Молодий мисливець

Кримськотатарська казка

В одному селі жив молодий мисливець. Ніхто в окрузі не міг порівнятися з ним у вправності та удачливості. Всі мисливці поважали його за те, що він ніколи не полював заради того, аби похизуватися своєю спритністю. І скільки б здобичі не приніс з полювання, завжди поділиться з сусідами.
Якось він узяв рушницю, осідлав коня і поїхав у ліс на полювання. І трапилось з ним незвичайне: він заблукав у лісі. Ніби втрапив сюди вперше. Куди б він не спрямував коня, всюди перед ним стіною встають непрохідні густі зарості, начеб володар лісу вирішив не випускати його зі своїх володінь.
Втомлений і вимучений мисливець набрів на невелике озеро і вирішив відпочити. Стриножив коня і відпустив його на пашу, а сам приліг на сухому горбочку й заснув. Довго він спав чи ні, прокидається, дивиться: кінь його стоїть — не поворухнеться, а великий рудий Лис грається з його хвостом.
Мисливець обережно взяв рушницю, прицілився, як раптом Лис заговорив людським голосом:
— Не вбивай мене, мисливцю. Я тобі в пригоді стану.
Послухався його мисливець, не став убивати. Залишив коня
біля озера, а сам пішов на полювання. Підстрелив він двох жирних куріпок, повертається назад, дивиться, а Лис стереже коня, не дає коневі далеко заходити.
Мисливець вирішив нагородити Лиса за роботу: одну куріпку віддав йому, а другу засмажив на вогні і з’їв сам.
Другого дня мисливець пішов на полювання і заодно пошукати додому стежку, а в цей час, зачувши здобич, підкрався до озера Вовк. Він уже приготувався накинутись на коня, але його зупинив Лис:
— Брате мій. Вовче, ти не мусиш чіпати цього коня. Цей кінь належить моєму господарю. Він мисливець і стріляє без промаху. Краще-но давай разом стерегти коня і ти не пожалкуєш.
Підстрелив мисливець двох куріпок і одного фазана, повертається до озера та й бачить, що біля його коня вже два сторожі… Нічого робити, віддав він фазана Вовкові, одну куріпку Лисові, а другу з’їв сам.
Третього дня пішов мисливець в ліс і, не встиг він зникнути за деревами, як до озера прийшов Ведмідь. Зрадів він, помітивши коня. Вирішив Ведмідь, що цієї здобичі йому вистачить на кілька днів і тільки-но зготувався накинутись на здобич, як перед ним з’явилися Вовк і Лис. Вони йому й кажуть:

Continue reading

Через сад стеженька

Через сад стеженька,
Йде дощик здрібненька.
«Ой отвори, мужу, врота,
Бо йду п’янесенька».

Муж ворота отвирає
Та так свою жінку лає:
«Що ти, мила, та гадаєш,
Що о дому ніц не дбаєш?»

«Все то через хлопці,
Та й через коханці,
Що як піду та й звечора,
Не прийду аж вранці».

Ой взяв за рученьку
Та й повів до хати:
«Цитьте, діти, не кричіте,
Най ся виспить мати».

«Ой коби-сь ти, мужу добрий,
Та взяв батіг довгий,
А взяв мене бити:
«Не ходи до корчми пити!»

«Коби-м тя не любив,
Зараз би-м тебе бив,
Але но тя дуже люблю,
Бити тя не буду».

«Ой ти не попович,
А я не попівна,
Коби-сь мене хоч раз вибив,
Не була би-м свавільна!»

