Шевче, серце

«Шевче, серце,
Добрий ремесничку,
Заший, серце, розпорочку
В мому черевичку!»

«Зашию, зашию,
І ще й замалюю,
Прийди, серце, увечері,
Сім раз поцілую!»

Верба

До проклятих Богом дерев належить верба. Проклята вона Богом за те, що з неї було зроблено цвяхи, якими “жиди” збивали хреста для розп’яття Спасителя. За те її точить черва. В сухій вербі сидять чорти, як говорить про те й українське прислів’я: “Закохався, як чорт в суху вербу”.

Діду мій, світе мій

Діду мій, світе мій,
Шовковая борода, золотії уста!
Цілувала, милувала, не знала, де діти,
Да запрягла в борону, стала волочити.
Ой випрягла з борони да вкинула в ярмо:
— Соб, соб, старий діду, не їж хліба дармо!
Муки мені намели, пшона мені натовчи,
Дров мені нарубай, горілочки розідбай,
Сядь собі на покуті да й ніженьки підібгай.
А я ж буду частувать да по повній випивать,
А ти, старий дідуга, хіба тільки куштувать!

Пташина помста

Жив колись далеко від людських осель поганий чоловік з холодними водяними очма і скрижанілим серцем. Займався він недобрим ділом — ловив у сильця співучих птахів і продавав панам. Не раз, не два говорили йому люди:
“Велике зло чиниш, чоловіче. Рано чи пізно, не минути тобі кари”.
А той тільки махне рукою, відвернеться та й піде у своє.
Однієї ночі він довго сидів на скелястому березі рвучкого потоку, поки не почув веселе тьохкання соловейка:
“Утік, утік. Потоком, потоком… Ловіть, ловіть!”
“Не втечеш від моїх рук!” — подумав.
Поблід місяць і здригнулася ніч. А соловейко просився, рвався на волю.
“Пустіть, пустіть мене у світ! На сині роси, білий цвіт”.
Але птахолов був глухим до пташиної просьби. Погані люди не вміють ні плакати, ні сміятися. З холодного ока не впустиш сльозини, як з каменя не витиснеш водиці краплини. Вранці відніс соловейка до пана, за що одержав пригорщу золота.
Не стало співця чарівних ночей, а без нього ліс, що весілля без скрипки. То й затужили за ним дерева. Плакали росою, живицею… З глибокої зажури розбудив їх тривожний орлиний клекіт. Примостившись на найвищому дубі, скликав орел-сизокрил птахів на таємну нараду. З усіх сторін злетілися великі й маленькі птахи. Радилися недовго. Незабаром розлетілися і знову настала осиротіла тиша.
В тужливій мовчанці тоне панський сад. Жодної пташини, крім зажуреного соловейка, що забившись в куток клітки, споглядає на світ сумними очима. Пан сидить за столом і ніяк не може дочекатися його щебету. Нараз налетіла хмара птаства. Закрутившись у гнівному різноголоссі, накинулися на пана. Клювали, били крилами… Лежачи на землі, пан, мов крізь сон, побачив над головою сокола-бистрозора, що летів з клітки до лісу.
А тим часом птахолов поспішав додому. Брязкіт золота лоскотав йому вуха і він не чув голосу чорного крука, що зловіщо крякав над головою. На подвір’ї завмер від страшної несподіванки. На його хату опускався лелека з палаючою головешкою.
“Як смієш, приблудо!” — заскреготав зубами.
Нахилився за каменем, щоби жбурнути у птаха й не замітив, як із пазухи випала хустина з грішми. Кинувся за коновками, що біля криниці. З них випурхнула зграя строкатих дятлів. Взяв до рук одну, другу і жахнувся. Всі коновки були подірявлені.
Розчервонілий вогонь весело танцював на його хаті. Птахолов, зловившись за груди, відчув, як ослабає його серце. Зловившись за груди, намацав порожню пазуху.
— Де моє золото?! — закричав страшним голосом.
— Угу-гу! — загудів вітер.
— Всіх вас переловлю! — погрозив востаннє.
Безсила лють погнала його на край світу, куди олень не
добігає і ворон не долітає. Там і пропав навіки. А соловейко досі живе й розвеселяє людей своїми піснями.

