Піддурена ворона

Піддурена воронаВорона літала над селом і схопила на току курча. Курча було чимале, уже в пір’ячко вбиралось. Ворона з добичею полетіла в ближній лісок, сіла на дерево невисоко од землі і почала довбать курча. Побачила лисиця, захотілось їй молоденької курятинки. Підійшла до дерева, обійшла навкруги нього разів з два і все позирала на ворону, а далі почала морочить їй голову. «Яка ж ти гарна птиця! Я ніяк на тебе не налюбуюсь. Що за носик, що за хвостик! А пір’ячко… Од сонця аж блистить! Я думаю, така красавиця орла і то прельстить. Не дарма ти їси такий ласенький кусочок. По всьому видно, що у тебе довжен буть ангельський голосочок!»
Ворона омліла од похвальби, забула й про курча, котре в дзьобу держала; роззявила рот і крикнула: «Да! Да!»
Курча впало додолу, а лисиця схопила його і гайда.

Мене попи сповідали, гейя-гой

Мене попи сповідали, гейя-гойМене попи сповідали, гейя-гой,
І покути не давали, боже мой.
Ой мене сповідали попи молодії
І покути не давали, бо й самі такії.

Один гріх я затаїла, гейя-гой,
Що-м Василя полюбила, боже мой.
Я Василя не любила, лише цілувала —
Чого ж би я, молоденька, попові казала?

Мені Василь цукру носив, гейя-гой,
Цілувати личко просив, боже мой.
А піп казав не давати, файна дрина-дрина,
Бо й сам хотів цілувати, шіда-річка, дина.

