Коломийки про козаків (VII)

Ой вже було три морози, аж ся вода здула,
Любила я козаченька, а тепер забула.
Ой вже було три морози, аж ся вода знесла,
Любила я козаченька, біда го понесла.

Ой вже мені не ходити зеленим потоком,
Та вже мені не любити козака під боком.

Ти гадаєш, козаченьку, що я тя кохаю,
А я таким драпаком хату замітаю.
Ти гадаєш, козаченьку, що за тебе стою,
Я такеє закохане ношу під п’ятою.

Ти гадаєш, козаченьку, що за тобов гину,
А я тебе так навиджу, як жид солонину,
Ти гадаєш, козаченьку, що ся тобов тішу,
А я з тебе шкіру злупю, на вербу повішу.

Нещаслива тота лава, що я на ній спала,
Стояв козак під віконцем, я того не знала.
Нещаслива тота лава тай тота лавиця,
Стояв козак під віконцем, як ясна зірниця.

Ой козаче, козаченьку, чо ти ся волочиш,
Коли другим повідаєш, що мене не хочеш.
Скажи ж мені, козаченьку, щирую правдоньку,
Чи ти мене вірно любиш, чи но на зрадоньку?

Розвивай сї, сухий дубе, зелений бодаче,
Прошу тебе, не зрадь мене, молодий козаче.
Не буду я пива пити, бо те пиво квасне,
Не зрадь мене, козаченьку, таке дівча красне.

Нікому ся не дивую, тілько сама собі,
Щом ся дала намовити, козаченьку, тобі.

Ой козаче, козаченьку, тамтось мені милий,
Як у лісі при дорозі волупок зогнилий.

Ой мала я миленького з чорними очима,
А щоби був ще файнійший, том го намочила.
Мокни, мокни, козаченьку, три дні і три ночі,
Бодай тобі викапали чорненькії очі.

Ой що б ті був, козаченьку, ясний перун забив,
Я була си дівка файна, ти мі віку збавив.

Бодай тебе, козаченьку, тілько било громів,
Що ві Львові і Кракові мурованих домів.

Бодай тебе, козаченьку, спалив світ біленький,
Сім раз я-м ті вчарувала, а ти здоровенький.

Яка була дівчинонька висока, тоненька,
Пішла марно з сього світа через козаченька.

Така була дівчинонька, як права рученька,
Пішла вона марне з світа через козаченька.

Безрукі

Десь, колись, кажуть, ніби у якомусь царстві-государстві за хабарі праву руку відрубували.
Ну, але одного разу взяли та й засудили якогось хабарника за хабарі. Треба, значить, йому праву руку відрубати. Ну, відрубувати повинні судді, поліція. Кинулись до них, аж — глянь, а у них у всіх давно всі руки повідрубувані.