Ой ніхто не винен, тільки я

Ой ніхто не винен, тільки я,
Тільки я, тільки я,
Що полюбила гультяя,
гультяя, гультяя.

Гультяй, мамцю, щодня п’є,
Щодня п’є, щодня п’є,
А як прийде додому, мене б’є,
Мене б’є, мене б’є.

А я на теє не дбаю,
Не дбаю, не дбаю,
Піду до сусіди, гуляю,
гуляю, гуляю.

А в сусіди бравий син,
Бравий син, бравий син,
Сподобався мені, вражий син,
Вражий син, вражий син!

Про трьох братів і трьох сестер, яких віддали за трьох шашів

Було де не було, у сімдесят сьомій державі, за скляною горою, за панською бородою. Так би пани держалися на силах, як пісок на вилах. Був один Минька — носився злегенька, мав штани полотняні, а дерся на стіни дерев’яні.Був один чоловік і були у нього три сини й три доньки. Перед смертю скликав він дітей і наказує:
— Кожний із синів одну ніч має спати на моїй могилі.А тим часом до кожної з доньок прийде її жених. Котрий котру вибере — за того й віддавайте.
Помер чоловік. Старший син зібрався на могилу. Але боявся вночі спати на кладовищі й заночував у сусідській стайні.
Настала друга ніч. Зібрався середущий. Та й цей побоявся спати на могилі — пішов до сусідів.
А сестри помалу почали віддаватися. Як старший брат зібрався на могилу, прийшов жених за старшою сестрою. Звали його Шашем. На другу ніч прийшов жених до середущої сестри. Він теж звався Шашем…
Настала третя ніч. На батькову могилу пішов молодший брат. Запалив собі свічку, сидить і дрімає. Раз прилетіла вілла — злопотіла крилами й загасила свічку.
— Погано робиш,— каже хлопець, — бо в потемку не будемо нічого говорити. А я хочу з тобою порадитися.
— Ну, якщо так, то запали свічку.
Хлопець знову засвітив і почав казати:
— Будь така добра, вілло, порадь, яким способом я міг би взяти царську доньку.
Вілла йому каже:
— Я тобі пораджу, якщо ти добрий стрілець… До того царя важко дістатися чужому, бо на палаці сидить півень, що бачить чужого від самої границі. Коли хтось підходить, півень зразу піє — дає знати стражникам. Якби ти з границі міг його застрелити, то пройшов би до царя і взяв його доньку.
— Я спробую…
Ранком хлопець вернувся додому, а тим часом віддалася й третя, молодша, сестра. Її жених також звався Шашем.
Наймолодший брат зарядив рушницю, сів на коня і їде до царя. Коли приїхав на границю, вистрілив і вбив царського півня. Поскакав до палацу, а стражники на воротах сплять, ніхто не зупиняє. Відчинив двері й поклонився:
— Добрий ранок вам, пресвітлий царю!
— Доброго ранку. Що ти хочеш?
— Я приїхав за вашою донькою!
Цар подумав і сказав:
— Ну, раз ти міг дістатися до мого палацу, то буде твоя.
Справили весілля.
Хлопець вертається додому з молодою жінкою. Раптом на дорозі їх зупинив жебрак. Припросився на царську кочію.
Їдуть, їдуть… Коли хлопець дивиться — ні царівни, ані жебрака!
І їде по світу шукати свою жінку.
Приїхав він до старшої сестри. Дуже йому зраділа та каже:
— Ой братику, мушу тебе сховати, бо скоро мій чоловік повернеться і тебе загубить.
— Який дає знак?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, старша сестра сховала брата під коритом.Заходить Шаш:
— Кажи, котрий брат зайшов до нашого палацу,— якщо старший, злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — лишу йому життя.
