Золотий скарб під Бабачихою

Золотий скарб під БабачихоюСело заснував козак Ломака, від імені якого село й отримало назву. А козак Щока заснував село Щоки, що знаходиться поруч з Ломаками. Нібито, саме у Щоки Ломака викрав доньку, а від їхньої пари й утворилося село. Численні балки, яри, пагорби та річка Сула ділять село на декілька частин, які отримали в народі такі назви: Кодак, Берегівка, Сосна, Перехресток тощо.
Вулиця, на якій я живу, називається Брехуновою. Колись на ній жив дід, який знав і любив розповідати багато нісенітниць, за що й отримав прізвисько Брехун. Став він відомим через те, що нібито пан Слюз з Хорошків кожної неділі запрошував його до себе і слухав його розповіді, за що дід отримував кожного разу золотого.
Можливо, саме від нього пішла легенда про те, що козак Ломака закопав десь серед села свою шаблю, і доки вона не буде відкопана, доти село буде козацьким, а отже – вільним. Від того часу пішла примовка, що Хорошняки – кріпаки, а Ломаки – козаки.
У самому селі декілька ставків, найбільший з яких зветься Гайдамацьким озером. Неподалік від села пролягають вигони і поля, що переходять у лісосмуги, за селом здіймає свої могутні хребти гора Бабачиха, або Бабай-гора. В місці, де Бабачиха найближче підходить до Сули, стоїть стара висохла липа, під якою, за легендами, знаходиться скарб. Одні кажуть, що скарб заховав Северин Наливайко перед своїм полоненням під Лубнами, інші кажуть, що скарб заховали шведи під час Північної війни з Росією, а ще інші кажуть, що скарб заховали чехи у Велику Вітчизняну війну під час відступу з України. Цікавим є факт, що в усіх трьох версіях фігурує подібний опис скарбу: золота упряж і бочка золота, або статуя золотого коня і бочка золота.

Селянин з селянкою в полі жито жали

Селянин з селянкою в полі жито жалиСелянин з селянкою в полі жито жали,
В полі жито жали, вони розмовляли.
Де не взялися та два розбойнички —
Взяли селяночку за білую ручку,
А селянина та за шиєчку.
Повели селянку у нову світлицю,
А селянина у темну темницю.
Перед селянкою все мед та горілка,
Перед селянином — нагаєчка гірка.
Перед селянкою все музики грають,
А селянина сльози обливають.
— Оце тобі, селянине, за хорошу жінку,
За хорошу жінку, за білу постільку!
Ой не держи, селянине, хорошої жінки,
Держи собі, селянине, коня вороного.
На воронім коню можна утікати,
За хорошу жінку треба погибати!

Як жінка турка втопила

Як жінка турка втопилаПрийде, було, орда, попалять геть усе, поріжуть, поб’ють та підуть; тільки земля чорна останеться! Десь туди до Шполи і досі єсть місце, а може, вже його розорили, де стояла висока-висока віха. Як тільки покажеться орда, зараз віха і повернеться у той бік, куди орда йде, зараз усі тікають у ліс, кидають і печене, і варене.
Цілий день, бувало, дивляться на віху, позакопують у землю де що лучче. кожухи, свитки, щоб потім прийти, то хоч було у що одітися. Видно, дума собі чоловік: “Прийду, то хоч усе буде попалено, а все ж таки по дереву якому-небуть знайду місце”.
Хліба вчинить, бувало, бояться; дід мій напік три мішки коржів та давай з бабою складати на віз, що саме важке: наклали вони три возі, коли дивляться, а віха у цей бік повернулась; дід за коржі, баба з переляку забула, де вона їх поклала, дід на віз, давай скидати з нього клунки, свитки… геть-чисто віз розкидав, аж на самім споді знайшов коржі, мерщій бабу за руку, коржі на плечі та втікати…
Усе село порозбігалось, а одна жінка тільки що родила, не здужала утікати та й осталась. Вона ж то і розказувала: як прийшли, давай усе палить; повиривали, що було в землі позакопувано; щось таке візьмуть та й запустять, а воно гуде та риє землю, все, що там є найде, тільки одні ями поостаються. Прийшли до тієї жінки у хату, та її не тронули, бо вони таких, що тільки родили, не трогають, а дітей взяли, поставили коло стінки та й придавили лавою. Кров ротом і носом пішла – подавили… Вона, бідна, сидить ні жива, ні мергва, звісно, як уже там матері дивиться на дітей. А далі, як пройшли вже, вбіга один:
– Марушка! – каже, та й показує, щоб та дала напитися.
Вона, вже як там здужала, підвелась і повела його у погріб, а там стояла велика діжка з буряками, чи що.
– Нахились! – каже, та й показує, щоб він нахилився.
Він тільки нахилився у діжку, а вона його за ноги та туди, та й утопила…

