Дитинство Хмельницького

У Бродах жив колись давніми часами пан Потоцький. Він мав багато добра геть усюди в Україні. Там перебувала його жінка, осібно від нього, і завідувала цим добром. Як воно там було, цього вже не знати, але досить, що українці збунтувалися проти Потоцького. Пан Потоцький вислав мерщій своє військо на Україну, щоб утихомирити цей бунт, і наказав бити народ та різати. Тоді то в тій різні один козак на службі Потоцького знайшов малого хлопчину, що йому дуже сподобався, сховав його під жупан і привіз до Бродів та й тримав при собі.

Довідався про це пан Потоцький і наказав показати цього хлопця, “те, мовляв, українське песеня”. І Потоцькому сподобався малий. Дивився на нього, дивився і не міг надивитися, надивуватися. А цей малий хлопчик був Хмельницький.

– Дай-но мені цього хлопця, – каже пан Потоцький до козака, – я його буду тримати у себе.

– Добре, – каже козак.

Пан узяв хлопчика до себе, до своїх покоїв і тримав його як за свого, а хлопчик ріс і ще кращав.

На цю пору пан Потоцький став будувати в Бродах замок (що стоїть іще й сьогодні) і справив великий бал із цієї нагоди. З’їхалося до нього на цей бал багацько панства-ляшества з усіх кінців. Їли вони там, пили, а по обіді всі вийшли на вал подивитися, як будується замок, а маленький Хмельницький і собі за ними побіг ззаду. Ходять ляхи по валу й дивляться, як будується замок. А людей аж кишить на будові, як тих мурашок: одні носять вапно, другі каміння та цеглюки, треті вертаються з порожніми цебриками, аж риштовання тріщить, а муляри мурують, тиуни кричать, а пан Потоцький все хвалиться перед гістьми цим замком, бо матиме, де ховатись від ворога. Почув це Хмельницький і каже:

– Овва! Це все руки складають, але руки можуть також і розібрати.

На те дуже розгнівався пан Потоцький і каже до гостей:

– Бачите, що то може українська душа!? Не стерплю того, щоб мені хлопська дитина таке говорила… Зараз йому голову зрубати!

Гостям стало шкода такого гарного хлопчика і вони почали заступатися.

– Це, – кажуть, – дитина, вельможний пане, нічого не знає…

Але Потоцький скрегоче зубами і навіть не думає угомонитися в своїй злості.

– Кажу йому голову зітнути, та й кінець, – каже.

Але, на щастя, знайшовся хтось між гістьми, що таку раду подав:

– Знаєте, що? – каже, – насипте на один полумисок жару, а на другий золота і поставте перед хлопцем. Як він ухопить перше за жар, то видно, що то ще дитина, не має розуму. Тоді даруйте йому життя. Але коли він вхопить перше за золото, то видно, що розум у нього є; тоді кажіть йому сікти голову з плечей.

Так і зробили. Поставили перед Хмельницьким один полумисок з жаром, а другий з золотом, та ще той полумисок, що з золотом, навіть ближче присунули. Але Хмельницький вхопився за жар і попік руки та й став плакати. А тоді гості заквоктали:

– А видите, вельможний пане, це ще дурна дитина, нехай росте.

– Та нехай росте, – сказав пан Потоцький з жалем.

Бо й йому стало тепер жаль малого, любого хлопця. Хмельницький ріс, як який панич, на дворі Потоцького, ба пізніше то став навіть і парадувати під панською рукою.

А коли Хмельницький виріс і дійшов до розуму, тоді така річ сталася. Пан Потоцький був день на забаві, а коли вернувся п’яний додому, то кріпко заснув у своїх покоях. А знаєте, що тоді зробив Хмельницький? Хмельницький закрався до нього, взяв його хустину і зняв з пальця перстень та й замкнув Потоцького на вісімнадцятеро дверей, а сам пішов до стайничого і зажадав собі найкращого коня вороного їхати на Україну. Стайничий осідлав коня, а Хмельницький помчав на Україну стрілою. Поїхав та й удався просто до пані Потоцької.