Відьми – дякові коханки

Відьми - дякові коханкиБув один такий дяк — Бурковський. Мав одну дівку у своєму селі, другу дівку мав на стороні. Один вечір йшов до дівки у своїм селі, а другий вечір проводив з іншою. Так він і жив, але не знав дяк, що його дівки — обидві відьми.
Прийшов раз дяк до тієї, що жила на стороні.
Посидів файно, а на прощання вона йому каже: “На тобі бук.”
Він питає: “На що мені цього бука?”
А вона тоді відповіла: “Ти як цей бук не будеш мати, то додому не прийдеш. Бо на границі свого поля тебе може хтось зустріти, не пустить додому. Але ти нічого не роби, лише цим буком бий і бий, і воно до тебе не приступить.”
Взяв тоді дяк той бук і пішов. Доходить до границі, — раптом з’явилася перед ним дуже велика льоха і лізе йому під ноги. Він у той бік — і вона туди, він в інший – і вона теж.
Бачить дяк, що не відчепиться від тієї льохи. Тоді він бере і тим буком починає ту льоху бити. Б’є, б’є, а вона наперед цього все йде. Привела його аж до воріт, на воротах стала і не пускає його за обору. Тоді він почав і на своїх воротах її бити: так бив, поки аж не забив і той бук не зламався. Нарешті увійшов він до хати, розібрався і ліг собі спати. Але ж не спить і не спить — жура йому, що убив льоху. А тут вже й досвіток.
Думає він: “Піду я на дорогу, візьму ту льоху, десь викину, щоб не мати напасті.” Виходить на двір, дивиться: а льохи вже нема!
Він тоді і каже: “Боже, та я її убив, вона була нерухома. Господу дякувати, що вона зникла: не буду мати всякого клопоту.”
Наступив той вечір, що вже має дяк йти до дівки у своєму селі. Приходить він до неї, а її тато і мама плачуть, кажуть, що вона вмирає. Привітався він зі старими, та й питає, що трапилось, чого їх донька вмирає.
А старі кажуть: “Ми не знаємо — заслабла і вмирає.”
Скільки не сидів у них дяк, дівка так і не обізвалася до нього. Тоді пішов він собі знов додому. Прийшов, ліг спати. А потім цілу днину був собі вдома. Приходить вечір, знов він йде до тієї дівки на сторону. Приходить, звітався з нею і з її родичами.
Питає вона у нього: “А що тобі діялося, як ти йшов додому?”
А він в свою чергу: “Як ти знала, що мені мало бути в дорозі? Якби не твій кийок, я б не оборонився від льохи, що не пускала мене тією стежкою, якою я йшов собі додому?”
Посміхнулася дівка: “Я якби не знала, то тобі бук не давала. А льоха — то твоя коханка! Я одна на стороні, а та друга на твоїм селі. А зараз йди додому, бо за тобою прийде її посланець. Вона хоче тебе просити, аби ти їй псалтиру читав.”
Приходить дяк додому, а там тієї дівки тато чекає на нього.
Привітався та й каже: “Моя донька вмирає, хоче вас бачити на очі.”
Приходить він до неї, та йому докоряє: “Де ти так барився? Я вже маю умирати, чекаю на тебе, маю тебе просити, щоб ти мені три ночі псалтир читав. Першу ніч у хаті, а дві ночі у церкві. За те маєш від мого тата дістати пару волів з возом, що відчитаєш у хаті, а за ті дві ночі у церкві я сама тобі заплачу.”
Сказала і відразу померла. Приходить ніч, коли дяк мав псалтир читати у хаті. Бере він у церкві псалтир, приходить у хату до померлої, сідає і читає. За тую ніч заробив собі воли з возом. Настав час у церкві читати.
Дяк пішов до дівки, що жила на стороні, та й каже: “Померла моя коханка. За першу ніч проповіді її тато дав мені воли з возом. Але ще дві ночі маю читати псалтир небіжниці у церкві. Вона обіцяла мені сама заплатити. Як ото я відчитаю, то від кого та плата буде?”
А вона йому і відповідає: “Якщо б до мене зараз не прийшов, то така була б плата, що від тебе і кісточки не залишилося! Але якщо мене послухаєш і все зробиш, що я тобі буду казати, то відчитаєш ці дві ночі і в живих залишишся.”
Дала вона йому такі ночви, що сім років пасху пекли та не були миті; потім таку скатерть, що сім років стелилася і не була прана; а ще таку свічку, що сім років знаходилась коло пасхи і не була запалена.
Ото дала вона йому всі ці речі та й мовить: “Як підеш у церкву псалтир читати, щоб все це з собою взяв. Як дівку принесуть до церкви, то там нікого не залишиться. Лише вона у труні, а коло неї будеш ти псалтир читати. А церкву замкнуть. Як її занесуть у церкву і залишать вас удвох, ти цю скатерть постели ліворуч коло труни і ночви постав, і свічку засвіти. Коли читатимеш псалтир, буде тріщати деревище. Як трісне перший раз — ти читай, тільки свічку більше засвіти. А як лусне вдруге, тоді вже швидше ховайся за ночви. Вона як вийде з труни і буде тебе прохати вийти до неї, ти сиди, не показуйся.”
