Одної породи

Ходив пан на охоту з лягавим собакою, зовсім як треба, а мужик ще до схід сонця встав та, може, деяку десятину зорав і сів собі снідати хліб та сало. Ото пан і підходить до нього та й питає:
— А що це ти робиш, чоловіче?
— Снідаю, пане.
— Снідаєш?
— Еге.
— А що ти снідаєш?
— Що снідаю? Хліб та сало.
— Сало. Та мій собака не буде їсти сало, ось кинь йому.
Мужик відрізав шматок сала і кинув собаці та й дивиться, що то воно з того буде, а пан щось неначе сказав собаці. Собака дивиться на сало, а їсти боїться. Мужик поглядає то на собаку, то на пана, а далі скинув шапку, почухав потилицю та й каже:
— От тепер же то я, пане, догадавсь чому він не їсть сало. Бачу, що він одної з вами породи.

Про Олексуня

Всюди ясно, всюди красно, понад гаєм хмурно,
Та там вбили Даленюки Олексунє дурно.
Та там вбили, та там вбили, в долину скотили,
Два сіраки гарненькії в кривци обмочили.
Над’їхали два жидове з міста Городеньки,
А там лежит при дорозі Лесюк молоденький:
— Ви жидове, ви панове, дайте ненці знати,
Та най іде стара ненька мене поховати.
Ой виходит стара ненька з двоїми дівчати:
— Десь тут мого синка вбито різдвєними святи.
Ой виходит стара ненька із двома синами:
— Ходи-ходи, Олексику, вечерати з нами.
Та за що ж же Грицю вбито? — За мед, за горівку,
Та щоби ти не наповав Палагицьку дівку.
— Та я її не наповав, вона сама пила,
Та й казала: — Люби мене, бо я чорнобрива.
Ой ви, брати ріднесенькі, висипте могилу,
Нехай знают люди добрі, що за дівку гину.
Братє єго послухали, могилу сипали,
Привезли хрест з-під Преслав’є, на нім закопали.

У золоті сльози ллються

Було у вдови дві дочки. Обидві красні, як зорі вечірні. Добру навчила їх мати і до роботи призвичаїла. Та робили вони чужим людям, і бідність з хати не виходила. От мати думає та гадає, за кого заміж віддати своїх трудівниць невсипущих. Вже ж на порі стали, та не дуже хазяйські сини квапляться до вдовиних дочок. Сватають старшу дочку сини бідняків — одмовляє їм мати. Як же таки віддати таку красуню та робітницю безземельному? Аж ось прийшли старости від самого багатшого в селі парубка. З радістю звеліла мати дочці пов’язати рушники.
Бучне весілля відгуляли згодом, та не дивилася мати, що дочка сльозами вмивається. Не до душі їй парубок-багач. Вона давно покохала бідного сиротину. Та не її воля. Повезла її золочена карета до багатої свекрухи… А рідна мати рада несказанно: «Оце то віддала свою донечку! Ще коли б молодшій таке щастя». Але молодшій такого щастя не випало. Прийшлось віддати за бідного, як і сама. Поплакала мати, та нічого робити. Взяв за рученьку її милий та й повів до себе.
От на другу неділю пішла мати дочок відвідувати та попереду тишком-нишком про життя-буття їх вивідати. От підходить під вікно багатого зятя. Ще не світ, ні зоря, а в хаті вже лайка та гризня. Свекруха невістку поїдом їсть, гризе, як іржа залізо. І чоловік її докоряє. Сіли обідати — дочка за сльозами світа не бачить і їсти не їсть, а наробилася уже за чотирьох. Заплакала мати гіркими сльозами і пішла з-під вікна до молодшої дочки.
Стала і в них під вікном. Хатка бідненька, але чепурненька. А дочка ж її з чоловіком, як тії голуб’ята, воркують:
— Оце ж у нас і осталось одно яєчко,— говорить дочка,— то я й поділила надвоє.
З’їли вони вдвох одне яєчко та кусочок хліба, напились погожої водиці та й тим раді та веселі. Радується серце матері їхньому щастю.
— Недаремно кажуть, що в золоті сльози ллються,— подумала мати та й пішла додому.