– Дайте, пані, – каже, – права українського народу, бо пан розпочав велику війну і жадає прав українських.

Так сказав і дав їй на знак хустину й перстень її чоловіка.

Пані Потоцька видала йому одразу права, а Хмельницький не дурний вже вертатися назад до Бродів. Він поїхав по всій Україні, вздовж і поперек, та всюди показував людям українські права. А українці збунтувалися знов на Потоцького і зробили Хмельницького своїм отаманом. Паню Потоцьку вигнали з її добра, а самі жили собі в спокої та й панували, як у Бога за дверима.А коли Потоцький збудився зі сну, бачить, що він замкненний в покоях, та давай щосили кричати. На його галас повідмикали двері, і він запитав про Хмельницького. Стайничий сказав, що той поїхав чогось до вельможної пані. Ба, Потоцький зоглядівся, що в нього нема ні хустини, ні персня, та й аж за голову взявся і вдарив об поли руками.

– Еге! – каже, – тепер уже знаю, куди стежка в горох… Чи не краще було мені його вбити, як ту гадюку, ніж годувати на свою голову!? Тепер він буде паном в Україні.

Та й посумнів пан Потоцький, а незадовго приїхала до нього й пані Потоцька і все йому розказала.

А Хмельницький панував собі з українцями. Але як довго Потоцький жив, то не зачіпав його Хмельницький. Аж коли помер Потоцький, тоді закликав гетьман Хмельницький: “Гей, треба по старому Потоцькому справити поминки”, – та й зібрав своє військо, та й вимашерував просто до Бродів. А коли стали під брідським замком, тоді сказав Хмельницькийдо своїх вояків:

– Розбийте, хлопці, цей замок, а все, що там є, буде ваше.

А сам з другою половиною козаків пішов на маєтки Потоцького, десь аж під Судову Вишню.

Козаки добували замок, але не могли дати ради. Котили колоди під вал, але ті, що боронилися, лили на них гарячу смолу, ставили драбини, а ті лили на них окріп. Яких вони вже й не уживали засобів, але все надарма. Козаки дали спокій і чекали на Хмельницького. Аж по якомусь часі приходить і сам Хмельницький та й питає козаків:

– А що, чи ви здобули той курник?!

– Не можна, – кажуть.

– Ей, лежани, лежани, не вмієте навіть дурного курника здобути.

– А як же його здобути, – кажуть козаки, – коли ми вже різних способів уживали, а все надарма.

А Хмельницький тільки покручує вуса та й сміється:

– Гей, гей, та якби ви були взяли тільки по халяві піску й висипали під замок, то були б дісталися до нього.

А козаки аж втішилися на таку раду.

– Ми вже, – кажуть, – принесемо й по десять халяв піску, щоб тільки здобути цей проклятий замок.

Але Хмельницький зупинив їх.

– Нехай останеться, – каже, – цей замок потомкам Потоцького.

Він подарував волю тим, що сиділи в замку, і потягнув далі на Україну. А він зробив це, бачите, з вдячності до Потоцького, що його виховав у себе і навчив багато добрих речей.

Ой у лузі, при березі калинонька зацвіла

Ой у лузі, при березі калинонька зацвіла,
Ой у той час у годину мати сина родила,
А вродивши того сина, до розуму довела,
А до розуму довівши, у некрути оддала.
Да вийшла мати на жовтесенький пісок,
Да провела по синові тонесенький голосок:
«Прибудь, прибудь, мій синочку, а до мене на часок!»
«Ой як мені, моя мати, к тобі прибувать,
Було мене, моя мати, у некрути не давать,
Лучче було мене, мати, в сиру землю прикопать,
Як тепер мені, мати, по кватиркам стоять».