Про злого війта

У Корневі, славнім селі, неславу зробили —
Та що війта на дорозі буками забили.
А війт ходив до корчмочки, зчаста напивавсі,
Кого здибле на дорозі, над ним збиткувавсі,
Кого здибле на дорозі, над ним збиткувавсі,
Та від своїх людей смерти він не сподівавсі.
Як ішов війт до корчмоньки, вгорнув кацевайку,
Та й буду вам повідати всю правду, не байку.
Ой пішов війт до корчмочки в зелений вівторок,
А Лащаки вже ходили за ним неділь сорок.
Ще повернув до Данила: «Добрий день, Данило,
Я ще в тебе забавлюсі, бо щось ми не мило,
Я ще в тебе забавлюсі, горілки нап’юсі,
А як піду до корчмоньки ще й когось наб’юсі.
Як узявсі забавляти, взявсі напивати,
Та взєла го Данилиха на смерть сповідати.
Де вона го сповідала? Таки в своїй хаті,
Але йому закін дали таки її браті.
Як вона го сповідала, запасков накрила,
Щоби му сі, як священик, в очі не дивила.
Як вона йго сповідала, він сі бив у груди,
Уже його сповідати священик не буде.
Та й пішов війт до коршмочки, єв сі напивати,
А три браття Лащикових взялисі змовляти,
А три браття Лащикових взялисі змовліти:
«Як буде йти війт із коршми, треба єго вбити».
Пішли жито столочили на середні гони,
Такі буки злагодили, як ті макогони.
Йде парубок дорогою та й красно співає,
А війт іде п’єний з коршми та й його питає,
А війт іде п’єний з коршми коло опівночі,
Питаєсі: «Що ти ходиш, парубче, поночі?»
А він йому повідає: «Що тобі до того?»
А війт думав, що там нема вже більше нікого.
Взяв війт бука в поліцая, три рази го вдарив,
А він ніби утікає та й галас ісправив.
А як прибіг брат стриєшний та вдарив го ззаду:
«Тікай, війте, вже не будеш бити всю громаду».
Як ударив по голові, а війт поваливсі,
А той другий межі очі, що він го набивсі.
Як звалили його д’землі, зачєли го бити,
А війт уздрів, що це не жарт, зачєв сі просити:
«Даруйте мі, хлопці, життє, я ще хочу жити».
«Не будем ті дарувати, будем тебе бити,
Бо як ми ті подаруєм, ти нас будеш вчити».
Поліціант лише дістав раз та й втік на перелаз,
Та й нікому не дав знати, аби прийшов зараз.
Прибігає він до братів: «Уставайте, браті,
їдьте війта привезете неживого д’хаті.
Нім си браття повставали, коні повпрягали,
Хлопці війта вже забили, вже сі й поховали.
Та як брати повставали та й їдуть на возі,
А війт лежить в кацевайці вбитий на дорозі.
Кацевайка замащена, голова побита.
«Будеш, війте, пам’ятати ці зелені св’їта».
Як учули у Корневі, що вже війта вбили,
Тогди собі у Корневі всі свято зробили.
Тогди собі у Корневі всі свято зробили,
Бо вони му, гей, панщину, шерварки робили.
Єго коні в стайні стоять, люди гній му возять,
Кого здибле, то ще й наб’є буком на дорозі.
Та як брати приїхали, зачали тужити:
«Тобі, братчику Федорку, лише б тепер жити,
Та й братчику Федорчику, брате наш рідненький,
Коли-с не був іще війтом такий молоденький».
Дали знати аж до войска, до брата рідного:
«Приїдь, брате, бо убили люди брата твого».
А брат з войска як приїхав, став си на порозі:
«За що тебе люди вбили, брате, на дорозі?
Покажіть ми тих парубків, що убили брата,
Голови їм постинаю, не треба їм ката».
Але люди йому кажуть: «Ти не вихваляйся,
Як-єс катом не вибраний, сам не обирайся,
Як-єс катом не вибраний, не будеш за ката,
Бо за таке сумліннячко вбили твого брата».
Вітер віє, шелевіє, лісами колише,
З’їхаласі комісія, протоколи пише.
З’їхаласі комісія та й були дохтори,
Пішли люди дивитисі, що війта вже порю[ть].
Та де вони го пороли? Таки в його хаті,
Заплакала його жінка та й сестри і братті.
Заплакала його жінка: «Газдо мій рідненький!
Коби-с не був ти ще війтом, такий молоденький!»
А як сестра приступила, зачєла тужити:
«Братчику мій Федорчику, лише ж би ті жити!»
Послухайте, люди добрі, такої новини:
Хто чим в лісі орудує, той від того гине:
Хто у лісі все рубає, може го дуб вбити,
А хто в воді все плаває, може сі втопити.
А хто в воді все плаває, може сі втопити,
А хто людей все буком б’є, мусять його вбити.
А у лузі при долині зацвіла калина,
А нам сі за війта співанка скінчила.
А хто вміє заспівати, нехай заспіває,
Ступареві співаночки най не забуває.
А хто вміє заспівати, тому не є штука,
Я співанки заспіваю, бо Ступарів внука,
За Грициху, за Данила та за війта злого,
Я вам можу заспівати й за царя старого.

Розповідь колониста

Да, багато таки мені прийшлось за своє життя і бачити, і чути.
Літ двадцять п’ять тому назад в саду нашого колоніста Якоба Вибе знайдені були дві гармати: одна мідна, а друга залізна. Вони складені були навхрест, на глибині не більше півтора аршина.
А то якось знайшли цілий склад зброї – на острові супроти колонії Кічкас. Тепер цього острова нема, він змитий водою, а раніше ми пасли на ньому коней і бачили повикопувані рови і батареї.
Один з цих ровів йшов прямо по напрямку до скелі Ворота. Знаходив зброю і на Стовпах – там теж були укріплення, але вони засипані піском.
Раніше на Хортиці можна було всякої всячини знайти, а тепер колоністи навчились підбирати усякий дріб’язок і продавати євреям, які щороку навіщають для цього діла наш острів. Мідних і чавунних речей, особливо куль, багато пішло на завод Леппа, де їх плавлять і виливають із них різні речі. Ядра і бомби підбирають руські баби – вони йдуть їм для різних домашніх потреб. Тепер багато підібрано людьми, а багато знесено водою. Бачите, колись Дніпро був вужче, ніж тепер, йшов ближче до Вознесенки, чим до острова, тому наша Хортиця й була ширше. А з часом, Дніпро став утрачати свій лівий берег і від Вознесенки, і подався вправо, ближче до острова, став розмивати його краї, виносити з них різні речі.
У старину, бувало, як підеш по різним балкам на острові, то чого тільки не побачиш. Там тирчить велика кістка від ноги людини, там біліють зуби разом з широкими щелепами, там повивертались з піску ребра, порослі високою травою, які з часом стали жовтими, як віск. Задумаєш, бувало, викопати ямку, щоб щось зварити чи спекти – натикнешся на гвіздок чи шматок заліза. Хочеш зірвати собі квіточку, нахилишся, аж там череп людський, прогнилий, з дірками, крізь які виросла трава. Треба коли сховатися від кого-небудь у печері, біжиш туди і натикаєшся на великий мідний казан чи глиняну чашку, чи ще що-небудь подібне.