Молодший брат виліз з-під корита. Погостилися, і Шаш йому сказав:
— Тобі треба йти до поганого царя. Якщо будеш мудрий — візьмеш від нього свою жінку, а ні — пропадеш.
Хлопець їде далі. Приїхав до палацу середущої сестри.
І та дуже зраділа йому:
— Ой братику, добре, що ти зайшов. Та сховаю тебе під корито, бо як прийде чоловік, то може тебе знищити.
— Який знак дає?
— Кине кам’яну лопту.
Як упав кам’яний м’яч, хлопець сховався під коритом. Шаш зайшов і каже:
— Котрий брат у нас? Якщо старший — злою смертю загине, якщо середущий — злою смертю загине, а якщо молодший — життя йому дарую.
Тоді молодший брат вибрався з-під корита. Сіли за стіл.
А як погостилися, каже Шаш хлопцеві:
— Мусиш поспішати і до третьої сестри тепер не заходь.
Я тобі скажу сам, що маєш чинити. Ми, троє братів, уже третій рік воюємо з поганим царем, хоча він — наш няньо. Коли приїдеш у палац, його не буде дома. А коли повернеться додому, зразу почне тебе пригощати. Та дасть тобі слабого вина, а собі наллє дужого. Ти при ньому вино обміняй. Цар розсердиться і закричить, чого не береш те, що тобі дають. Спитай: «А ти чого не даєш порядного вина?» Поганець погодиться міняти, бо в нього й так буде більша сила. Якщо жона стане тобі служити, помагати — ти його уб’єш, а якщо ні — загинеш.
Та й приїхав хлопець до царя. Жінка налякалася:
— Ой, я дуже рада, що бачу тебе, але не знаю, чоловіче, чи не загинемо обоє.
Раз приходить поганець-жебрак:
— А, добрий вечір! Будемо гоститися…
Налив собі дужого вина, а йому — слабого.Хлопець обміняв чаші. Поганець розсердився:
— Чого не п’єш те, що тобі дають?
— А ти чого не даєш порядного вина?
— Гаразд, випивай, і йдемо боротися.
Борються. Поганець чувся в більшій силі, але жона стала помагати своєму чоловікові: на нього ллє молоко, на жебрака — воду. Жебрак кинув хлопцем по коліна в землю. Хлопець вискочив і кинув ним у землю до пояса. А доки той вибирався з ями, витяг шаблю й відтяв йому голову.
Жона уклала весь палац у шкаралупу від яйця — і поїхали.
Приїхали до молодшої сестри. Шаш зрадів, що шовгор переміг поганця. Погостилися і рушають далі. Шаш проводив їх, але коли вийшли на розпуття, він став каменем. Молодша сестра зібрала й свій палац в яєчну шкаралупу — і поїхали вже троє до середущої сестри.
Знову погостилися. І другий Шаш зрадів своєму шовгору й пішов виправляти його у дорогу. А на роздоріжжі так само став каменем. Середуща сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і їдуть до старшої.
І там пригостилися. І третій Шаш, як вивів їх до розпуття, одразу став каменем. Старша сестра зібрала свій палац у шкаралупу від яйця — і всі їдуть додому.
Вернулися у своє село, поставили чотири палаци і щасливо жили, бо не стало нечистої сили. Може, й тепер собі живуть. А казці кінець.

Заріж, мамко, каченятко

Заріж, мамко, каченятко,
Най качечка рапче;
Подь, убога дівко, йграти,
Най багацька дівка плаче.

Багацька ся файно вбрала
Та й навперед стала,
А ми, хлопці, зговорімся,
Вби ся вона ізустала.

На високій полонині
Камінь мармуровий;
На тім, на тім каменику
Стоїть любко змальований.

Стоїть любко змальований
Та й думку думає,
Який ото жаль великий,
Кой ся із ким полишає.

Поможи ми, пане боже,
Тото дівча взяти:
Аж худоби не діждуся,
Хоч хороше уженюся.