Як та дівка дяка навчила, так він і зробив. Коли замкнули церкву, почав він псалтир читати. Читає, читає,
раптом деревище відізвалось. Йому вже страшно, але він читає далі. Чує він — вдруге тріснуло. Тоді він швидко сховався під ночви.
Як тільки він ними накрився, покійниця вилізла з труни і зачала його просити: “Де ти є? Покажися мені, мій милий! Скільки до мене ходив і ми любилися, тепер вже між нами розлука. Я йду до сирої землі, а ти лишаєшся на світі. Чую, що щиро молишся, мені читаєш. Вийди до мене!”
А він сидить, мовчить, не обзивається. А відьма шукає його, у кожний куточок заглядає, але знайти не може.
Тоді і каже йому: “Я тебе, пташку, мушу знайти, бо я через тебе йду сиру землю їсти, куди ти мене спорядив!”
Так вона лютувала, перешукувала скрізь все у церкві, але даремно. Тут когут запіяв, вона кинулася до труни та й лягла. Переляканий дяк виліз з-під ночов і далі читає.
Вранці прийшли, відмикають церкву, дивляться, а дяк сидить і читає. Наступив день, він пішов додому. Прийшов, але нічого робити не може, думає, як ту третю ніч перебути в церкві та не загинути. Думав, думав, нічого не придумав. Він костур у руки і пішов до своєї коханки сторонньої, аби вона порадила, що йому робити.
— А що, відчитав уже у церкві? – питає.
— Відчитав, але останню ніч як дочитати? – бідкається.
Тоді вона радить: “Заприсягни переді мною: якщо іншу не візьмеш собі за жінку, тоді дістанеш порятунку. А як не заприсягнеш, то не відчитаєш ніч.”
Побачив дяк, що біда йому буде, коли не присягне (боїться смерті — ще молодий), він і дав згоду.
Тоді дівка й радить: “Тую скатерть постели під труною, і ті ночви там постав, і ту свічку засвіти, і тими ночвами накрий. Як будеш читати, то не чекай поки деревище два рази трісне — живо ховайся
під ті ночви.”
Пішов дяк до церкви другу ніч псалтир читати. Зробив все, як йому наказано. Став читати, раптом чує, а то вже з вечора зачинає деревище тріщати. Він тоді залишив псалтир, та й під деревище запхався, ліг на ту скатерть, тими ночвами накрився, ту свічку взяв у руки і тримає. Виходить небіжниця з деревища і його шукає.
Кличе: “Мій милий, обізвися, ти бачиш, що вже між нами розлука. Я вже йду до сирої землі, вийди, ще хоч раз поцілуємся!”
А він не обзивається. Тоді вона давай шукати: обшукала всю церкву від бані до землі, заглядала поза кожну скалубинку, та не знайшла. Відчинила церкву, облетіла три рази навколо неї і як свиснула!
Злетілося відьом повна церква і кажуть їй: “Що ти від нас хочеш, сестро?”
Відповіла: “Хочу лише, щоб ви мойого кавалера знайшли тут, бо я маю його розірвати на кісточки!”
А вони їй: “Ми, сестро, не знаєм, де він є, але цієї ночі дитина народилася — дівча-відьма, вона ще не має гріху первородного, ще маминої цицьки не куштувала, ось вона знає, де він є.”
Вийшла відьма знов з церкви, як свиснула.
Прилетіла дитина, як голуб, та й каже: “Матимеш гріх неспокутуваний за те, що турбуєш такого як я ангела.”
А відьма виправдовується: “Мушу тебе кликати, бо я йду марно з світу через свого коханого. Він мене туди спорядив, а сам хоче з іншою газдувати. А мені великий жаль, бо я у свого тата одна була, на кого маєток залишається? Я хочу, щоб і він ліг у гроб!”
А дитина тоді промовила знов: “Якщо ти маєш таку міць, щоби і йому був гроб, то роби.
А мене облиш, бо я ще лише дві години на світі, і такий гріх не можу на свою душу взяти! Я знаю, де він лежить, а ти безсила його знайти, бо він запечатаний. Мені ж не вільно сказати, що треба робити, бо я ще в хрест не уведена. На цьому, сестро, бувай здорова.”
А той дяк, як почув ті слова, та й відхилив ночви, виглянув. У церкві було повно відьом, а серед них — і його стороння дівка. Тут когут запіяв, небіжниця грим до деревища, лягла на віки вічні. Тоді і всі відьми з церкви геть.
Церква замкнулася. Дяк піднявся з-під ночов і читає далі псалтир до днини. Розвиднілося.
Коли відмикнули церкву, здивувалися: посередині сидів дяк і читав псалтир.
Родичі сказали: “Значить Божа воля, що він живий.” Затим прийшов батюшка, відправив службу Божу, небіжницю винесли з церкви і поховали. Її тато віддав дякові віз і воли за першу ніч, що читав у хаті. Але за дві останні ночі, що читав у церкві, він не одержав плати.
Її тато йому сказав: “Йди, йди! Якої ще тобі треба плати, якщо узяв воли і віз, і доньку до гробу загнав?!”
Нічого не залишилось дякові, як взяти воли з возом та й іти сватати сторонню дівку. Оженився і газдував дяк доти, доки йому Бог присудив віку.

