Хто що їсть

Сидить одного разу бідна дівчина в чайній і їсть обід. Аж заходить великий прерозумний панисько і позіхнув на весь рот, навіть не закривши його.
— Ой, паноньку, ви ще й мене з’їсте, — сказала жартуючи дівчина.
— Я телятини не їм! — гордо відповів панок.
— Йой, я й забула, що осли тільки сіно їдять, — відповіла дівчина.

Про Іванка і Калину

Йшов Іванко в полонинку та й не вготувавси,
Що мав ввечер умирати,— він не сподівавси.
А він прийшов додомочку та й не спостиг сісти:
— Я, Калинко, ізголоднів, дай, Калинко, їсти.
А Калинка дала їсти із щирої ласки.
А він іще витігає: — На, Калинко, паски.
Та єк они попоїли, говоріт зблаженька:
— Та лігай-ко, Калиночко, бо то вже спізненька.
Але хитра Калиночка ту нічку не спала,
Йванко трошки таже заснув, головку розтяла.
Сипнулися таже криви з пецка на запічки:
— Я, Калинко, умираю, дай, Калинко, свічки!
Але хитра Калиночка свічку не світила,
Ухопила сокирочку, головку дотіла.
А та хитра Калиночка та нічку не спала,—
Під вишеньков-черешеньков Йванка погрібала.
А сусідка вийшла з хати, щос си оглядала,
Єк Калинка під вишеньков глинку загортала.
А сусідка вийшла рано, на лавичку сіла:
— А що в тебе, Калиночко, кривавенька стіна?
Єк зачєло сусідочков серед хати трести:
— Дай, Калинко, сновавочки, ме чоловік клєсти.
Але хитра Калиночка стінку зашкребтала,
А на під си підхопила, сновавочки дала.
А на під си підхопила, сновавочки дала,
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала.
Але щос тій сусідочці в вушко пошептала:
— Щоби ти ще, сусідочко, нігде не казала.
Але прийшла сусідочка додому, додому:
— Щос ти скажу, чоловіче, не кажи нікому.
Але пішла сусідочка до зєтя в долину:
— Але пропав тут чоловік, я зо страху гину.
А зачєли сусідочки давати в толоку,
Але хитра Калиночка все дивитси збоку.
Єк зачели сусідочки в потік потавати,
Та зачєла Калиночка від хатки втікати.
Але в мене у садочку букове поліно;
Докопавси Ілак Гринюк плеча та й коліна,
Докопався Ілак Гринюк,— пізнают волосі,
А за тим Іваночком сусіди голосіт.
А голосіт сусідочки та й сестра Маріка:
— Єка бідка невидненька збавила му віка?
Обертают Іваночка до дошки плечима,
Виїхают дохторики з чорними очима.
Виїхают дохторики із Косова возом:
Та заплачеш, Калиночко, на свій дурний розум.
Калиночка відходила, рукою махнула:
Будьте, люди, здоровенькі, я вже си набула.
Але в мене у садочку лунчина тогідна,
Це не є співаночка, це є правда вірна.

Побралися навіки

Один багатій у селі Улашківцях мав багато моргів поля. У нього був єдиний син. Цей син вподобав собі файну, але бідну дівчину. Вона мала небагато — три морги поля. Дуже файна, кажу вам, дівчина була. І син каже родичам, що хоче женитися. Та чи старі дозволять? Вона ж бідна, а він такий багач, має сорок моргів поля і одинак. І кам’яницю на ціле село. Не дозволяють женитися. А він каже:
— Слухайте, тату, як ви не дозволяєте мені женитися, не хочете до мого шлюбу йти, то підете на похорон.
— Ти що дурний, спам’ятайся, що мало дівчат, бери собі іншу, так не буде! — кажуть батьки.
Така в закоханих була любов правдива. Наречена в неділю вбралася в білу сукню, а він — в чорне вбрання, білі рукавички — так, як до шлюбу. І вийшли, спацерують обоє. А люди дивляться: «Ох, яка файна пара!» А родичі не дозволяють, щоби вони побралися. То через маєток. А колись маєток грав велику роль. Вони так ходили, ходили і пішли на цвинтар, а люди за ними, за ними, що то буде. Він дістав левольвер (перед тим купив), вбив дівчину і себе в голову. Наробили люди крику, родичі вмлівають. Але вже запізно. Уже на цвинтарі побралися навіки.

