Діду, який бог?

Запитав онук діда:
— Діду, який бог?
— З сивою бородою, буває лисий, а більш з чуприною, і кашляє він, бо старий дуже!
Онук зрадів:
— О! Я його сьогодні бачив. Ходив по городу й огірки молоденькі крав!
— То не він!
— Він, діду… Точнісінько такий, як ви сказали, ще й кашляє. Певно вмирати збирається!

Ой поїхав Івасейко на поле орати

Ой поїхав Івасейко на поле орати,
Зачала ся Марисейка на пречки збирати.
Оре Івась, оре за стареньким дідом:
— Нема ж мої Марисейки з ранейким обідом.
Ой прийшов же Івасейко до нової хати:
— І де ж, і де ж, мої діти, да де ж ваша мати?
— Пошла ж, пошла наша мати за гай по телята:
«А будьте ж ви здоровії, мої соколята!»
Ой пошов же Івасейко до нової скрині:
Ні сукна ми, ні пенязів, ані господині.
Ой вдарив сі Івасейко у поли руками:
— Діти мої, діти мої, що я почну з вами?
— Чей же, тато, чей же, тато, чей же не журіться:
Іде восень зимненькая,— тато, оженіться.
— Діти мої дрібненькії, вам то не в час буде,
Мені жінка за женою, вам не мати буде.
— А ми на то не дбаємо, жеби мати була,
Жеби змила, розчесала і приємна була.