Ой на горі корчма, під корчмою жито

Ой на горі корчма, під корчмою житоОй на горі корчма, під корчмою жито,
А в тій корчмі край дороги козаченька вбито.
Ой убито, вбито, затягнуто в жито,
Червоною китайкою личенько прикрито.
Прилетіла мила, голубонька сива,
Як підняла китаєчку та й заголосила:
— Чи ти, милий, впився, чи з коника вбився?
Чи ти з другою спізнався, мене відцурався!
— Я ж, мила, не впився, й з коника не вбився,—
За тобою, молодою, дуже зажурився.
— Оце ж тобі, серце, такая розплата:
Було б тобі, козаченьку,
Нас двох не кохати!

Ой кину я куделицю на полицю

Ой кину я куделицю на полицюОй кину я куделицю
На полицю,
Сама піду до сусіда,
До Мусія.

Три неділі й у сусіда
На бесіді,
На весіллі погуляла
Й у Мусія.

На четвертую неділю —
В понеділок
Темнесенько, ранесенько
Й уставала.

Та до свеї господоньки
Поспішала,
Та за свою куделицю
Щиро бралась.

По три ниточки в деньочок
Виводила,
Три мозолі, як цибулі,
Надавила.

Тепер тобі моя мила, чорнобрива,
Гріх і стидно:
Тонко пряла рідко ткала —
Тіло видно.

Мандрована баба

Мандрована бабаЦе було в нашій слободі, в Сахновщині, Полтавської губернії, коло Кошманівки. Ми раніше тамечки й жили, як були ще панські. Наш пан був Миколай Андрійович Андрієнко, а жінка його Варвара Андріївна. Ото й були наші пани. Еге. Так у тих панів була одна удова, а в неї був син жонатий. От вона один раз і помандрувала, і це було якраз у великий піст. От пан як узнав, що вона помандрувала, зараз покликав до себе її сина і почав у нього допитувати: «Куди твоя мати пішла?» — «Не знаю, пане. Пішла, а куди пішла, про те не скажу, бо не знаю». Так пан звелів одвести його зараз на конюшню й висікти різками. А коли його висікли, звелів привести його до себе. «Ну, ти знаєш, за що я тебе висік?» — «Не знаю, пане». А сам плаче отакими (показувала на всю пучку руки). «Ну, коли ти не знаєш, то я тобі скажу: це за те я тебе вибив, що як прийде твоя мати додому, щоб ти не забув та зараз щоб прийшов до мене та й сказав. Зрозумів? Тепер іди собі додому та гляди, не забудь».— «Добре, паночку»,— сказав та й пішов.
Ну, ото вона, та баба, як пішла, то нема її й тиждень, нема й другий, нема й третій. Як ось якраз перед Великоднем, у великодню суботу увечері, приходе. А син як узрів, то так і вмер. Злякався. Що тут робити? І скажи — горе, а не скажи — двоє. Треба сказати, бо все однаково люди докажуть.
Пішов він до пана уночі та й сказав: «Моя мати прийшла».— «Еге, добре». Зараз пан звелів її привести. її й привели. Зразу звелів її закувати в колодки та й до стовпа, її й закували. Вона так закована в колодки й ночувала на дворі аж до другого дня. А на первий день, на самий Великдень, пан звелів чотирьом чоловікам сісти на коні верхи і щоб вони округ слободи її ганяли та били батогами. Вони так і зробили. Сіло чотири чоловіка верхи на коні та й давай її ганяти округ слободи та пороти батогами. А сам пан сів на ганок та й дивиться, як вони її ганяють та б’ють. Ганяли вони її, ганяли, та як нагнали туди, де брали глину, то вона і впала прямо в глинище, і не може, сердешна, піднятися. Тоді пан послав чоловіка і казав привести до нього ту жінку. Зараз її витягли з глинища та й пригнали до пана. «Ну що, будеш тепер мандрувати?» Баба йому зараз у ноги, та плаче, та просе, та каже: «Не буду, паночку, не буду!» А на ній так тіло побили, що кров так і йде, так і юшить. Тут прийшла пані до пана та й стала прохати його, щоб він
простив ту бабу. «Прости,— каже,— її для такого великого свята». Він і простив. Зараз узяли її та й повели додому.
Так вона й тижня не прожила після того, умерла. Царство її душі.
Так пан і каже до своєї пані: «Знаєш, душенька, що я тобі скажу. Як простити таке одній, то таких багато найдеться мандрівників».