У неділю поранесенько

У неділю поранесенько
Найняв женців Ковалесенько,
Найняв женців та добірнії:
Хлопці та дівчата молодії.
Молодиченьки — всі вдовиченьки.
Завів їх на нивоньку,
На яру пшениченьку.
— Жніть, женчики, не вгинайтеся,
Назад себе не оглядайтеся.
Я піду додому переобідаю,
Своїх дрібних діток перевідаю.
Не за довгий час, за годиноньку
Ведуть Коваленка у неволеньку.
Йому білі ноги позаковані,
А білії руки назад зв’язані,
А чорнії очі позасклеплені.
— Повій, вітроньку, та й опівночі,
Розкрий мені мої чорні очі.
Хай же я на світ подивлюся
І з своїми женцями та й наговорюся.
Повій, вітре, та й упіл дороги,
Розкуй мені мої білі ноги.

Деліклі-Кая

Кримськотатарська легенда

Хіба ж є на світі черешня, смачніша від козької, і де найдеться сариармут ніжніший і соковитіший! В Криму не зустрінеш стрункішого стану в юнака, і не знають інші землі дівчат, які вміють ходити так легко, як козькі, по скелях і обривах.
Дивиться посивілий Ельтіген на дітей долини, під сонячним промінням милується ними, а коли під вечір побіжить від гір в селі синя тінь, прислуховується до голосу старих, які збираються посидіти в кав’ярні.
— Раніше краще було.
— Краще було, — стверджує дев’яносторічний Муслядін, сидячи навпочіпки поруч з імамом.
— Коли треба — дощ був; коли не треба — не йшов; черв’як листя не їв; бджоли — так, були; кози — так, були; по дві пари буйволів у кожного було. Добре було.
Слухають Муслядіна козькі татари і зітхають:
— Раніше краще було.
У вечірніх сутінках спалахують то там, то сям вогники в курців, і білясті хмарки тютюнового диму застилають часом зосереджені, серйозні обличчя.
— Води багато було, — зауважує хтось.
— Га? — не чує Муслядін. — Дірки в Деліклі-кая, кажеш, не було. Так, не було. Згодом зробилася, коли Киз-буллаг відкрився.
— Розповідай, — просить кефеджі схиляючись до самісінького вуха старого. — Люди послухати хочуть.
Зсунув Муслядін на потилицю валяну баранячу шапку, щоб полегшити гулі, що виросли над вухом, немов кавуни на баштані.
Згори, по шосе над селом коло Деліклі-кая, долинає поштовий дзвіночок. Аж раптом він затих, наче щоб не заважати Муслядіну вести свою оповідку.
— Ну?! — наполягають сільчани.
Вони не раз вже чули захопливі історії, а все ж хочуть послухати ще. Цього літнього тихого вечора, коли зійшла на землю прохолода, а міріади зірок, що загорілися на глибокому небі, відволікають думки від турбот трудового дня, хочеться слухати про дива.
Не кваплячись, із зупинками, попихкуючи довгою черешневою люлькою, почав розповідати Муслядін про те, що чув від батька й діда.
Замріяні слухачі ніби поринули за Муслядіном у якийсь інший світ, і в їхній уяві непомітно ожили три сірі скелі Ельті- гена. Здається, що в середній з них, Деліклі-кая, немає більше наскрізної щілини, і живуть в ній, як і раніше, три казкові духи. І кожен співає свою пісню, а людям здається, що шумить гора. Якщо гучно — чекають дощу, якщо стогне — бурі. Так застерігають духи людей, бо, як і в давні часи, люблять своє село. Тоді прислуховувались люди до їхнього голосу і шанували своїх покровителів. Та й духи приходили до людей з любов’ю. Наповнювали їхні серця блаженством, люди ставали добрішими.
Задзвенів знову поштовий дзвоник біля Деліклі-кая і, відірвавши на хвилину слухачів від світу мрій, завмер десь у лісовій гущавині.
