царстві та був чоловік Костин, та було у нього три сини, усі богатирської поведінки. От раз цар і посилає своїх слуг.
— Підіть, — каже, — покличте мені найменшого Костининого сина.
Той приходить.
— Що, — каже, — можеш ти мені відвоювати у змія сонце і місяць і все, що на небі?
— Ні, — каже, — не можу, спитайте середущого.
Покликали і того.
— Ні, — каже, — і я не можу, хіба найстарший брат.
Кликнули і найстаршого.
— Я, — каже, — можу, тільки треба нам трьох богатирських коней; женіть, — каже, — три табуни, може, і вибереться.
От пригнали йому три табуни, він на яку коняку не покладе руку, вона з усіх чотирьох і брязне. Аж ось з самого заду шкандибає на трьох ногах і з одним крилом така вже худорба. Він поклав на неї руку — тільки на коліна впала.
— Ну, — каже, — це буде найменшому братові; женіть ще три табуни.
Пригнали ще три табуни, він всі їх поваляв, а тільки саму задню з двома ногами та з двома крилами й облишив.
— Це, — каже, — середущому братові буде; женіть ще три табуни.
Пригнали ще, він і тих забракував, тільки взяв собі найпаскуднішу, тільки з однією ногою та з чотирма крилами. От як повибирав, ті коні у нього і просяться:
— Пусти нас, Костинин сину, на три зорі у чисте поле сильної трави попоїсти.
Він їх пустив, а через три зорі вони отяглись, узяли тіло, стали коні хоч куди.
От виїхали вони на могилу і стали з лука стріляти: де чия стрілка упаде, тому туди і їхати. Як попускали стрілки, пішли, попростились та й подались своїх стрілок шукати. Їхали-їхали, приїздять до змійового двірця — аж там найменшого брата стрілка лежить. От пішли вони в той двірець, аж там усякі й напитки й наїдки. Закусили вони, спочили; черга йти найменшому на сторожу. Той відмагається, Костинин син і каже:
— Ось вам, братця, рукавички й малахаєчка; дивіться, як буде з них мило бігти, так пускайте їх, а як кров, то й самі біжіть, і коня пускайте.
А то у нього були рукавички, що самі й хватають, самі і рвуть, а малахаєчка, що сама січе, сама і крає.
Сказав, а сам пішов та й сів під містком. Коли це опівночі стукотить-гримотить, їде змій з трьома головами. З’їхав на міст, кінь спіткнувсь.
— Чого ти, собаче м’ясо, спотикаєшся?
— Як же мені не спотикатись, як під мостом Костинин син сидить.
— Нехай він у мужика п’ять років свині попасе, то тоді сюди ворон його кості занесе.
— Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.
Стали вони битись, не дав йому Костинин син і вгору глянути, побив на мотлох, язики повідрізував і в кишеню поховав. Пішов у двірець, аж брати сплять; він їх побудив, подививсь на рукавички та малахаєчку — сухі собі; він їм нічого не сказав, та й поїхали другого брата стрілку шукать.
От приїхали до другого двірця, знайшли середущого брата стрілку та й пішли у двірець, а там напитки і наїдки ще лучче. Ото закусили, спочили. Черга середущому на сторожу йти. Той відмагається.
— Ну, так, — каже Костинин син, — я піду.
Знов наказує їм, як і той раз:
— Тільки, — каже, — глядіть, не проспіть! Як буде мило з рукавичок капать, мерщій пускайте їх та й коня, а коли кров, то і самі біжіть.
От то сказав, пішов під місток та й сів. Ось опівночі стукотить-гримотить, їде змій з шістьма головами; з’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.
— Стій, — каже, — собаче м’ясо, не спотикайсь!
— Як мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.
— Нехай він у мужика десять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.
— Брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.
Як почали ж вони битись, як почали битись. Вже з тих рукавичок та малахаєчки мило так і падає, так і падає, а брати сплять. Так-сяк побив він змія, язики повідрізував, поховав і пішов до них. Зараз побудив.
— Так-то, — каже, — ви мене стережете?
Та от то погуляли там ще трохи та й поїхали вже по його стрілку.
Приїздять до третього двірця, а його стрілка як упала там, так половину двірця і знесла. Пішли вони у двірець, підкріпились.
— Тепер же, — каже, — глядіть, якомога не спіть, та як стане кров з рукавичок капати, біжіть швидше до мене.
От то сказав, пішов та й сів під містком. От опівночі стукотить-гримотить, їде змій з дванадцятьма головами. З’їхав на міст, кінь і спіткнувсь.