Казка про Іллю Муромця та Солов’я-розбійника

Ілля Муромець родився під городом Муромом, у бідній сім’ї. Батько й мама його ходили в ліс, дрова рубали, обробляли землю і сіяли скільки могли, там півгектара, чи що. І так годували сина Іллю, бо він слабий був на ноги. Тридцять літ Ілля на печі лежав, не міг уставати, нічого не міг робити.
Коли пройшло тридцять літ, батько й мати Муромця були в лісі, на роботі, а Ілля лежав на печі; прийшли три старики і гукають:
— Іллюшко, Іллюшко, одчини двері!
Він каже:
— Як же я вам відчиню, я слабий на ноги, я не можу вставати.
— Устанеш, устанеш, ану понатужся, Іллюшо, ану встань!
Ілля понатужився, як махнув ногами, так із печі зіскочив зразу аж на землю. Зразу пішов, одчинив двері, старики увійшли і сказали:
— Ну, Ілля, ти мав велику хворість і пережив. Тепер ти будеш радіти, твій тато і мати будуть радіти, бо будеш ти здоровий і сильний богатир.
Подали вони йому кухоль води:
— От на, випий цей кухоль води, і тоді відчуєш, що буде з тобою.
Він узяв потягнув раз.
— Ну, що відчуваєш?
— Велику силу в собі чую.
— Добре, ану потягни іще раз!
Він перехилив, випив ще раз тої води…
— Ну, що тепер відчуваєш?
— Таку силу, — каже, — відчуваю, що коли б у сиру землю вставити
кільце, то я взяв би за ге кільце і всю землю перекинув би.
— Ну, добре. Тепер так, Іллюшко,— вони кажуть,— ти своєю силою не хвастайся і не розказуй нікому, а роби так, щоб тобою раділи твій тато й мама. Злого нікому не роби, а тільки роби добро.
В той час на руську землю нападали татари. І от Ілля Муромець вирішив захищати руську землю од татар. Якраз була окружена Казань.
Ілля Муромець підійшов під Казань (а там були три царі татарські, богатирі), вирвав дуба і як почав колотити ті війська їхні. Розбив усе військо татарське, тільки три царі-богатирі осталися. Він прийшов до них і сказав:
— Ідіть у своє царство татарське і закажіть усім, щоб більше ніколи на руську землю не приходили. Я б і вас теж тут положив, ну оставляю тільки для того, щоб ви всім заявили, аби більше не приходили сюди. Бо на руській землі появився богатир Ілля Муромець, який всіх вас розіб’є.
Пішли ті назад, а Ілля Муромець зайшов у город. Люди поховалися: хто в хати, а найбільше по церквах. Зайшов він у церкву — повно людей, плачуть і моляться богу.
— Що ви тут робите, люди добрі? — питає Ілля Муромець.
— Як, що робимо? Що ти не бачив, що в нас за городом татари стоять, зараз нас усіх поб’ють, переріжуть.
— Де ті татари? Ніяких татар нема, вийдіть подивіться.
Вони як вийшли, як подивились — нема нікого, наче й не було татар.
Почали вони веселитися, почали дякувати Іллі Муромцю, почали його просити, щоб він остався в них.
А він сказав:
— Ні! Я вас визволив і піду далі визволяти, татари ще далі пішли. А ви тепер не бійтесь, до вас ніхто більше не прийде. Працюйте, як ви працювали раніше, і нікого не бійтеся. — Сів Ілля Муромець на коня і поїхав. Взяв путь прямо на Київ. А на Київ дорога була далека, треба було кружляти багато, тому що на прямій дорозі сидів сильний і страшний розбійник— Соловей-розбійник. Там ні птиця не пролітала, ні звір не пробігав, ніякий богатир не проходив — Соловей-розбійник усіх побивав.
Ілля Муромець узяв прямоїжджою дорогою, мимо того лісу, де Соловей-розбійник сидів. А сидів він на трьох дубах, на дев’яти суках. Зробив собі там гніздо, щоб йому видно було по всьому лісу. Як тільки хто їде, йде — він зразу як засвистить по-солов’їному, аж листя з дерев падає. А як зареве по-звіриному, так дерево ламається; і хто живий там їде, падає на землю і вмирає.
От як помітив Соловей-розбійник, що Ілля Муромець їде, як засвистить по-солов’їному — листя посипалось; як заревів по-звіриному — його кінь на коліна впав.
Ілля Муромець штовхнув свого коня коліном і каже:
— Вставай, а то віддам тебе собакам — нехай з’їдять, що ти злякався Солов’я-розбійника?
Під’їхав Ілля Муромець, а Соловей-розбійник як побачив, як зіскочив з дуба до нього… Та Ілля Муромець націлився і пустив стрілу прямо йому в праве око. Та стріла вийшла через голову і полетіла, а Соловей-розбійник упав на землю. Ілля Муромець підскочив до нього, враз схопив його, здушив своїми руками. І вже розбійник Соловей відчув, що в руки попав сильнішого за себе, думає: «Ну, оцього я вже не видержу…»
Взяв Ілля од свого сідла одв’язав стремена — ремені міцні, зв’язав Солов’ю-розбійнику руки, зв’язав ноги, прив’язав до сідла, сів і їде прямо до Солов’я-розбійника у двір.
А Соловей-розбійник мав дочку, богатирку-дочку мав. Як побачила та богатирка, що їде Ілля Муромець і батько її прив’язаний до сідла, схопила залізну дошку у дев’яносто пудів і кинула прямо в Іллю Муромця — хотіла убити його. А Ілля Муромець як ударив плечем у ту дошку, вона повернулась назад і — прямо в богатирку — убила її одразу.
А жінка Солов’я-розбійника побачила вже, що біда, почала просити Іллю Муромця:
— На тобі який хоч викуп, золотом чи сріблом, тільки остав мені мужа живим.
Він відповідає:
— Ні-ні! Він своє пережив! Стільки він людей згубив із світу, стільки він дітей осиротив, щоб я оставив його тепер живим? Нізащо! Мені викупів не треба, я не йду заробляти гроші, а йду захищати всіх, на кого нападають.
Повернув коня і поїхав прямо в Київ.
У Києві тоді княжив князь Володимир. Як приїхав Ілля Муромець — у князя якраз був пир. Усі богатирі з князем гуляли.
Як він приїхав і оголосив, хто він такий, князь спитав:
— Якою ж ти дорогою їхав до нас?
— Я їхав, — каже Ілля Муромець, — прямоїжджою дорогою.
Всі богатирі зіскочили з місць, особливо був там поважний богатир. Альоша Попович. Попович зіскочив та каже:
