Долина червоних маків

За нашим селом Шилами колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар піснею звеселяв і радував степ. Цей голос пісні кликав кохану дівчину вівчаря. Вона крадькома від злого батька приносила вівчареві їжу. Була щасливою у пестощах і розмовах з хлопцем.
Одного дня не прийшла вівчарева наречена. Не прийшла вона і завтра, не прийшла і позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виспівував свої співаночки, викликав свою кохану. А її все не було. Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана. Та той лиш тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав він у сонечка, а воно пустило ненароком світлий промінець та й сховалося за хмару. Вівці теж збились докупки. Сумно у степу, сум важкий ліг на душу хлопця. Довго ходив вівчар, знову виспівував, йшов і йшов, а степ тихо відхиляв трави. Сонечко вигляне і сховається, вигляне і сховається.
Його кохана була покарана лихим батьком, багачем. Не вільно було їй ходити у степ. І затужила вона. Просять їсти — не йде. Плакала, тужила, а пісня коханого ще більше краяла серце. Наостанку просила лиш, щоб поховали її у розлогому степу серед запашних трав. Очі карі були вже безводні, бо висохли з горя. Вже сліз і не було. Та й умерла у журбі із словами кохання на устах. Припав вівчар до неї, поцілував, взяв на руки і поніс по тих місцях, де кохались вони. А зранене серце стікало кров’ю. Кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло скрізь по долині… І зросли по тих слідах червоні маки.
Там, де колись був розлогий степ, тепер Долина Червоних Маків.

Долом, долом, долиною мандруй, дівчино зо мною

Долом, долом, долиною
Мандруй, мандруй, дівчино зо мною.
Мандруй, мандруй, не оглядайся,
На погоню не сподівайся.
А вже погоня єї доганяла:
— «Ой вернися, дівчино, до дому:
Плаче отець — мати за тобою».
— «Нехай плаче, нехай омліває:
Нехай за п’яницю заміж не дає.
Я п’яниці рада не рада:
Веде з корчми його вся громада».
Скоро милий з корчми ступає:
Вона окном як дверми втікає.
— «Десь ти, мила, і жартів не знаєш;
Я на порог — ти окном втікаєш?»
— «Ой я твої жарти знаю:
Не раз, не два в ручках омліваю».
Ой ожино, ой ти зелененька:
Пропала ж я тепер, молоденька.
Ой ожино, ой ти білий цвіту!
Зав’язаний ти мій милий світу!»

Як козаки взяли Азов

Ще як був Азов турецькою столицею, там стояло багато війська. От козаки і схотіли взять його. Отаман і каже:
— Знаєте, братці, що? Силою, може, і не візьмемо, бо кріпость велика, а характерством та хитрощами візьмемо скоріше.
Поробили козаки вози, поклали ружжя, понаряджались самі чумаками, а отаман — купцем і махнули. Як стали уже під’їжджать близько до Азова, взяли тоді поховали в вози по сім, по десять, або і більше чоловік козаків, повшивали вози шкурами і гайда. В’їхали перед заходом сонця в Азов і поставали вподовж улицями. От найбагатший купець турський і виходе.
— Що, — каже, — братці, продаєте в возах?
— Продаємо, — кажуть, — товар дорогий: і куниці, і лисиці, і чорнії соболі.
— Ну, — каже, — підождіть до ранку, я ввесь товар закуплю сам.
— Добре, — кажуть.
Полягали турки спать. Як повилазили тоді «куниці», «лисиці» і «чорнії соболі» з возів, як митнулись по городу, так і пішов він димом. Турки схватились тушить, коли тут і палять, і ріжуть; вони тоді — хода, навтіки. До сонця орда убралась к бісовій матері в Туреччину, а козакам достався город і все добро.
Так колись покойні діди і прадіди розказували, так оце і я вам кажу.

У Києві на Подолі сталася новина

У Києві на Подолі сталася новина,
Зчарувала багатушка вдовиного сина.
Ой як вона чарувала, просила до хати:
— Прийди, прийди, козаченьку, щось маю сказати.
Як увійшов він до хати, вона просить сісти,
Дала йому на тарілці два яблука з’їсти;
Два яблучка з’їсти ще й стаканчик рому:
— Випий, випий, козаченьку, й не кажи нікому.
Як прийшов він додому, на стіл похилився,
Питається його мати: «Чого зажурився?»
— Ой вже, моя мамо рідна, чарів доходився.
Поший мені, моя мамо, хоч на смерть сорочку,
Та не проклинай, мамо рідна, багатирську дочку.
— Буду бити ще й лаяти, буду проклинати,
Нехай знає багатушка, як чарів давати.
У неділю рано-вранці усі дзвони дзвонять,
Це ж по тому козакові, що з чарів хоронять.
Іде мати ззаду плаче, плаче ще й ридає,
Попереду багатирка рученьки ламає.
Не зламала білих ручок, а зламала пальця,
Ввесь світ зійшла, та не знайшла такого хлопця.

Молитва допомагає бездітним

Симеон Байбуза, ротмистр короля, його милості, багато літ жив зі своєю жінкою, що була латинської віри, та не мала дитини, бо жінка його народжувала мертвих дітей, і через це велику печаль та скорботу мали. Прочули від багатьох про великі чуда, що завжди здійснюються тим, що приходять із вірою до святої Печерської лаври; сам, через тодішні військові крамоли, як були, не міг прийти, але прислав у літо 1621 жінку свою відвідати Божої матері чудотворну церкву та святі печери і тут молитви творити й обітниці свої воздати Господові, що й учинилося за бажанням його — дав йому Бог сина, якого назвав Адам, котрий і донині живе.
Сам же цей Симеон Байбуза в літо 1630, місяця квітня, 16 дня, був у Печерському монастирі й повідав мені це Боже добродіяння, котре на ньому збулося, славлячи й дякуючи Богові, що преславно в обителі Матері своєї творить.

Ой у полі косарі кашу варили

Ой у полі косарі кашу варили,
Ой так, ой так, кашу варили.
Кашу варили, ложкою мішали,
Ой так, ой так, ложкою мішали.
Ложкою мішали, їсти поспішали,
Ой так, ой так, їсти поспішали.
Як поїли кашу, разом всі косили,
Ой так, ой так, разом всі косили.
Разом косили, разом і згрібали,
Ой так, ой так, разом і згрібали.
Разом всі згрібали, на вози кидали,
Ой так, ой так, на вози кидали.
На вози кидали, з поля возили,
Ой так, ой так, з поля возили.
Працю покінчали, спочивати стали,
Ой так, ой так, спочивати стали.
Хто гуляти, хто співати, хто і танцювати,
Ой так, ой так, хто і танцювати.

Полтавські паничі

— Здорові, — каже, — діти!
— Ми, — кажуть, — не діти, а полтавські паничі.
— Чого ж ви на печі.
— Та нема матері дома.
— Де ж вона?
— Пішла по селу попідвіконню хліба добувати.