Їхали чумаки з України

Їхали чумаки з України,
Викресали вогню з кременини.
Викресали вогню з кременини
Та й пустили пожар по долині.
Запалили пожар по долині,
Запалили гніздечко солов’їне.
— Сива зозуленько, сестро ж моя,
Ой пропав я тепер й діти мої!
— Чи я не казала, ти ж мій брате:
Не мости гніздечка край лужечка.
А мости гніздечко у лужечку,
На високім древі, на вільшині.
Ніхто ж того древа не зрубає,
Ніхто ж твоїх діток не спіймає.
Ой молодий козак розгулявся,
Під козаком коник розігрався.
Та й на синє море увігнався,
На синьому морі обломався.
Бийся, коню, вибивайся
До тій, що любив, ще й кохався.
До тій вдовоньки молодої,
А до тих діток-сиріточок.
А до тих же діток-сиріточок,
Що ходять по вулиці без сорочок.

Чершамбе

Сеїт-Яя мав добре обличчя в глибоких зморшках, посивілу бороду, згорблений стан і був незвичайно худим. Коли, бувало, хлопчаки проходили повз його сад, він вибирав їм найбільший бузурган чи спілу солодку горобину і починав наспівувати свою сумну пісеньку — «Чершамбе-Чершамбе [середа-середа. Всі знали цю «Чершамбе» і чому співає її Сеїт-Яя, бідний Сеїт-Яя, котрий давно вже, як гадали, не при своєму розумі.
У селі не пам’ятали, коли з’явився Сеїт-Яя. Казали тільки, що завжди помічали за ним химерність. Важко було знайти когось, хто б краще від нього зробив щеплення, поклав катавлак, посадив чубуки. Він працював з ранку до ночі, рідко відвідував кав’ярню, здавався тихим, невразливим. Але хто ближче знав Сеїт-Яя, добре розумів, який гострий розум має цей чоловік, і тому багато з односельців його недолюблювали. Пригадували, як соромив він шанованого Пурамета, котрий, виходячи з дому, завжди торкався кутка кімнати:
— Торкнися двічі про всяк випадок.
Відвертався соцький Абляз, коли зустрічав Сеїт-Яя, тому що коли померла його тітка, він розповів у кав’ярні, як вили напередодні на верхній частині села собаки. Усі знали, що після цього буває, але Сеїт-Яя голосно сказав:
— Ну й розумного в соцькі вибрали!
У Муртази здох кінь. Усі вітали Муртазу, адже народ вірить, що Аллах пожалів чоловіка, якщо замість нього забрав коня. Сеїт-Яя бурчав:
— Мало в Аллаха справ, щоб перейматися вашими проблемами. Скоро бублики пектиме вам.
Мулла хитав головою:
— Погано Сеїт-Яя закінчить, його язик не знає, що базікає. Навіть дурнем назвав, коли почув, що поглузував Сеїт-Яя над п’ятницею [п’ятниця – день відпочинку у мусульман]. У п’ятницю йшли літні чоловіки в мечеть і покликали із собою Сеїт-Яя. Він посміхнувся:
— Ідіть, ідіть, я в середу прийду.
— Кепські його справи, — казали старі, — певно, Аллах цілком відібрав у нього розум. Ох, і дурень Сеїт-Яя. І почали люди хто сторонитися, хто потішатися над ним, і ніхто не хотів віддавати свою дочку за нього заміж. А саме настав час Сеїт-Яя женитися, і багато хто помітив, що почав він сумувати. Відчула це й хазяйка, в якої Сеїт-Яя служив робітником, і вирішила посватати за нього одну вдовичку із казанських татар. Не люблять наші татари чужих. У тих дівчата ходять відкритими, не соромляться розмовляти з чоловіками, починають вдягатися, як у місті. Але Сеїт-Яя погодився:
— Хоч і казанська, а жінка. Великий огірок, малий огірок — все одно огірок. Сватай, — сказав він господині, і ввечері пішов до хати, де жила вдовичка. Та сиділа на порозі й жувала мастику. Подивився на неї з-під рукава Сеїт-Яя і подумав: «Гарна. Шкода лише, що не закривається. Спокійніше було б». Постояв ще, прихилившись до одвірка, а потім промовив до жінки:
— Коли буде ніч, приходь у сад моєї господині.
Присвиснув і пішов до себе. Не спав тієї ночі Сеїт-Яя, не спала і вдовичка. Вертілася на повсті, зітхала, подушка гарячою здавалась. І коли затихли голоси на селі, накинула хустку й пішла під горішину. Під горішиною весілля можна влаштувати, не те що маленькій жінці сховатися; одначе скоро найшов її Сеїт-Яя.