Пожену я воли в поле, товар на долину

Пожену я воли в поле, товар на долинуПожену я воли в поле, товар на долину,
Сам поверну до дівчини на час, на годину.
Ой як прийшов до дівчини: — Добрий вечір, дівко!
Вона йому відповіла: — Убий перше жінку!
— Порадь мене, дівчинонько, як же її вбити:
Моя жінка молоденька та й буде проситись!
— Біжи, біжи до коршмоньки, напийся горілки,
Ой як прийдеш додомочку — візьмися до жінки!
Пішов, пішов до коршмоньки, напився горілки,
Ой як прийшов додомочку та взявся до жінки.
Вдарив її раз у груди — вона похилилась,
Що аж її червона кров землю сполонила.
— Біжи, біжи, мій миленький, дай матінці знати,
Нехай прийде матіночка на смерть попрощатись!
Ой як прийшла матіночка глянула в віконце:
— Лежить, лежить моя дочка збита, як суконце!
Ой що ж бо ти, моя доню, що ж ти провинила,
Ой що ж твоя червона кров землю сполонила?
— То ж я, мамцю, то ж я, любцю, то ж я провинила,
Що п’яниці до коршмоньки їсти не носила.
— Біжи, біжи, ти мій зятю, дай попові знати,
Щоб прийшов він із дяком на смерть сповідати!
— Нащо, мамцю, нащо, любцю, нащо сповідати,—
Штири дошки, сажень землі, живо й поховати!

Рукавичка

РукавичкаІшов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку:
— Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка. А ти хто?
— Жабка-скрекотушка. Пусти й мене!
– Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
— А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
— Та йди!
От уже їх троє. Коли біжить лисичка та й питає:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик. А ти хто?
— А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
— Та йди!
Ото вже їх четверо стало. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
— Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
— Та вже йди!
Уліз і той, — уже їх п’ятеро. Де не взявся — біжить кабан:
— Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
— Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
— Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
— Та вже влізу, — пустіть!
— Та що вже з тобою робити, — йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:
— А хто, хто в цій рукавичці?
— Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
— Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрідь. Пустіть і мене!
— Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
— Та якось будемо.
— Та вже йди, тільки скраєчку!
Уліз і ведмідь — семеро стало. Та так же тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся — нема рукавички. Він тоді назад — шукати її, а собачка попереду бігла. Бігла, бігла, бачить — лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: «Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички, — так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.

Попик череватий

Попик череватийПопик череватий шість днів спочиває,
А в сьому неділю людей оббирає.
В понеділок рано піп гроші рахує,
Як би більше здерти, над тим помудрує.
Як прийде вівторок, піп собі гайнує,
А через середу з кухарков фіглює.
А четвер настане — піп у карти грає,
В п’ятницю увечір чардаша гуляє.
Як прийде субота, почне план робити,
Як би знову людей в церкві ограбити.

