Нюхарі та курії

Померла в чорта мати. Поклав він її й позганяв усіх чортів голосити. Зібрались курії з люльками, а нюхарі з ріжками. Ось курії сіли в рядочок біля чортової матері, а нюхарі – в другий. Курій що потягне з люльки, то й плюне чортовій матері межи очі – так усю її й обплювали; нюхарі сидять собі смирненько, і коли потягне якийсь тютюну з ріжка, то з очей покотяться сльози, наче він плаче. Дивиться чорт, дивиться та й каже: “Добра це річ – нюхати тютюн: і себе повеселиш, і за іншим поплачеш”.
Дізнались люди, що чорт похвалив нюхарів, і давай і собі товкти тютюн та потягувати з ріжка, як ті чорти, що голосили за чортовою матір’ю.

На городі квітки в’ються

На городі квітки в’ються,
А за мене хлопці б’ються.

Не бийтеся, нема за що,
Хоч я гарна, но ледащо.

Коли б же я була знала,
Не йшла б заміж та гуляла.

Тепер треба мені знати,
Головоньку клопотати.

Хату мести, сіни мести,
Ще й до плуга обід нести.

А мій милий хату замітає,
А я рада, що той помагає,

А мій милий діжку місить,
А він мене і тим тішить.

А мій милий тісто дробить,
А я рада, що й то робить.

Дурні багачки

В одному селі жив чоловік, що називався Пригодою. У нього все йшло шкереберть. Не було ніколи чистої години, бо його жінка замість язика мала бритву в роті.
Продав вола, а жінка нарікає:
— Ти такий нездалий, що тебе обдурили! У голові в тебе, як у дрантивім решеті.
Чоловік розсердився:
— Говориш, як з гарячки! Сама б не потрафила й гусака продати.
— Хто, я? Не бреши, бо як піду на ярмарок, то тобі облупиться від сорому лице. Будеш знати, що таке твоя жінка.
Настав ярмарковий день. Жінка вбрала новий кожух, взяла гусака під пахву і подалася до міста. Здибала якогось чоловічка й питає його:
— Як платяться тепер такі гусаки, як оцей?
Чоловік потримав гусака в руках і відповів:
— Можна продати за одного ринського, дванадцять шусток.
Тоді було так, що один ринський складався з дванадцяти шусток.
Жінка прийшла з гусаком на ярмарок. Покупці питають:
— Скільки хочете за гусака?
— Одного ринського, дванадцять шусток.
Їй дають ринського, а вона каже:
— Дайте дванадцять шусток.
Дають дванадцять шусток, а вона:
— Дайте ринського.
Покупці зрозуміли, що жінка в рахунках — ні бе, ні ме, ні кукуріку. Підійшов один шахрай у дрантивих лахманах.
— Нате ринського, а дванадцять шусток зараз принесу. Аби знати, кому маю заплатити гроші, дайте мені ваш кожух, а я лишу вам лапсердак.
Жінка погодилася. Дала шахраєві гусака, новий кожух і одягла його дрантивий лахман.
Шахрай радий, що стільки придбав за одного ринського, і відразу ніби крізь землю провалився. Жінка чекала, чекала та й пішла додому в дрантивому лахмані. Чоловік ледве впізнав її.
— Що сталося, жінко?
Вона розповіла, як ярмаркувала.
— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаси гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, а як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня.
— Сідайте, добрий чоловіче, — привітала гостя. — Скажіть, хто ви є і куди йдете.
— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
— Йой, ми вас чекали! — І жінка дістала з-за образів хустину з великим ґудзом. Розв’язала й виклала Пригоді купу грошей. — Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть…
— А я звідки знала? — сердилася багачка.
Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую, — поклонилася багачка.
– І ще прошу, абисьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Най буде, беріть!
— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами, Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо!
Пригода їхав із села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати…
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.

Коло наших ворітечок

Коло наших ворітечок
Стоїть хлопців табуночок.

Стоїть хлопців табуночок,
А дівчаток черіньочок.

— Де ти, милий, забарився,
Щo додому не прибився?

— Чекай, мила, не ругайся,
Я в найомчики найнявся.

За сто рублів за чотири
Ще й коники воронії.

Три ремесла

Був де не був один багатий піп, багатий, як граф. Він мав стадо корів, волів, свиней, овець, коней…
Біля нього жив худобний церківник з жоною і трьомахлопцями.Той сарачисько, церківник, бідував, хоснував фарськуземлю…
Коли його сини підросли — старшому минуло чотирнадцять, середущому тринадцять й молодшому дванадцять років, — каже йому піп:
— Неборе, церківниче. Ти не маєш нічого. Ти худобний. Дай своїх хлопчиків до школи, аби вйвчилися на щось і годні були жити. Як вивчаться, хай собі роблять, що їм бог судив…
Радиться церківник з жоною:
— Небого, записати би нам наших синів до школи.
— Та запишім… Добре буде, як вивчаться на когось. Спечу їм хліба, покладу в тайстру і хай ідуть з богом…
Наладила мати їсти на путь, і хлопці зібралися і йдуть.
Ідуть, ідуть, ідуть. Прийшли на розпуття. Наймолодший — він був з них наймудріший — говорить:
— Браття, якщо ми прийшли ід сьому розпуттю, так підемо далі: старший правою дорогою, середущий — середньою, а я — лівою.
Коли розлучалися, сказали собі:
— Через три роки тут маємо стрітитися. Якщо декотрий з нас скорше прийде, мусить других дочекати…
І старший пішов своїм путьом і вивчився за шустера [шевця, чоботяра], середущий за кравця, а наймолодший попав до одного панаі почав учитися на… розбійника. Пан полюбив хлопця, бо був дуже шіковний…
Минув рік. Каже пан:
— Но, хлопчику, зараз йдемо у ліс, і я увиджу, на що тиздатний…
Прийшли в ліс. Увиділи гніздо:
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Мусиш вилізти на дерево, взяти яйця з гнізда так, аби пташка тебе не втямила і не вчула.
Хлопчик виліз на дерево і взяв яйця так, що пташка його не почула і не увиділа…
Пан похвалив його:
— Хитро ти вчинив… Но тепер поклади яйця на місце…
Хлопець знову виліз на дерево, айбо коли клав яйця, пташка його вчула і полетіла…
— Ще ти, хлопче, не досить хитрий. Ще мусиш вчитися.
Минув другий рік. Пан знову привів хлопчика в ліс…
— Видиш те гніздо?
— Виджу.
— Вибери яйця, аби пташка тебе не вчула, не втямила…
Хлопець вибрав.
— Ну, поклади яйця на місце.
Поклав так, що його не вчула, але коли спускався з дерева на землю, пташка вчула і полетіла.

Continue reading

Світить місяченько, ясная зоря

Світить місяченько, ясная зоря,
Та й на то подвір’я, де бідна вдова.
А в тої вдовиці гарна дівчина,
Стоїть на подвір’ю, чеше волосся.
Та й у синім морі умивається,
Білим рушниченьком утирається.
А на синім морі пливуть кораблі,
А на тих кораблях хлопці молоді.
А на тих хлопчиках шапки козацькі,
А одна шапочка похилилася,
Наша Верховина зажурилася.
А ми ж тую шапочку підіймемо,
Нашу Верховину розвеселимо.

Відповів по щирості

Прислали денщика офіцеру, а він був дуже злий та зараз же:
— Почему это тебя, такую гадость, ко мне прислали? Разве там не было лучших?
А денщик йому і відмовляє по щирості:
— Добрих, ваше благородіє, і послали добрим, а мене до вас, і я ніяк не винен, ваше благородіє.