Коли самому добре, бажаєш того і для всіх. Так влаштовано людську душу. І в колишні часи жителі Козької долини не пропускали бідного чи подорожнього, аби не надати йому прихистку й не нагодувати. А коли йшли вниз, в сади, на роботу, залишали когось, щоб міг прийняти перехожого.
Триває розповідь Муслядіна…
Якось усі пішли на роботу. Вдома залишилися старі жінки, діти, та ще три дівчини, які поспішали дошити придане, аби підготуватися до місяця весіль.
День був спекотний, і дівчата, прихопивши роботу, пішли в ліс шукати прохолоди. Притих Ельтіген. Духи залишили свої скелі, і, перекинувшись на жебраків, підійшли до дівчат.
Ті, побачивши сліпого, кульгавого і горбатого бідняків, вклонилися їм зі словами;
— Якщо голодні, нагодуємо вас.
Під широким дубом, який стоїть і нині, розв’язали вузлики з таранею, часником і коржиками та й почали пригощати подорожніх, примовляючи:
— Їжте, їжте, будь ласка.
Бідняки їли, дякували, а коли скінчили, — у вузликах не поменшало.
— Їжте добре, — припрошували дівчата, і віддали жебракам жовті сариармути, котрі лишили було для себе.
Посміхнулися подорожні.
— Великий Аллах у своїх творіннях. Нехай серце кожної з вас сповниться радістю.
І запитали дівчат, чи мають вони якісь таємні бажання. Задумане в добру хвилину може здійснитися.
Усміхнулися дівчата, і одна сказала:
— Хотілося б швидше дошити своє придане.
— Прийдеш додому і побачиш, що збулося твоє бажання, — посміхнувся горбатий.
— А я, — засміялася друга, — хотіла б, щоб бабуся мене не сварила.
— І це влаштується, — кивнув головою кульгавий.
— Ну, а ти? — запитав сліпий третю. — Ти чого бажаєш?
Задумалася третя.
— Все одно не виконаєш мого бажання, — відповіла.
— І все ж таки, скажи.
І сказали дівчина:
— Хотіла б, щоби в горі відкрилося джерело, щоб дарувало людям прохолодну воду; щоб подорожній, попивши її, забував про втому, а наші сільчани, освіжаючись спекотного дня у джерельній воді, славили милість Аллаха.
— Ну, а для себе чого б ти бажала? — запитав сліпий.
— А мені нічого не треба. Я все маю.
Розплющив від подиву очі сліпий, і відбилися в них очі блакитного неба.
— Як тебе звати?
— Феррах-ханум, — відповіла дівчина.
— Буде так, як ти побажала, й ім’я твоє довго пам’ятатиме народ.
Обернувся сліпий до Деліклі-кая, високо підняв свій посох і вдарив ним по скелі.
З гуркотом тріснула Деліклі-кая, дощем посипалися кам’яні брили, темною хмарою вкрилася гора. А коли розійшлася хмара, всі побачили в ній наскрізну щілину і почули, як поблизу зашумів гірський потік, що падав зі скелі.
Добігли перші краплі струмка до ніг Феррах-ханум й омили їх. А подорожні тим часом зникли, і зрозуміли дівчата, хто зустрівся їм.
Пророчими стали слова сліпого жебрака. Народ довго пам’ятав Феррах-ханум, і коли вона вмерла, могилу її огородили кам’яною стіною.
Років шістдесят тому Муслядін ще бачив руїни цієї стіни і читав арабський напис на камені: «Не приліплюйся до світу, він не вічний, один Аллах завжди живий і вічний».

***

Вже давно замовк старий Муслядін, та ніхто зі слухачів не хотів повертатися до реальності зі світу казки.
Підвівся, покректуючи, Муслядін, щоб йти додому.
— Час.
Підвівся й імам.
— Шумить Деліклі-кая. Мабуть, дощ буде.
— Потрібен дощ, води нема, — зауважив кефеджі.
— Потрібен, потрібен, — підтримали його, зводячись на ноги, татари.
— Знову Феррах-ханум потрібна, — посміхнувся молодий вчитель.
Та на нього суворо поглянули старі:
— За часів Феррах-ханум багато води було; тепер поменшало, гіршими люди стали, гіршими дівчата стали. Коли дурнями стануть — геть висохне Кизлар-хамами.