— Стій, — каже, — собаче м’ясо, не спотикайсь!
— Як же мені не спотикатись, що під містком Костинин син сидить.
— Нехай він у мужика п’ятнадцять років свині попасе, то й тоді ворон його кості сюди не занесе.
— Ні, — каже, — брешеш! Добрий молодець і сам зайшов.
Як почали ж вони биться, як почали биться, вже з тих рукавичок то мило падало, а то вже й кров юшить, а кінь у стайні б’ється, аж двір розлягається. От брати, як почули, прокинулись, пустили те все та й самі на коні та до нього. Тут як прибігли, рукавички рвуть, малахаєчка січе, а кінь так і лютує. Побили й цього змія на мотлох, спалили та й попіл за вітром пустили, так що з нього і на зазір не зосталось.
Тоді пішли у підземне царство, подіставали там праведне сонце, місяць, зірки, райдугу та й пустили, а самі на коні і поїхали додому. Тільки від’їхали, може, з півпуті, Костинин син і хвалиться, що забув свої рукавички та малахаєчку.
Шкода, — каже, — що таке добро та такій погані зостанеться.
От перекинувсь яструбом та й полетів назад. А після тих зміїв та зостались жінки та діти. Як прилетів він туди, перекинувсь котиком та й грається під вікном, а діти побачили та до матері:
— Який, — кажуть, — гарний котик, візьміть його.
— Ні, постійте, це, може, враг наш; даймо йому хліба з медком, а другий з нашою отрутою: як буде їсти хліб з отрутою, то наш приятель, а як з медом, то враг.
Кинули ото, він зараз до того шматочка, що з отрутою, покачав-покачав його та й загріб.
— Це, — кажуть, — наш приятель, — та й узяли його.
От увечері всі вони позлітались та й радяться, як би то їм звести от тих Костининих синів. А у того найстаршого змія та зосталась жінка і три дочки.
— Ти, — каже мати на найстаршу, — перебіжи їх дорогу та стань ліжком: вони захотять спочити, та який ляже, так і розійдеться кров’ю; а ти, — каже на другу, — стань їм на дорозі криницею: як тільки вони нап’ються, так і полопаються; а ти, — на третю — яблунею: то тільки вони з’їдять по яблучку, так їх і розірве.
Він усе слухає, та як вислухав — до рукавичок та до малахаєчки, грається ними. Вони побачили та:
— Викиньте, — кажуть, — йому їх: це того такого-сякого, що нашого батька звів.
От викинули йому те все, він знов яструбом перекинувсь, забрав те, скоро і братів догнав.
Їдуть та їдуть, аж ось таке їм пишне ліжко стоїть, над ним холодок, а коло й зелена травиця. Ті брати кинулись до нього, а він їх опередив, як рубне по ньому, так воно кров’ю зійшло. Поїхали далі, аж яблунька така їм гарна стоїть, так яблучка самі й падають. Він знов опередив братів, як рубне її, вона так кров’ю і зійшла. Від’їхали ще стільки там, аж ось криничка, та така-то ловка, а вони вже, може, стільки днів і каплі не бачили, так і кинулись до неї, а Костинин син знов перебіг та як сіконе її, так вона кров’ю і підплила.
От стара зміїха як почула, що вже дочки попропадали, та у погоню за ними: одну губу пустила аж під небо, а другу аж під землю та так і летить за ними. От найменший брат припав до землі вухом та й каже:
— Ей, братця, женеться за нами стара змія, скоро вже дожене і проглине.
— Постій, може, ще подавиться.
От як почали вони тікать, як почали тікать, так ні — ось-ось доганяє, так вогнем і пече. А тут стояла кузня залізна, вони туди ускочили та й заперлись. Прибігла вона:
— Ей, — каже, — відчиніть, бо з кузнею проглину.
А ковалі й кажуть:
— Пролижи двері, то ми їх тобі печених подамо.
А самі добре кліщі понагрівали. От вона лизнула, відразу і пролизала та язиком туди, а ковалі її за язик та давай тоді у плуга запрягати та балки орати. Доорались до моря, вона й каже:
— У тебе батько був?
— Був.
— А косарів наймав?
— Наймав.
— А опочивати їм давав?
— Давав.
— Дай же й мені спочити та води напитись.
Як допалась же вона до моря, та пила, пила, аж поки й лопнула.

Як литвин побився

Як литвин побивсяЯк литвин побився з кимось, то потім росказував:
– Він мене обухом, а я його – лаптьом, лаптьом. І що ви думаєте? Мене повезли як пана, а він побіг, як собака.