— Як свататимусь, підеш за мене? Жінка вагалася з відповіддю: люди засміють, що вийшла заміж за дурня. Але Сеїт-Яя вмів добре голубити, до того ж приніс цілу хустку солодкої, з горіхом пахлави і не боявся шепнути на вухо сороміцьке слово. І погодилася вдовичка:
— Піду.
Веселим став Сеїт-Яя, подвійну роботу хазяйці виконував.
— Певно, порозумілися,— міркувала господиня.
По п’ятницях, коли всі татари відпочивали, Сеїт-Яя облаштовував своє господарство; мурзав пічку у дворі, щоб випікати хліб, зводив хлівець для корови.
— А сіно де візьмеш? — запитувала господиня. — Накошу на Юланчик.
Дивувалася хазяйка:
— Та чи ти при своєму розумі?
Адже всі знали, що то за місце Юланчик. Недарма люди називали його Зміїним кублом. У комишах жила змія, яка, згорнувшися, здавалася копичкою сіна, а коли йшла полем, робила десять колін і більше. Щоправда, вбили її яничари, котрих Акмелизький хан виписав зі Стамбула. Та залишилися від змії дитинчата. Коли принесли в село голову вбитої змії, повну-повнісіньку гадюченят, налякані люди розбіглися хто куди, а гадюченята полетіли до свого гнізда і перетворилися на джинів. Тарактаський джинджи бачив їх у п’яному хороводі. І ніхто не ходив на Юланчик. Та Сеїт-Яя не побоявся.
— Не вірю я цим вигадкам про Юланчик. Ніяких джинів нема і шайтана нема, може, нічого нема, — сказав господині.
— Ох, тоді коси, дурню, — зітхнула жінка.
І пішов Сеїт-Яя на Юланчик. Від того, що люди обходили стороною це страшне місце, трава там стояла в пояс, а з-під коси вискакували зайці, випурхували птахи.
— Накошу сіна, прийду полювати, — подумав Сеїт-Яя.
І тільки подумав, як раптом побачив через балку на бугрі чорного собаку з хвостом догори. Завив собака. Сеїт-Яй передражнив його.
— Вий, вий, я теж умію.
Тієї ж миті собака зник. Надійшла чорна хмара, закрила сонце, погнала по землі сіру тінь.
Сеїт-Яя вирішив відпочити і приліг під дикою грушею.
— На півзими накосив сіна,— розмірковував він. — Тепер зайців наб’ю — шубу дружині пошию; дичини наб’ю — господині віднесу, а вона весілля допоможе нам справити.
І заснув Сеїт-Яя. Не чув, як налетів вихор куряви, як закрутив скошену траву, як завив голодною собакою. Здалося тільки йому, що віддалеки грає музика. А коли розплющив очі — завмер від жаху.
Летіло на нього козляче весілля. Попереду три горбаті цапи з людськими обличчями дуділи на комишевих дудках; за ними старий цап з вивернутими рогами бив у бумбало коров’ячою ногою. Цілим стадом скакали чорні козли і серед них на верблюді сиділа, вертілась, із бубном в руці, його наречена. Сеїт-Яя хотів кинутися до неї, але вона це помітила і сховалася у верблюжий горб. І запищали, застрибали по всьому комишу голі курчата, і почорніло від них навколишнє поле, і понеслося весілля далі.
Потемніло в очах Сеїт-Яя. Лише потім згадав він, що позаду всіх бігла горбата потвора, кланялася йому і вигукувала обертаючись:
— Чершамбе, чершамбе!..
Прибіг збожеволілий Сеїт-Яя в село і не найшов своєї нареченої. Кажуть, пішла кудись і більше не поверталася.
Минуло цілих двадцять років. Сеїт-Яя жив відлюдником у хазяйчиному саду і тільки по п’ятницях приходив у село спитати, чи не бачили його нареченої. Підходив до мечеті й чекав, вийде мулла. У благенькій одежині, сумний і змарнілий, Сеїт-Яя ставав перед ним на коліна і благав:
— Зроби так, щоб п’ятниця була середою, тоді найду наречену. Адже горбатий джин на весіллі вигукував: чершамбе, чершамбе…
І, повертаючись під вечір до свого саду, сумний і згорблений, Сеїт-Яя глухим голосом наспівував печальну пісеньку:
— Чершамбе, Чершамбе.