Пішла мати жито жати

А-а, а-а, а-а, а!
Пішла мати жито жати,
Та не собі — пану,
А-а, а-а, а-а, а!
Мале дитя без сповиття
Не мав талану,
А-а, а-а, а-а, а!
Рости, сину, не гни спипу
Та на чужій ниві,
А-а, а-а, а-а, а!
Добудь життя, моє дитя,
То будеш щасливий,
А-а, а-а, а-а, а!

Свята П’ятниця

Ось наварила я обідати, спекла хліб і сіла причесатися. Коли приїхали з поля син і невістка. Пообідали ми. Невістка позолила сорочки, і сіли ми з нею прясти. Пряли ми аж до вечора. Увечері входить до нас якась жінка – стара-престара, одягнена у свитку, причому свитка на ліктях подерта, і крізь дірки світило голе тіло. Ввійшла і каже:
– Доброго вечора! А що ви сьогодні робили?
А я й кажу:
– Спекла житнього хліба, вмилася, зачесалась, а невістка позолила сорочки, та й сіли удвох прясти.
– А ви, – каже, – забули, що сьогодні Свята П’ятниця?
– І справді, – кажу, – забула!
– Та ви, – каже, – хоч і пам’ятаєте, а все ж у Святу П’ятницю і хліб печете, і сорочки золите, й чешетесь, і прядете, а про те забуваєте, що в п’ятницю нічого цього не можна робити, тому що П’ятниця – така ж свята, як і інші, і що вона терпить за вас муки, коли ви її не шануєте!
Проказала це і скинула із себе свитку, а під свиткою, виявляється, нема ні сорочки, ні спідниці, а голе тіло, та таке попечене, подряпане, поколоте, і по всьому тілу пухирі такі величезні, як буханці.
– Ось, бачите, – мовила вона, – яка я попечена, позолена, поколота, які в мене пухирі? Коли ви печете хліб, у мене відразу ж вискакують пухирі, коли ви золите сорочки, я відразу ж покриваюсь попелом, коли ви чешетесь, на моєму тілі відразу ж з’являються басамани, коли прядете, це все одно, що мене колете, – тому я поколота.
Коли вона сказала нам це, ми відразу ж із невісткою давай хреститися, давай молитися. Ось Свята П’ятниця і каже:
– Ну, тепер прощавайте! Сьогодні я вам нічого не зроблю, лише дивіться ж – на майбутнє не печіть житнього хліба, не золіть сорочок, не прядіть і не чешітеся у Святу П’ятницю, коли ж робитимете все це, то на цьому світі вас спіткає лихо, а на тому світі кипітимете в смолі, і пектимуть вас, золитимуть і молотимуть веретенами, і терпітимете ви те, що я тепер зношу.
Промовила і з тим пішла.

Текла річка з-під берега, з-під зеленого дуба

Текла річка з-під берега, з-під зеленого дуба,
Було ж мене не сватати, коли я не люба.
Ой не люба, ой не мила, зроду не любила,
Пусти ж мене, мій миленький, у вишневий садочок.
Не буду я в саду рвати твоїх ягодочок,
Тільки зірву з рожі квітку да й пущу на воду:
— Пливи, пливи, з рожі квітка, рівно з берегами,
Да й припливи, з рожі квітка, аж до моєї мами.
Пливла, пливла з рожі квітка, да й на воді ізв’яла.
Вийшла мати воду брати, да й квітку спіймала:
— Ой чого ця з рожі квітка на воді зів’яла, —
Видно да моя донечка в недузі лежала.
— Не лежала я, мамочко, ні дня, ні години,
Збила мене лиха доля да і без причини.

Ведмедівка

Колись прийшла орда, спалила місто, а люди позбігались у замок. Довго думали татари, як би добути його, піймали якогось ляха, – забув уже, як він прозивався, – і обіцяли йому грошей, щоб він відчинив хвіртку, що була над ставом. Він і відчинив, вони вночі і влізли. А там у замку була попадя. Вона як почула, що татарва у замку, то вхопила шаблю і була б не пустила татар, та ніхто їй підмоги не дав; вона втомилась, так її і зарубали.

Налетіли гуси

Налетіли гуси з далекого краю,
Збили, сколотили воду на Дунаю.
Бодай тії гуси з пір’ячком пропали,
Що нас молоденьких в москалі забрали.
Гей, і шкода, шкода біленького цвіту,
Що розвіяв вітер та й по всьому світу;
Гей, і шкода, шкода хлопця молодого,
Що пішов служити осударю й богу.
Там треба служити, вірно працювати,
За отця й за мати треба забувати;
За отця й за мати, за рідну хатину,
За сестру, за брата, за любу дівчину.

Якими були собаки

Якось ішов чоловік на полювання і, зустрівши двох звірят, запитав їх, звідки вони. Звірята відповіли: “Ми жили у воді, а тепер житимемо на землі”. “Як ви зветеся?” – спитав чоловік. – “Собаки”. – “Як я можу пересвідчитися?” Собаки вийняли свої документи й показали йому. Тоді чоловік той каже до них: “Дивіться, вам дозволено жити на землі лиш один рік, а по закінченні цього часу знову треба йти у воду”. Через рік зустрівся він знову з тими ж звірятами і став сварити їх за те, що й досі живуть на землі, коли термін вже вийшов. “Без документа нам не можна йти у воду”, – відповідали звірята. – “А де ж ваш документ? – “Ми віддали котові”. – “Ходіть же й візьміть його в кота”. Собаки пішли до кота і зажадали в нього свій документ, але документа в кота вже не було: його вкрали миші і з’їли. Так собаки мусили залишитися на землі й живуть на ній дотепер. Тому й нині людина переслідує собаку, собака – кішку, а кішка – мишей; і собаки, й коти, і миші завжди будуть між собою непримиренними ворогами”.

Чорна курочка, чорна

Чорна курочка, чорна
Ще й до того чупорна,
Як взяла кукотати,
Не дала вночі спати.

Бодай сі когут знудив,
Що мене рано збудив.
— Причини, боже, ночі,
На мої чорні очі.

Причини, боже, днини,
На мої чорні бриви,
Причини і другую
На мене молодую.

Сиділа на колодці
Моргала на молодців:
— З гаю, молодці, з гаю,
Чорні я очі маю.

— Біс тебе бери з ними,
Давно ж ти дуриш ними.
— Ой якби-с не дурила,
Давно би-с людьми била.