Дівчата та вояки (6); коломийки

Ой зацвіла колопенька тай сї розцвитає,
Відобрали мого любка, тай сї не вертає.

Ой кувала зазуленька, кувала, кувала,
Викувала миленького аж до Станіслава.

Уже моє солодетко помаширувало,
Коби було на дорогу хоть поцілувало.

Ой ни видко того села, лишень видко дубє,
Дес там моє пробуває сивеньке голубе.
Ой ни видко того села, лиш видко тополі,
Дес там моє пробуває сивеньке соколе.
Ой вже моє соколєтко помаширувало,
Кобим була на дорогу хоть поцілувала.

Коли мого милейкого до войська волали,
Тогди мене молодейку водов обливали.

На городі подолян, зацвів по німецки,
Там десь моє закохане ходит по шляхецки.
На городі подолян зацвів по венґерски,
Там десь моє закохане ходит по жовнєрски.

Я гадала, що машина, то колія їди,
Я гадала, що мій милий до войска ни піди.

Бодай жи сї машинонька тота поколола,
Она мого миленького відвезла до Львова.

Ой кувала зазуленька над маком, над маком,
Ой десь моє закохане в Самборі вояком.

Чи я така нещаслива, чи ви мамуненько,
Котрого я хлопцї люблю, то все жовняренько.

Відобрали миленького та за жовніренька,
Ніхто за ним не заплаче, лиш я молоденька.

Ой добрали миленького та за жовняренька,
Ніхто ня ся не спитає: що робиш, миленька ?

Ой попід той ліс великий ходит баран дикий,
Взяли Гриця на жовняра, жаль мені великий.

Подорожня

Наварила баба в пісний день скоромного. Дома їсти якось не їлося, вона винесла горнець на вулицю, сіла собі на дорозі та й їсть, аж за вухами тріщить.
Надійшли люди та скричали на бабу:
— Чи ти бога не боїшся, що ти дієш, та ж сьогодні піст святий, де нині християнин їсть скоромне?!
— Нічого! — обізвалася баба.— Най пан біг проштить, бо я шобі подорожня.

Ой спи, синку, хоч годинку

Ой спи, синку, хоч годинку,
Ой спи і другую,
Пішла мати жито жати
За воду биструю.

Спи, дитинко, спи, дитинко,
Мій сивий соколе,
Пішла мати жито жати
На широке поле.

Ой спи, дитя, без повиття
Та й без повивання,
Пішла мати жито жати
Від самого рання.

Ой спи, дитя, без повиття,
Доки місяць зійде,
Доки твоя матусенька
З поля не надійде.

П’ятниця

П’ятниця – молода дівчина, не зла, хорошо одягнена. Якщо помітить (а вона знає, що хто робить і що про неї думає), що хто-небудь протягом декількох п’ятниць пряде, пере білизну, луг робить для білизни, то вона приходить до того і просить, щоб той покаявся. Якщо не покається, то пошле нещастя, пропасницю. Якось П’ятниця прийшла до одної жінки, яка прала білизну кожної п’ятниці; вона переконувала її, але та не послухалась. Тоді П’ятниця запропонувала їй:
– Що ти хочеш: я візьму у тебе дитину, чи пошлю на чотири роки пропасницю?
Жінка погодилася на останнє. П’ятниця, помітивши міцне здоров’я жінки, послала слідуючу кару: жінка одного разу в п’ятницю пішла прати білизну на кладки, на неї кинулася жаба і вп’ялася в обличчя і ніяк не можна відірвати. Тоді вона пішла в Київ, і там її врятував один старик.

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок

Пусти мене, мужу, в вишневий садочок,
Не попсую тобі жодних я квіточок.
А виріжу квітку з зеленого цвітку,
Пущу по Дунаю, де родину маю.
Плила, плила квітка, па ріці зав’яла,
Прийшла мати води брати, стала й заплакала:
— Ой ти ж, моя доню, три літа лежала,
Коли ж твоя з рожі квітка на ріці зав’яла.
— Не лежала-м, мамцю, ні дня, ні години,
Попалася-м в злії руки невірній дружині.
Ой ти ж, моя мамцю, порадонько в хаті,
Порадь мені, розрадь мені, як нелюба звати?
— Посади нелюба за тесовим столом,
Назови нелюба ясненьким соколом.
— Воліла би-м, мамцю, три гори скопати,
Нежелі нелюба соколом назвати.
Три гори скопаю — сяду й одпочину.
До нелюба піду — навіки загину.
Продай, моя мамцю, всі воли з обори,
Викуп мене, мамцю, з тяжкої неволі.
— Хоч би-м, моя доню, всі воли продала,
Таку тя не возьму, яку тебе дала:
Дала-м тебе, доню, гарну, як калину,
А тепер тя возьму біленьку, як глину.