Козаки і смерть

Ішло два козаки степом, надибали дерево й сіли в холодку. Один на бандурці пограває, а другий слухає. Коли се один і каже:
— Ой, братику, біда! Смерть іде!
А воно, бачите, в степу так здалека видно.
— Ну, то що? — каже той.
— Та вона ж нас постинає! Тікаймо!
— Е, ні, брате, не подоба козакам утікати! Та й спека он яка чортяча, не дуже-то й підбіжиш! Будем уже сидіть. Раз мати на світ родила, раз і помирати!
— Коли так, то й так!
Сидять. Надійшла Смерть і каже:
— Оце й добре, що я вас, волоцюг, спіткала. Годі вам гуляти та розкошувати, у шовкових жупанах ходити та мед-вино пити. Ось я вас зі світу зжену, косою голови постинаю!
— Стинай, — каже один козак, — на те твоя сила й воля! Тільки дай мені, милостива пані, перед смертю люльку покурити!
— Ну, — каже Смерть, — коли ти мене милостивою панею назвав, то вже кури собі!
Вийняв козак люльку та як закурив! А тютюн добрячий, міцний, — як пішов од його дух та дим, то Смерть аж набік одійшла.
— Оце, — каже, — який поганий дух! Як се ти таку погань куриш?
— Та що ж, — каже козак, — так мені суджено!
Як розійшовся дим та дух, Смерть знов приступила.
— Ну, — каже, — покурив, тепер я вас обох постинаю!
— Стривай, милостива пані, дай і мені пільгу! — каже другий козак. — Дозволь мені перед смертю табаки понюхати!
— Нюхай, — каже, — та знай мою добрість.
Вийняв той козак ріжка, бере понюшку, а сам думає, як би йому призвести Смерть, щоб вона понюхала!.. Нюхнув на один бік, нюхнув на другий, крекнув, бо табака була добре заправлена: там до неї було й чемериці, й тургуну, й перцю додано для моці, щоб у носі крутило.
— А що ж воно, добре? — питає Смерть.
— Та як кому! — каже козак.
— Ану, дай спробувати! — просить Смерть.
— На, милостива пані!
Як нюхнула Смерть, як закрутить їй у носі, як чхне вона — аж косу впустила!
— Цур же йому, — каже, — яке погане! Ще поганіше, ніж той дим! І як се ти таке паскудство вживаєш?!
— Отак, як бачиш! — каже козак. — Приймаю муку цілий вік, бо так уже мені пороблено чи наслано, — Бог його зна! Мушу терпіти…
— А! — каже Смерть. — Коли так, не буду ж я вас косою стинати! То не штука — вмерти, а от ти чхай іще п’ятдесят літ!
От таким чином і визволилися козаки від наглої смерті.

Проти Івана сонце іграло

Проти Івана сонце іграло.
Ой рано, на Івана.
А де ж воно ночувало?
Ночувало у Івана.
А що ж воно вечеряло?
Ой рано, на Івана.
Вечеряло варенички,
Ой рано, на Івана.
Варенички з цибулею,
Ой рано, на Івана.
З цибулею, з чорним маком,
Ой рано, на Івана.
З чорним маком, з пастернаком,
Ой рано, на Івана.
І з юшкою, з петрушкою,
Ой рано, на Івана.

Не копай під когось яму

У селі Городниці проживав давно гоноровий граб’я [граф]. Мав фільварок і жив, як у Бога за дверима. А недалеко від нього жив молодий адвокат, відомий на всю округу. Справедливий був, мудрий і виграв багато судів. Хоч маєтку не мав, зате жив не згірш багатого сусіда.
Поколегували сусіди. Граб’я з жінкою нині гостять пана адвоката і пані адвокатову, а завтра самі їдуть у гості. Старий пан не раз спостерігав, що адвокат дуже милий до його молодої жіночки, і ревність вразила горде серце. У кожнім погляді, в кожнім русі обох видів зговір і зраду. Аж схуд старий. Прийшла осінь, і пані адвокатова не могла часто гостювати. Тож адвокат сам приходив і до півночі грав з сусідами в карти. Навіть в думці адвокат не мав чогось гріховного до сусідки. Певно, то була молодість і розум, що зв’язували молодих людей. Кожного вечора граб’я водив сусіда через старий сад, аж до хвіртки і стомлено вертав назад. Ревнощі гризли його все більше з кожним днем. Від жінки відгризався, як скажений пес. Доводив бідолашну до плачу. Адвокат також відчув незрозуміле поводження пана і заказав собі більше туди не йти.
А граб’я закликав собі двох хлопців і каже:
— Ото вам завдаток по п’ятдесят ринських. Там і там викопайте глибоку яму на півтора росту, накрийте гілляками і сидіть збоку. Хто б туди не впав, закидайте камінцями і зарівняйте землею. Наготуйте дерену і закладете ним місце. По всім отримаєте ще по п’ятдесят ринських. Чули?
Хлопці переглянулись, але до грошей були лакомі:
— Чули, пане. То кажете кожного? А як то будете ви, то що? —пожартував один.
— Сип землю, лайдаку, і на мене!
— А хто решту грошей дасть?
— Бог, свинтусу! Марш мені з очей!
Ото вже і ніч спустилася за вікном, стихли голоси, а граб’я ходить по палацу і курить люльку. Минула північ, а пан не має місця. От байстрюки невмивані, певно, поснули в кущах. Як був в халаті — почовгав надвір. Повагався хвилю пан і пішов по стежці в надії, що вже сусід нелюбий в ямі конає. Мудрував так старий, аж зайшов на гілляку — і полетів у яму.
— То я, я… Не кидай!
А хлопці таки намерзлися і поснули в кущах. Як почули тріск і крик, вхопили наготоване каміння — та в яму… Рискалями засипали яму, зарівняли, а зверху вклали дерном. Згинув старий граб’я безславно, і ніхто навіть не знав, де гниють його кості. Хлопці мовчали, коли дізналися, що засипали таки свого пана. Навіть тих п’ятдесят ринських не шкодували. Думали вони: не рий на когось яму, бо сам в неї впадеш!