І шумить, і гуде, дрібний дощик іде

І шумить, і гуде, дрібний дощик іде,
А хто ж мене, молодую, додомоньку заведе?

Обізвався козак на солодкім меду:
«Гуляй, гуляй, чорнобрива, я тя додом заведу!»

«Не веди ж ти мене, ой прошу ж я тебе,
Бо я злого мужа маю, буде бити мене!

Набік, хлопці, набік, хлопці, бо чорт мужа несе,
Як обачить мене з вами, його трясця затрясе!

Нехай трясе, нехай трясе, як вітер лугами,
А я собі, молодая, погуляю з вами!»

І шумить, і гуде, скрипка грає, бас реве,
Козак мовчить, а все знає, козак додом поведе.

Життя і смерть

Оженився молодюк, почав ґаздувати. Побудував собі хатину, посадив садок. Народилося в сім’ї двоє діточок — дівчинка і хлопчик. Жилося людям добре.
Та одного разу хлопчик захворів. Сидить коло нього батько, і мати, і сестричка. Хлопчик перевертається з боку на бік від болю, а вони зарадити не в силі.
Батько вже не може дивитися на муки своєї дитини. Вийшов надвір, ходить по садку. І бачить, хтось до нього наближається.
— Хто ти? — питає чоловік.
— Не впізнаєш? Я — Смерть. Маю забрати твого сина!
Чоловік почав просити:
— Ой, не бери сина! Візьми радше мене! За моїми плечима, небого, вже немала дорога, а йому ще треба йти. Перед ним — усе життя.
Простягнула Смерть кістляві руки і каже:
— Ну, ходи!
Та чоловік одразу почув, як б’ється його серце, як кров тече у тілі. І подумав, що він, правду кажучи, ще в таких літах, коли жити хочеться. Оглянувся довкола — на хату, на сад. За садом видно гори… А Смерть держить простягнуті руки, хоче його взяти! Пошкодував чоловік віддати життя за малого сина. Почув, як кінь заіржав у стайні, як пес загавкав на прив’язі. І так йому зробилося тяжко! А Смерть уже й квапить:
— Ну, чого стоїш?
— Я ще не готовий, — відповів чоловік і зник у своїй хаті. Але тепер уже не смів поглянути синові у вічі. Сів до столу, тяжко схилив голову й мовчить.
Вийшла надвір сестричка. Побачила, що хтось у саду стоїть і чекає. Коли дівчинка підійшла, Смерть до неї каже:
— Не бійся мене. Я маю забрати твого братика.
Дівчинка теж почала просити:
— Не забирай братика, забери мене! Я його люблю більше, як саму себе.
— Раз так, ходи зі мною! — і Смерть простягнула свої довгі руки.
Та дівчині привиділося, що зорі на небі ніколи ще так ясно не світили. Почула, як за садом шумить потічок… І подумала собі: «Моє життя тільки починається. А воно таке красне! Брат менший — знає мало. Йому не так шкода помирати…»
Дівчина без слова утекла до хати.
А над ранок надвір вийшла мати. Не бачила довкола нічого, бо очі заливалися сльозами. Та до неї озвалася Смерть:
— Я прийшла забрати твого сина.
Мати попросила:
— Забери мене. Тільки попрощаюся із сином — і прийду.
— Я тебе чекаю! — промовила Смерть.
Мати вернулася до хати і мовчки довго-довго дивилася на сина. Та подумала, що хлопчик залишиться живим, і так легко стало їй на серці…
Вийшла надвір, дивиться: де Смерть? А довкола нікого не видно. Тільки на дорозі хтось дибає геть.
— Чекай! — гукнула мати.
Та її не чули.
Мати знову забігла до хати. Бачить — син усміхнений, здоровий.
І казці кінець.