Створення Єви

Бог, створивши всі предмети, живі й неживі, став ліпити з глини образ першої людини. А чорт, сидячи в той час за кущем, казав про себе: “Бог почав учитися ліпити з малих предметів, з порошинки, з камінця – і Йому легко було вчитися; але все-таки я – ліпший за нього майстер. Хто може порівняти Його першу, малу порошинку з моїм витвором – гарним, чудовим цапом! Я тепер розумію, що Сам Бог мені заздрить. Ось Він знову почав ліпити хтозна-що. А на вигляд чудова річ. Та я Його переплюну, мій витвір буде гарнішим”. Відтак чорт сам почав ліпити, уважно придивляючись до Божої роботи. Порівняв, поладнав – і справді вийшла гарна річ. Бог завершивши своє творіння, вдихнув йому душу, і воно стало жити. Так з’явилась перша людина – Адам. Чорт уже знав, що він своєю пір’їнкою нічого не вдіє, а тому почекав, поки Бог завершить Свою роботу. Після того, як було вдмухано душу Адаму, Богові не потрібна була більше пір’їнка, і Він її кудись поклав. А чорт цього лиш і чекав. Тільки-но Бог одійшов убік, чорт узяв Його пір’їнку і вдмухнув душу своєму творінню. Зліплене чортом творіння ожило, бо в пір’їнці лишилось трошки Божого духу, а решту чорт додав уже свого. Так з’явилася на світ Єва. Адам, угледівши Єву, ніколи вже більше не відходив од неї; і Бог нічого не міг удіяти… Ось чому жінка, отримавши свою життєвість од змішаного духу Бога і чорта, буває доброю і простою, а іноді й злою.

Три дні печі не топила, сім день хати не мела

Три дні печі не топила, сім день хати не мела,
Вся бригада в поле вийшла, а я спати лягла.

Ой приїхав бригадир та й на сивому коні:
— Іди, іди, ланкова, заробляти трудодні!

Ой приїхав бригадир та й до мене поморгав,
Я ще й копи не нажала — він чотири записав.

Я спитала бригадира, де його чекати,
А він сказав: «Увечері коло твої хати».

Ой не встигла ланкова з бригадиром стати,
Якась баба сказилася, дала жінці знати.

Ой біжить же його жінка та й з великим патиком:
— Іди, іди, чоловіче, викликає виконком.

А я в тому виконкомі та й не можу бути,
Я за тую ланковую не можу забути.

Ой він ходить по горі, а я по долині,
В нього болить голова, в мене всередині.