Про Николайка

Ой піду я в полонинку, а в тоту Прилуку,
Ой убили Николайка під зеленим буком.
Прийшла, прийшла родиночка та й подивовала,
Іздоймила крисанечку, та й поціловала.
Іздоймила крисанечку із шовковов хустков,
Ой занесли Николайка до Юрнюка в пустку.
Ой засвіти, світле сонце, та й в тоти причівки,
Дай ти, боже, Николайку легкі супочіви.

Журилася попадя своєю бідою

Журилася попадя своєю бідою:
— Бідна ж моя головонька, що піп з бородою!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Хоцяй ся він убере в хорошії шати.
Що погляну на него, а він бородатий!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Хоч я піду до церкви богу ся молити.
Що погляну на бороду, то не можу жити!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Піду ж бо я на хрестини — просять мене сісти,
Що погляну на бороду, то не можу їсти!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Піду ж бо я на весілля — просять мене пити.
Як погляну на бороду, то не можу жити!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Та, прийшовши додомоньку, зачала просити:
— Чи не можна б, добродію, бороду голити?
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— Ой не можу, попаде, того учинити;
Дізнається владика, буде мене бити.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Доки буду терпіти таковую біду?
Впрягай, хлопче, коні в возок, до владики піду!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Ой піду я до владики, буду го просити,
Щоб позволив мому попу бороду голити!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Та й забрала попадя гуси і індики,
Убралася хорошенько, качай до владики!
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Приїхавши до владики, стала при порозі,
Склонилася низенько, цілувала нозі.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Вийшов владика із своей палати:
— Что желаєш, невісто, нехай буду знати? —
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Прошу тебе, святителю, змилуйся над нами!
Най не ходять наші попи з тими бородами!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Скажи, скажи, святителю, що маєм платити.
Як позволиш нашим попам бороди голити?
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— Не могу я, попаде, того учинити.
Бо так каждий довжен з нас бороду носити.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— А видиш ти, попаде, хоцяй я владика,
Яка в мене борода чесна і велика?
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— Піди, попаде, до моєй кімнати,
Подивися, шо там попів, а всі бородаті!
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Шкода ж моєй уродоньки, шкода мого зросту,
Хіба піду утоплюся з високого мосту!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Та пішов владика до своєй кімнати:
— Треба твому попові карту написати.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Писав карту владика дрібними словами.
Заллялася попадя гіркими сльозами:
— Ах, мені тяжко, ах. мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно!

Як не схоче попадя попонька любити,
То треба єй в сім плетень воду освятити!
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Ой, як зачне попонько попадю любити,
Аж упала і зачала попонька просити:
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно.
Що з бородатим жити мені трудно!

Тепер мені уже легше, і любо, і мило,
Бо попове кропило любити навчило.
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Упадала, приклякала, на пальцях ставала,
Взяла попа за бороду і поцілувала.
— Тепер мені уже легше, і любо, і мило,
Бо попове кропило любити навчило!

Дівчина і смерть

Дівчина ішла по селі просити на весілля. І от зустріла на дорозі Смерть. Просить її на весілля. А Смерть їй каже:
— Завтра в тебе на весіллі ти помреш, як тільки сядеш за стіл. Але ти ще можеш трохи пожити. Є у вас у селі стара баба. Їй дев’яносто п’ять років. Їй суджено прожити ще п’ять років. Піди попроси її. Якщо вона згодиться померти за тебе, то ти проживеш ще п’ять років. А якщо ні, то помреш завтра.
І пішла ця дівчина до старої баби. Просить, щоб померла за неї. А та баба їй каже:
— Прожила дев’яносто п’ять років, то проживу й ще п’ять, якщо мені суджено. Скільки не живи, все одно жити хочеться.
А на другий день на весіллі та дівчина тільки сіла за стіл і померла.