Сосна гайдамацька

Сосна гайдамацькаВакуленко Йван — Махеєвої жінки дядько рідний — розказував,
 що Юменів батько-коваленко (як звуть — не знаю, не буду й казати) аж 20 заступів зробив і почав з парубками за шпилем кладі
 скрізь шукати. І от на пересипі за шпилем, на Генгелевій, де саме
 сосна росте, вирили гульбище гайдамацьке. А в йому — золотий полумисок, дві серги золоті і перстень золотий, бо й плани так показували, що там гульбище було.
Порались вони довго, а це тіко що почали саме добиратись до
 кладі,— де не візьмись — пані якась. Видко, до неї чутка дійшла,
 що суботяни шукають кладі. Поздоровкалась до їх. Пара коней добрих і кучер гарний у неї.
— Боже, поможи! — каже.— Льоху дошукуєтесь? — питає.
— Еге! — одвічають ті.
— От,— каже вона,— найдіть льох гайдамацький, а в йому —
 діжа-кадка з золотом, що й кіньми в діжі обернутись можна, така
 завбільш діжа та. От я й прикмету,— каже,— покажу. В оцім дубі,
 у дуплі,— показала на дуба,— шукайте ружжо.
Стали шукати й знайшли,— вже саме залізо з його, а деревина
 йому обгнила.
— А шукайте під другим дубом два стапки підків кінських.
Знайшли. Такі, як полумиски добрі! Мабуть, тіко так пороблені, а під кіньми й не були, бо де ж таких і коней достати. А може!..
Під гнилою колодою — кістки з купця. З товарами їхали купці
 з Росії, а гайдамаки й спобігли та одного живого, казала пані, й спалили живцем. Золото забрали, а кістки за прикмету покинули, 
і ружжо так само. Яка-то тоді воля була гайдамакам: що хотіли,
 те ії робили. Сама пані казала, що вона взята була гайдамаками
 з Умані ще дівчинкою. Все їм їсти варила.
— Як же знайдете льох, бо він од сих прикмет зараз недалеко
, то в йому — одна діжка з золотом, а друга з горілкою, третя з намистом. І одежа дорога над горілкою буде в льоху висіть.
— То ви ж знаєте, де й льох саме? — спитали копачі ті в неї.
— Знаю, та не скажу, бо така клятва положена гайдамаками, що
 як я викажу, то мене так і розірвуть, не при хаті згадуючи.
Вони й замовкли.
Я вже кажу тоді Вакулі:
— А чом же ви не сказали їй (вас же 20 чоловік було): та ми вас, мов, живою од нас не випустимо, як не скажете. А як скажете, та що вже буде з вами, ми за вас постараємось.
— Еге! — бідкувавсь Вакула,— не прийшло нам у голову. І церковцю було б чим старатись, якби знайшли були…
А воно ховали гайдамаки гроші, думали, що вони знову вернуться туди, що їхня таки сила візьме верх. На спомин про гульбище з-за Тясмини гайдамаки й сосну перенесли сюди й посадили, а, може, й се — прикмета, де кладь покладена.

Ой дівчина кріпко жне

Ой дівчина кріпко жнеОй дівчина кріпко жне –
Серпа в руку не бере,
А за нею густий сніп:
Штири дяки, п’ятий піп.

Ой гоню його, ма!
Не має дяк сорома:
Куди іде — не мине,
Поцілує, обійме.

Ой на горі стояла
Та на дяка кивала:
— Прийди, дяче, прийди
Не вчиню тобі кривди!

Одну козу мала,
А другу продала,
А третього цапа мала
Та смерть іспрятала.

А третього цапа мала,
Та смерть іспрятала,
Щоби дяк мовчав
Та на мене не ворчав!