— Ні, ні! Не може бути, неправда, князю, то він бреше. Хто у нас може їхати прямоїжджою дорогою? Там Соловей-розбійник сидить, там ні птиця не пролітає, ні звір не пробігає.
— Ага, такий ти богатир, — каже до нього Ілля Муромець, — ти Солов’я-розбійника боїшся? Ану, — каже, — ходімо, я вам покажу, де ваш Соловей-розбійник.
Вивів усіх з князем: і княгиня вийшла, і богатирі. Показав він їм:
— Ось ваш силач Соловей-розбійник, ось!
Вони як глянули, що той прив’язаний до сідла, так усі зразу переконалися, що Ілля Муромець справді богатир. Він Солов’я-розбійника біля сідла держить, значить, він його побідив.
Тоді князь Володимир каже, не питає нічого Іллю Муромця, а до Солов’я-розбійника:
— Ану, Соловей-розбійник, засвищи по-солов’їному та закричи по- звіриному!
А Соловей-розбійник відповідає:
— Не ти, — каже, — мене взяв у полон, не маєш права мені й наказувати! Нехай мені накаже той, хто мене в полон узяв.
Тоді князь каже:
— Ну, Ілля Муромець, накажи ти йому!
От Ілля Муромець і каже:
— Ви станьте тут, — до князя і княгині — накрив їх буркою — я вас прикрию, щоб у вас перетинки у вухах не полопались, коли він буде свистіти.
А Солов’ю-розбійнику наказав:
— Ану, слухай, Соловей-розбійник, що я тобі наказую, засвищи іще раз по-солов’їному!
Так він як засвистів — листя посипалось з дерев і ті богатирі, які були у князя Володимира, попадали і рачки тікали. А він іще як заревів по-звіриному, так ті ррр-а-а-чки розбіглися, хто куди попав, князя й княгиню Ілля держав під буркою, щоб не попадали і щоб перетинки не полопались.
— Такі ви знатні, га? — каже Ілля Муромець до богатирів. — Тікаєте? А як же я од нього не тікав?
Тоді вивів Солов’я-розбійника у поле і одрубав йому голову.
Потім остався жити у князя Володимира. От одного разу знов богатирі з’їхалися до князя. Гуляли там, пирували і щось там не помирилися, посперечались з Іллею Муромцем. Підмовили князя, і князь узяв та й посадив Іллю Муромця в тюрму. Посадив у тюрму і ту тюрму обгорнув землею, валом таким. І не посилав три роки Іллі Муромцю їсти, думав, що Ілля вже там загинув.
А дочка князя Володимира, щоб батько не знав, таємно носила Іллі їсти. І він собі там сидить, їсть, п’є, а князь думає, що він уже давно помер.
Пройшло три роки. Коли це один татарський цар, богатир, на ймення цар Калін, присилає до князя гінцем листа, пише: «Я татарський цар Калін. Мало мені моїх татар, хочу забрати і твою Київщину. І коли ти мені добровільно не оддаси своє царство, то я прийду з військами, завоюю тебе, і ти будеш з своєю жінкою у мене на кухні воду носити».
Почитав князь Володимир того листа, перелякався. Зразу почав радитися з жінкою:
— Що нам робити, що нам робити?
Привезли й дочку.
— Що нам робити?
Дочка каже:
— Ану пошліть, може, живий Ілля Муромець там?
— Що ти, — каже князь, — здуріла, чи що? Три роки він голодний там сидить, він давно помер, його кістки там розсипались, мабуть.
— Та ні, ні, ану пошліть!
Він знову кричить на неї, а далі:
— Та, може, і справді він живий.
Батько бачить, що дочка пристає, та й каже:
— Ану підіть подивіться!
Пішли, розкопали… Знайшли… А Ілля Муромець сидить пісеньки наспівує.
Вернулись вони до князя і говорять:
— Ілля Муромець живий, наче з ним нічого і не було.
— Правда?
— Правда.
— Ану гайда! — князь бігом до нього. Прийшов, одімкнув усі двері, випустив Іллю Муромця і почав просити:
— Іллюшко,— каже,— Іллюшко, прости за те, що я на тебе прогнівався і посадив тебе в тюрму! Виручай тепер нас із біди!
— Ні-і! — каже Ілля Муромець. — Іди ти собі! Ти хтів заморити мене голодом, ти мене тут томив, щоб я вмер, а тепер хочеш, щоб я йшов виручати тебе? Нема!
Послав князь княгиню.
Прийшла княгиня, просила, просила, знову Ілля відмовився:
— Hi-і! Нізащо вас не буду захищати!
Тоді дочка каже:
— Ану піду я попрошу.
Прийшла дочка, він не відмовляється, каже:
— Ти мене годувала, ти мене держала на світі, за тебе йду, буду захищати руську землю! Мають, — каже, — твій тато і мама щастя.
І як вийшов Ілля Муромець, як пішов з Каліном-царем воювати! Розбив Калінове військо. А цар Калін був здоровий, сильний богатир. Коли Ілля розбив його війська, він сам взявся з Іллею боротися.
Бились, бились, троє суток бились. Цар Калін уже наче зовсім подужав Іллю, кинув його об землю і придушив.
А цар Калін татарський мав три дочки, три красуні, і не хотів він Іллю Муромця убити, а тільки залякати. Витяг кинджал і каже:
— От я з тебе кишки випущу!
А потім:
— Ну, ще оставлю тебе живим. У мене є три дочки, вибирай яку хочеш заміж і будеш жити у мене, будеш мене захищати. Нащо тобі оті руські князі поздавалися, коли ти сам за них б’єшся, а вони не помагають тобі?
А Іллі Муромцю оті старики, які його оздоровили, сказали: «Ти як будеш на руській землі, то все будеш од землі сили набиратися. Скільки будеш лежати на землі, стільки будеш сили набиратися». От цар Калін його душить до землі, а Ілля дума: «Га-га-га, души, души!»
Та все стає сильнішим і сильнішим.
Цар Калін грозить йому:
— Якщо не хочеш мою дочку заміж узяти, то я тебе зразу ж за колю.
А Ілля спокійно лежить. Лежав-лежав, а вже відчуває, що силу має. Узяв захопив ногами та як кине царя Каліна вгору. Той піднявся метрів на десять угору, а тоді як упав — мало не вбився об землю.
Ілля Муромець живо схопив його за ноги і давай ті війська, котрі були ще не добиті, тим царем Каліном колошматити. Крутить кругом себе і його ж війська б’є. І розбив усі війська татарські. Потім вернувся назад у Київ, узяв у князя Володимира дочку заміж і живе собі, царствує.