Полуботок і цар Петро (прокляття Полуботка)

За царя Петра на гетьманстві був Полуботок і, значить, опікувався усенькою Україною. І шле до нього якось цар Петро листа, некрутів з українців потребує; прочитав Полуботок та й відписав: “Ніколи цього не було та й не буде, щоб українців у некрути брали; поки живий, – каже, – не дам, а помру, усім закажу, щоб цього не було, то й не буде!” Цар пише до нього вдруге. Він йому знов те ж саме! Пише і втретє та й наказує: “Коли, – каже, – ти, Полуботку, некрутів з України не хочеш давати, то прибудь перед мої ясні очі, побалакаємо”.
Почав Полуботок виряджатися; узяв з собою аж чотири сотні козаків та й наказує їм:
– Глядіть же, панове молодці, як приїдемо до царя, не лякайтеся! Не з’їсть! Та не те, що лякатися, а й шапок не знімайте, будьте, як слід, вільними козаками; чи чуєте?
– Чуємо, – відказують.
От так усі проміж себе умовилися та й поїхали. Приїхали в той Петербург і до царя причвалали. Цар побачив Полуботка та й кричить:
– Ти – Павло Полуботок?
– Я, – відказує гетьман, – Павло Полуботок!
– Як ти смів моєї царської волі не вволити, некрутів з українців не дати?
– Так і так, – одказує, – некрутів зроду-віку не брали з українців і брати не мають.
– Не будуть?! – гримає цар.
– Поки я житиму – не будуть! – відказує гетьман.
Вихопив тоді Петро шаблюку з піхви та й приткнув Полуботка до мосту: ногу, вибачайте, так і простромив шаблюкою аж до стелини.
– Що, – каже, – некрутів не буде?
– Довіку не буде! – відказує.
Оглянувся Полуботок, аж ті, сучі сини, долі ниць лежать, полякались! Аж плюнув мученик. Його ж таки ще мучили: як почали мучити, то аж три дні мучили. На четвертий відвезли в якийсь льох фортеці; коли дивляться так надвечір, аж у льоху вогонь: Полуботок кінчається, праведен бувши, то коло нього, мученика, свічки запалились і усе навкруги освітили. Сказали цареві. Він спочатку віри не йняв, далі сам пішов подивитись. Поглянув – правда! Вступив тоді до Полуботка, хотів, щоб його праведний поблагословив. А той звів руку та й ударив його хрестом! Вдарив царя хрестом та й каже:
– Оце ти – Петро, а я – Павло! Я умру сьогодні, а ти через тиждень; хто ж з українців некрутів братиме, буде проклят і на цьому світі і на тому!
Та й умер. Цар Петро ото указ про некрутів подрав, а другий написав, щоб зроду й довіку не брано у нас некрутів. А через тиждень, справді, і Петро вмер.

Зацвіла черешенька близько перелазу

Зацвіла черешенька близько перелазу,
Було добре наймитові в господаря зразу:
А йде наймит з господарем в поле орати,
Господиня наймичкою обід висилати…
Жене наймит воли з поля, на воли гукає,
А вже йому господиня з мисок зливає.
Пригнав наймит воли з поля, сів на колоду,
Господиня вийшла з хати: «Іди, наймит, по воду!»
Пішов наймит, приніс води, — не встиг собі сісти,
А господар вийшов з хати: «Іди дай волам їсти!»
Пішов наймит до стодоли, виніс волам сіна,
А виходить богацький син: «Іди, наймит, до обіда!»
Богацький син пообідав — ще й кури не піли,
А наймитище-сиротище — що діти не доїли…
«Будеш ти, господаре, за мной жалувати,
Як будуть сірі воли в череді ревати…
Бувай же ти, господине, бувай же ти здорова!»
«Наймиточку, злодіячку, щаслива дорога!»
«Ой вернися, наймиточку, вернися, вернися,
Заклич собі чоловіка та на рік наймися!»
«Бодай же ти, господине, того не діждала,
Щоби мною, сиротою, кутки витирала!»