Світи, місяцю, світи, місяцю

Світи, місяцю, світи, місяцю,
Хоч годиночку в нічку:
Нехай перейду, нехай перейду
До дівчиноньки річку.
Нехай перейду, нехай перейду,
Ноги не замочу;
Хай люди знають, хай люди знають,
Що до дівчини ходжу.

Про напад турків

Се було давпо. Се я вчула від своєї мами.
Нападали на наш край люди чужі, турки. Вони нищили урожаї
на полях, цілі села, а людей забирали прислужувати їм.
Одного дня жали люди в полі пшеницю і побачили турків на
конях, що спускалися з горба. Усі кинулися навтьоки. Але з жінками
були й діти. Вони не вміли ще добре втікати. Одну дівчинку й хлопчика турки злапали і повезли з собов.
А через кілька років вони знову прийшли у це саме село. Забрали
багато людей. Між ними знаходилась мама тої дівчинки, що перше
забрали турки. Вона постарішала, згорбилась. Коли начальник турків
привіз її до себе додому за служницю-няньку для своїх дітей, мама
зразу ж впізнала в його жінці свою дочку Світлану. Вона нікому
про те не говорила.
Одного дня її дочка прала, а вона бавила дитинча, співала йому,
колисала. Мама поклала хлопчика в люльку і заспівала: «Люлю,
люлю, внучатко, моє миле татарчатко». Світлана вслухалась у пісню
наймички і розсердилась на неї за те, що та назвала її дитину внучатком. Здоймила з цвяха пльотку і почала бити нею наймичку. Мама не втрималась і заплакала: «Я ж тебе, доню, зростила, вигодувала, жодного разу не вдарила, а ти мене б’єш». Світлана не повірила їй і звеліла довести, що вона — її мама. Тоді мама сказала, що коли Світлані було шість років, вона прала і ненароком обварила їй шию окропом. Справді, у Світлани був шрам на шиї.
Коли приїхав чоловік, Світлана усе йому і розповіла. Вопи зраділи зустрічі і жили усі разом дуже заможно.
Коли настав час, що турків вигонили з нашої землі, йшов розподіл людей: наші люди мали повернутися до себе додому, але було
багацько людей, які виїздили з турками. Поділ проходив у Кам’янці
через браму. Там стояли наші воєнні і стояв старший турок, який
командував усіма іншими. Коли до брами під’їхали турок, Світлана
з дитиною і її мама, старший турок крикнув: «Котора наша віра —
на бік лівий!». Вони проїхали браму і дочка з мамою непомітно
повернули праворуч. Турок поїхав у лівий бік і не бачив, що вони
не з ним разом. Але коли він обернувся, то дуже розлютився і крикнув: «Якби був знав, що ти така, то була б давно твоя голова по
Кам’янці валялася».
Світлана з мамою мали з собою два міхи грошей. Вони щасливо
повернулись у своє село.