Мольфар Світован в Устиріках

Якось зайшов Світован в Устиріки. Зупинився в давнього знайомого дідуся Козьми Русинюка і почав приймати людей, що збігалися до нього зі своїми бідами. Нікого не відпустив без поради, допомоги. Тому дав коріння змієвону і свічок від болів у животі, того порадив, які трави допомагають від безсоння. Одному пішов скласти перелом, другого підтерти від порушениці, третьому примовити від переполоху. Де бідно діялося в хаті, дав кілька дукатів. Хоча був початок осені, з-під Чорногори дихав колючий вітерець. Ночі були холодні і господарям не хотілося готувати дорогому гостеві ночівлю надворі.
— Будете, Пилипку, спати в хаті, але вибачєйте, єк вас вкусит єкас блиха. Бо так осінь має до себе, шо вдень тне мушня, а вночі кусают блихи.
— Коби за все така жура. У мене є і на це рада, — сказав, усміхаючись Світован.
Пошпорпавшись за ременем, він витягнув голку, пошептав над нею і заткнув у підлогу. Тільки що голка торкнулася підлоги, як до неї почали скакати блохи з усіх сторін. За хвилину серед хати червоніла куля завбільш смерекової шишки.
— Цеї ночі не будете чухатиси, — мовив старий. — Лиш не пробуйте кивати, бо рано маю їх розпустити.
Газда з газдинею не спускали очей з уярмлених бліх.
Тільки що хотіли укластися спати, як надворі забрехала кудлата сучка Пужла. Газда вийшов в хороми і сердито спитав:
— Кому не дає спати? Хто там?
— Дуже добрий чоловік, корчмар Йойна. Ай-вай! Прошу вас, пане газдо, пустіт до хати!
— Газда відсунув дерев’яну засувку і Йойна, задріботівши ногами, вбіг до хати.
Шо летиш, єк перепужений! Шє мені блихи розпудиш, крикнув сердито Світован.
— Ай-вай! Біда, пане Світоване! Прийшов до вас за поміччю. Дурно не хочу.
— Кажи, шо тобі треба?
— Ну, знаєте, моя жінка Рухля злягає і не годна вродити. Ціла купа жінок коло неї і не годна вродити. А вона, біднетко, так мучиться… Сподіваюси на вас, пане Світоване. Ви дуже добрий чоловік.
— Мольфар, хитро посміхнувшись, витягнув з-за ременя золотий дукат і подав корчмареві.
— Іди бігом додому і поклади жінці оцес дукат на пуп. Лиш пантруй добре, аби не впав. А прийдеш суда і скажеш, шо тобі жінка вчинила — хлопчіща ци дівчинище.
— І це все? — спитав корчмар, дивлячись на старого благальними очима.
— А ти шо бірше хотів? Біжи, аби не було запізно.
Корчмар прожогом вилетів з хати. Вранці прийшов веселий, окрилений щастям. Його великі чорні очі сяяли від радощів.
— Дай вам, Боже, здоров’єчка, пане Світоване! Абесте сто років жили та й людем добро робили.
— Та ти кажи, єкий в тебе прибуток, — знетерпеливився мольфар.
— Нівроку, нівроку! Два хлопці-близнюки, єк горішки-вилущики. А такі крикливі! Ай-вай!
Мольфар дав йому ще один дукат.
— Вчерашний не відбираю, а сегоднішний додаю. Це дарунок твоїм хлопчіщям від мене. Я добрий єк на почєток, так на руку. Най тобі ростут здорові.
— Дякую, дякую, сто років вам…
— А ти, Йойно, коли буде оцес газда віддавати свою внуку-сироту, то маєш дати беривку горівки і дві бочці пива. Бо єк не даш, то сам знаєш…
— Чому не дати? Дам, бігме дам. Ви не знаєте Йойну.
Гречно попрощавшись з мольфарем і господарями, корчмар пішов додому.
— І коли ви промовили над дукатом? — спитала газдиня.
— Та тут, Євдошко, не треба було нієкої примівки. Юдейський рід любит гроші. Наколи жиденєта зачули золото, махом потєгнулися до дуката.
Світован, добре поснідавши, лагодився в дорогу. Забрав з собою і чародійну голку, на якій вже не було жодної блішки.
— Дєкую вам файно, газдики чесні. Єк не вмру, то прийду до вашої внуки на вєсілєчко, — сказав, виходячи з хати.

Прийшов кум до куми

Прийшов кум до куми,
Кума ложки миє.
— Покинь, кумо, ложки,
Пожартуєм трошки.

Прийшов кум до куми,
Кума ріже зілля.
— Покинь, кумо, зілля,
Підем на весілля.

Прийшов кум до куми,
Кума мете хату.
— Покинь, кумо, хату,
Підем у загату.

Звіро-люди

Зрозуміло, що ми питали бабусю, хто ж такі ті страшні вовкулаки-вовкуни? Як ними стають? Вона й розповідала. Казала, що є люди, які вміють перетворюватися у вовка – то люди-чарівники, ворожбити. Такі зло приносять. А є й гинчі вовкуни, котрих силоміць перетворили у вовків ті ж ворожбити. Або й самі вовкулаки. То нещасні вовкуни. Особливо як їх перетворюють надовго. Щоб їм знов стати людьми, треба пройти іноді багато випробувань. Буває, що люди просять ворожбитів зробити когось вовкулакою. То гріх великий – людину звіром зробити.