Посію я руту-круту у новім городі

Посію я руту-круту у новім городі

Посію я руту-круту у новім городі, Гей, гей у новім городі. Ой сплету я з рути-крути аж два віночки, Гей, гей аж два віночки. Ой пущу я тоті вінки на тихий Дунай. Гей, гей на тихий Дунай. Єдним боком, край … Читати далі

Півник та двоє мишенят

Півник та двоє мишенятЖили собі двоє мишенят — Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
— Круть, Верть, — став гукати півник, — а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
— Коли б це його обмолотити…
— А хто молотиме? — питається півник.
— Не я! — одказує одне мишеня.
— Не я! — каже й друге мишеня.
— Я обмолочу, — каже до них півник. І взявся до роботи.
А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
— Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
— Треба, — кажуть, — зерно до млина однести та борошна намолотити.
— А хто понесе? — питає півник.
— Не я! — гукає Круть.
— Не я! — гукає Верть.
— Ну, то я однесу, — каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть — у довгої лози граються.
Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
— Гей, Круть, гей, Верть! Я борошно приніс.
Поприбігали мишенята, пораділи:
— Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
— Хто ж міситиме? — питає півник.
А мишенята й знов своє:
— Не я! — пищить Круть.
— Не я! — пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
— Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
— Ох, і голодний я! — каже Круть.
— А я який голодний! — каже Верть.
Та й посідали до столу. А півник і каже:
— Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто знайшов колосок.
— Ти, — кажуть мишенята.
— А хто його обмолотив?
— Ти, — вже тихіше відказують Круть із Вертем.
— А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
— Ти, — вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
— А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?

Ой жив собі, жив та багатий купець

Ой жив собі, жив та багатий купецьОй жив собі, жив
Та багатий купець,
Ой мав собі, мав
Та дві дочки хороші.
Що старшая доч —
Та як темная ноч,
А менша була,
Так як рожа цвіла.
Що старшую доч
Та ніхто ие хотів,
А меншую доч
Та засватав король.
Що старшая меншу
Підговарювала:
— Пойдем, пойдем, сестриця,
На морськой берег гулять,
Посмотрим, сестриця,
Чим морськой берег зарос.
Ой зарос бережечок
Шовковою травой;
Шовковою травою —
Травою-муравой.
На том бережечку
Стоїть лодочка нова,
Стоїть лодочка нова,
Висить лента голуба.
— Ой стань же, сестра,
У ту лодочку нову,
Достань же, сестра,
Тую ленту голубу.
Менша в лодочку ступнула,
Старша лодочку стенула;
Старша лодочку стенула,—
Менша на дно потонула.
— Ой скажи, рідна сестро,
Чи достала в морі дна?
Чи достала в морі дна,
Чи холодная вода?
— Ой трудно мені
Та у морі на дні,
Що у морі на дні,
Та в холодній воді.
Ой того трудно мені,
Що милий в чужій стороні.

Петрів батіг або цикорій

Петрів батіг або цикорій— А це — Петрів батіг,— указав мені мій супутник на цикорій.
— Який батіг?
— А що святий Петро вівці пасе.
— Які вівці?
— А верблюди ж! Вони колись були Адамові, та як Адам согрішив, бог узяв та й отдав їх святому Петру.
— Як же він їх пасе?
— Та як і усяку скотину. Оце придивіться коли ранком: як тільки сонечко обиздріє, обжене росу, зараз квіточки на йому
 і порозвертаються, а як стане вже з обід звертати, так де і дінуться.
 Усі у булюбашечки позгортуються та так аж до другого дня — ніде
 ні однієї і не заглядиш. Це, бач, верблюди, як і вівці, роси бояться,
 а як вона опаде — то чабан руша вівці і святий Петро руша, а як
 стане вже сонечко на обід, почнуть квіточки на ньому закриватися,
 чабан стає на тирло і святий Петро на тирло. Та тільки чабан іноді
і до півночі пасе, а святий Петро вже аж до другого дня стоїть.
— І бачив це хто?
— Бачити як слід — ніхто не бачив, бо де ж так нам грішним та
 святе діло увіч знати, а приміта єсть. Он дивіться, як юга по степу
 повітря хвилює. Це ж як пилюга за отарою встає, так і ці хвильки
 у повітрі мріють — де святий Петро з верблюдами пройде, бо він
 жене їх по повітрю десь далеко.