Я ж кивав…

Прийшов чоловік п’яненьким додому. Постукав у двері і стоїть, притаївся.
— Це ти, Миколо? — гукнула жінка.
За дверима тихо. Жінка знову:
— Це ти, Миколо?
Тихо. Жінка відважилась і відчинила двері.
— Чого ж ти не відповідав? — питає.
— Та я ж кивав головою!—несміливо відповів чоловік.

Жовнірські коломийки – II

А ти дубе кучеривий, без пліт похилив се,
Упав ем сє на негідну, молодий вженив се.
Та маю се женитоньки, негідницю брати,
Волю взєти ґвер на плечі тай маширувати.

Ой жениш ся, пане брате, береш білявочку,
А я беру ґвер на плечі та йду на війночку.

А я хлопец молоденький не доріс, не доріс,
А зі Львова до Кракова карабін не доніс.

А я хлопец молодейкий доросту, доросту,
Я цїсарским карабіном положу до мосту.

Карабине, карабине та карабинойку,
Коби тебе положити хоть на годинойку.

Карабіне, карабіне, тай карабіноньку,
Через тебем, карабіне, втратив дївчиноньку.

Карабіне, карабіне тай карабіночку,
Як бим тебе нє носив, мав би я жіночку.

Ой не вмілас, дівчинонько, Божейка просити,
Шо я пішов цїсареви карабін носити.

А як мене відобрали та ми дали ґвер, ґвер,
А я ни знав, що за біда, та в болото вер, вер.

Як ми дали ґвер на плечі, як тота машина,
Вісїмнацїт фунтів важит, нещасна година.

Карабіни, карабіни, який ти тяженький,
Я до теби, карабіни, хлопиц молоденький.

Ой я мислив, що підросту і буду косити,
Мене взєли тай віддали карабін носити.

А я гадав, пане брате, що піду косити,
Прийшла карта від цїсара карабін носити.

Скарб біля Царевої могили

Біля села Гданцівка, що неподалік Кривого Рогу, існує легенда, переказана нам жителем Вознесенська Г. Процюком:
– Більше п’ятдесяти років тому, коли я був ще молодим, мій батько переказав мені заповіт, залишений йому моїм дідом. Це були відомості про захований у землі в минулому столітті значний скарб – коштовності запорізького війська. Батько мені розповів з усіма подробицями:
Біля міста Кривий Ріг є велика могила, що називається Царевою. На відстані більше ста саженів від неї є прикметний знак. Від того знака у відому мені сторону, на відстані 50 махових саженів, на рівному полі викопана запорожцями яма глибиною до 10 саженів. Там же викопаний погріб, у якому заховано більше 300 пудів срібних і золотих запорізьких грошей та різних старовинних речей. Погріб цей зачинений 10 замками, кожен з яких важить більше 100 пудів, і забитий камінням. Земля, що залишилася від ями, віднесена на далеку відстань і зарита в землю, щоб не було слідів. На розкопки цього місця прямим шляхом, говорив Процюк, потрібно витратити більш ніж 300 крб., але йому передано місце з боку, де можна відкрити вхід менш ніж за 100 крб. Окрім цих багатств, у другому окремому місці, за словами Процюка, захований казан із золотом, що належав отаману війська, який важить більше 10 пудів.

Ой п’є чумак і гуляє

Ой п’є чумак і гуляє,
Товариство напуває.
Ой хто тому чумаченьку
Добра доглядає?
Доглядають сусіди,
Іще добрі люде.
Да вже з того чумаченька
Хазяїн не буде!
Ой у лузі калина,
Да схилилась вітка.
Розпилася, розгулялась
Чумацькая жінка.
Чого ж вона схилилася?
Буйний вітер повіває.
Чого ж вона розпилася?
Бо хазяїна немає.
Ой у лузі калина,
Да схилились вітки.
Розійшлися, розбрелися
Чумацькії дітки.
Чого ж вони схилилися?
Буйний вітер повіває.
Чого ж вони розбрелися?
Бо батька немає.
Стали думать і гадати,
Старшого брата питати:
— Порадь же нас, старший брате,
Де нам батька шукати?
— Якби батько на базарі,
То і музиченьки б грали.
Якби батько у шинкарки,
То б бряжчали склянки й чарки.
Якби батько у дорозі,
То б скрипіли ярма й вози.
Якби батько утопився,
То б Дунай би розлився.
Якби батька вовки з’їли,
То б і ліси зашуміли.