Яструб – війтом

Яструб - війтомЗібралися якось яструби на велику раду. Треба їм було обрати собі війта. Порадилися вони: є тут, мовляв, один яструб файної вроди і до того ж письменний. І вирішили, що той буде добре війтувати.
Та поки його війтом не обирали, був він учений і мудрий. А як став війтом, то з того часу за багачами стоїть, а до бідних йому байдуже.
Бідні поки могли терпіти — терпіли. А бідних було більше, ніж багатих.
От пішли бідні позивати війта, хотіли його скинути. Але в суді сказали, що ще строк тому війтові не вийшов, нехай урядує.
Бідним несила терпіти, дуже війт не по правді робить, а до річного строку ще далеко. Подумали і вирішили:
— Чого ми будемо його терпіти? Коли поб’ємо, то він сам від нас піде.Піймали його, добре побили. І сидів він тихо, поки хворий був, а як одужав — полетів собі геть.
Почув той яструб, що у ворон нема війта. Почав до них навідуватись і впхався там у війти. Спочатку, як тільки його обрали, порядкував він добре: що вони йому казали, то він робив, і що він їм казав, вони виконували.
Ось оселилися ворону в одному лісі, а сорокопуди теж у тому лісі жили. Сорокопуди хоч і невеликі птахи, та дуже шкідливі. Дуже вони воронам надокучили, і почали ворони на них скаржитися:
— Що нам з ними робити?
А війт і каже їм:
— Якщо вони вам роблять шкоду, самі себе захищайте.
Розгнівались ворони на свого війта за такі слова, скликали раду, скинули його і сказали грізно:
— Якщо сам не підеш, вб’ємо тебе!
Ось прийшов він додому і розказав своїй жінці, а та як почула, почала його лаяти, докоряти:
— Не добили тебе яструби, то ворони доб’ють. Хіба ти не обійдешся без того, щоб бути війтом?
Подумав яструб, подумав, страх його взяв, він і каже:
— Та вже як упіймають, то вб’ють. І справді, навіщо це мені?
І пішов він з війтів. У своє село вертатися вже не хотілося, дуже сміялися б там над ним, а йому було б соромно. І каже він до жінки:
— Треба мені, мабуть, в іншому місці війтом стати.
Ось літає він по світу, прислухається, де нема війта. Почув звідкись, що у шпаків нема війта. Думає він, міркує: «Не личить мені самому йти до шпаків проситися у війти». І почав він стежити за ними,куди вони літають, підлітає до них і слухає. Коли достигли ягоди, шпаки почали літати зграями і живитися в садках, на городах та вирубах, де ростуть черешні. Але людям це надокучило, і почали вони кидати в шпаків патиками, стріляти. Надокучило й шпакам таку біду терпіти. Злетілося їх багато на віче, щоб вибрати собі війта. Злетілися в один ліс, кричать, радяться між собою. А той яструб перелітає з бука на бук і все ближче до них; він бачить їх добре, а вони його не бачать. Шпаки про свою справу радяться, а він усе слухає, чи не йтиме мова про війта. Ось сидить він коло них близько, а вони говорять:
— Коли б нам і чужий хто трапився та добре урядував, ми вибрали б і чужого.
Підлетів тоді яструб ближче, сів поруч на дерево і питає їх:
— Про що ви, пани брати, тут радитесь?
— Ой,— кажуть,— нам така біда. Всюди нас б’ють, нівечать, і нема нікого, хто б на захист став.
А яструб і каже:
— Зле ви робите, що у вас нема старшини, яка б про вас могла турбуватись. Ви мусите,— каже,— обрати собі війта, хай він голову сушить, аби вам було добре… Але як поставите війтом кого-небудь із своїх, то не будуть його боятися, бо замалий птах.
Подумали шпаки і кажуть:
— А може б, ми вас війтом поставили, може б, вас і боялись.
— Ну що ж,— каже,— порадьтеся, обирайте.
Скликали вони раду і вирішили:
— Най буде яструб!
А він їм каже:
— Війтом я можу бути. Тільки ви мені щодня давайте одного з-поміж себе на утримання. Бо як не згодитеся, то прийде чоловік з крісом і вб’є вас цілу сотню. А будете давати мені по одному, то все ж менше вас загине.
І шпаки погодилися на це. А як став він у них війтом, то і каже:
— Як хочете, щоб вас не вбивали, то сидіть по домівках.
Не подобався шпакам такий війт уже з першого ж разу, але що діяти?
Минув строк бути яструбові війтом, а не зробив він шпакам нічого доброго. А знищив за той час стільки, що залишилося їх лише дев’яносто.
Що тут робити шпакам? І вирішили вони його скинути. Кажуть:
— Коли він ще рік пробуде війтом, то жодного з нас не зостанеться.
Покликали вони його, але бачать, що скинути вже не легко. Тоді подумали і вирішили:
— Якщо його не побити, то ніяк не скинемо.
Злетілися вони докупи, обступили яструба колом, і хоч птахи вони маленькі, та дзьоби у них гострі. І як почали вони його довбати, то він божився-присягався, що вже ніколи не буде війтом.

Циганочко-ворожечко, скажи про мій сон, сон

Циганочко-ворожечко, скажи про мій сон, сон— Циганочко-ворожечко, скажи про мій сон, сон,
Що з-під лівого рукавечка вилетів сокол.
— То ж не сокіл, то ж не сокіл, то правда твоя, твоя:
Твоя жена Марусина сина вродила.
Твоя жена Марусина сина вродила,
До дванадцять часов ночі жизнь покончила.
— Командире, ти ж мій брате, пусти мня домой, домой,
Щось-то сталось в моїм домі з моєю женой.
— Відпустю тебе, козаче, та ще й не самого,—
Звелю тобі з стайні взяти коня вороного.
Їде, їде той Ванюша попід ту гору, гору,
Ніде світла не видати, лиш у мому двору,
Їде, їде той Ванюша попід ворота,
Він не знає, що є в нього бідна сирота.
Уїжджає той Ванюша в своє подвір’я,—
Ой не вийшла Марусина, вийшов мій отець.
Ой не вийшла Марусина, вийшов мій отець:
— Здрастуй, здрастуй, мій синочок, ти вже й удовець.
Входи’ Ваня, входи’ Ваня у свою світлицю,
Взяв синочка на рученьки та й сам обімлів!
— Ти, синочку, мій синочку, бодай же ти прожив, прожив,
Нащо ж ти нас, таких молодих, з пари розлучив?