Куди йдеш, куди йдеш, куди шкандибаєш

— Куди йдеш, куди йдеш,
Куди шкандибаєш?
— До куми, до куми,
Хіба ж ти не знаєш?

— Ой не йди, ой не йди,
Бо кума не дівка.
— Ой піду, ой піду,
Бо в куми горівка.

А прийшов до куми —
Кума моркву струже.
— Ой кумко, моя любко,
Люблю тебе дуже.

Зустріч із сірим гостем

Того ж 1955 року, тільки влітку, на самому нашому хуторі трапилася історія, пов’язана зі ще одним звіром. Старші були зайняті роботою на хуторі чи на полі біля хутора або йшли на роботу в колгосп: мама й бабця – в ланку, дід, який був конюхом, – пасти тепер уже колгоспних коней, а тато – ковалем в МТС. Лишалися прабабуся Пріська, котра гляділа мого молодшого братика Івана, і я. Коли мені набридало бути з бабусею і ще маленьким братиком, я грався сам або ж ішов досліджувати хутір та закутки довкола нього, де росли малина й суниці.
Одного літнього дня на краю хутора коло клуні я побачив незнайомого звіра. Він був доволі великим, сірим, і коли я наблизився, зацікавлено повернув морду.
– Бака, – сказав я. – Песьо.
Треба сказати, що собаки в нас на хуторі не було. Дід Федір не любив собак, на відміну од котів (ті хоть мишей ловлять), вважав їх дармоїдами. До того ж казав: «Де ті злодії? А як прийде, то як схоче, і з псом украде». Собак у селі називали псами, іноді хтось, йдучи в поле, брав свого пса, і коли заходив на хутір напитися води, то заходив і пес. Отож, що таке пси, я, малий, знав. Перед тим на якесь свято, здається Трійцю, ми були у родичів у селі, й там я побачив чималого рудого пса й навіть гладив його. І вперше почув, що пса, окрім як псом, називають ще й собакою.
Мені здалося, що «бака» дивиться не зле, навіть приязно, отож наважився підійти й погладити. Тут я зрозумів, що його тре’ погодувати, наказав «ти тут стій» і пішов до хати та крадькома від прабабусі виніс кілька бульбин і шкварок. Звір «бака» це схрумав. Ще й облизався. Потім глянув, як мені здалося, вдячно і зник у гущавині. Я навіть помахав йому рукою.
«Бака-песьо» приходив ще кілька разів. І я виносив йому бульбу, шкварки й хліб, вмочений у тук – розтоплений смалець. Балакав з ним і гладив. Я підгодовував свого звіра, доки одного разу не побачила бабуся Палажка, котра того дня лишилася на хуторі (а може, була неділя). Досі пам’ятаю її розпачливий крик, що пролунав несподівано:
– То ж вовк, дитино!
Бабця почала казати до вовчиська щось лагідно-докірливе. Чи то докірливо-лагідне. Йди, мовляв, сірячисько, своєю дорогою, у лісі є багато смачненьких зайчиків, а хлопчики тобі ні до чого. Бо хлопчика не тре’ чіпати, нашо він тобі малейкий, він не з вашої породи. Вовк глянув якось тужливо й погрозливо водночас. І таки пішов, поплентався, щоб більше не приходити.
– То ж вовк, дитино!
Я не раз потім думав, чому вовк не зачепив мене, навіть дався погладити. Може, відчув довіру до малого, будучи самотнім, потребував спілкування чи просто був по-літньому ситим? Хтозна. Того вовка, певно, давно нема на світі, щоб запитати, чого так сталося.
Бабуся тоді подорікала, поойкала, взяла слово, що остерігатимусь сам далеко заходити, а потім розказала історію про вовка. Потім були ще й іще, бо чогось ця тема мене зацікавила. Швидше за все, тому, що то були таємничі історії про зустріч людини й вовка. Про пригоди вовчі. Про вовкулаку. Чи вовкуна, як бабуся казала.

Ой на горі, ненько

Ой на горі, ненько,
Зацвіло синенько,
Ніхто ж мене так не любить,
Як той коваленко.

Коваленко грає,
Дівчина гуляє,
Бо хто її займе,
Біду собі знайде.

Бо хто її займе,
Біду собі знайде,
Руки й ноги поломлю,
Додому не зайде.

Брехун і підбрехач

Жили собі брехун та підбрехач. Брехун ішов завжди наперед, а підбрехач за ним пізніше, в ту саму сторону, і цей останній підтверджував, що перший сказав, а заробивши гроші, приходили додому і ділилися.
Раз увійшли вони обидва до одного села. Своїм звичаєм брехун ішов наперед, а підбрехач залишився позаду. Найбільше любили вони заходити до панів, бо там найліпше вдавалося їм їх ошукати і великі гроші видурити. Прийшов брехун до двора та й іде просто до кухні. То було надвечір.
— Добрий вечір! — каже він.
— Дай боже здоров’я! – сказала кухарка.
— Чи приймете мене на ніч? — каже брехун.
— Приймемо, — сказала кухарка. — Просимо, сідайте на лаві та й постеліться, бо, може, ви з далекої дороги.
І дала брехуну миску варениць. Брехун так їв, що аж хавки тріщали, а очі наверх виходили, а попоївши, сів собі та й приглядається, як кухарка голубці робить. Кухарка мала в мисці листки з капусти і завивала крупи. А брехун встає з лавки і бере по листочку капусти і кидає на землю.
— А ти що робиш, чоловіче?
— Кидаю траву!
— Що за траву? Та я роблю голубці не з трави, а з капусти.
— Та то капуста? Бодай же вас! То капуста не може бути. У нас така капуста, що з головки, як усічуть, то є 12 бочок.
Кухарка як то почула, побігла до пана й розповіла, що якийсь чоловік каже, що у них така капуста, що з однієї головки 12 бочок. Пан наказав його покликати до себе і спитав його, чи то правда. Брехун сказав, що може сам пан спитати якогось чоловіка з тих сторін і сам переконається.
— Як ти правду казав, чоловіче, то дістанеш 25 ринських (Ринський — австрійська монета), а як брехню, — то 25 буків, — сказав пан.
Пан зараз послав слугу, щоб шукав чоловіка якого з тих сторін. Іде слуга та й здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села, — каже підбрехач.
— А є у вас така велика капуста? — питає слуга.
— Такої капусти я не видів, — відповів підбрехач,— але бачив качан з капусти, який 12 волів тягло до млина на вал.
— То ходіть до пана!
Прийшов підбрехач і сказав пану те саме, що й слузі.
– Добре, — каже пан брехуну, — бери своїх 25 ринських.
Взяв брехун гроші і вийшов з двора, а підбрехач за ним.
— Будем ділитися, – каже підбрехач.
— О ні! Аж дома, — каже брехун.
І знов брехун пішов на друге село, а підбрехач за ним. Приходить він до другого пана, а кухар перебирає горох.
— А ви що робите? — питає брехун.
— Горох перебираю! — каже кухар.
— А то горох! У нас такий горох, що з одної чверті зерна можна зварити суп для двадцяти людей.
Кухар почувши те, сказав панові, а пан каже:
— Як то правда, дістанеш тридцять римських, а як брехня, — тридцять буків.
— Я пристаю, — каже брехун.
Пан послав лакея, щоб довідався від людей з того села, чи то правда. Лакей пішов і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— 3 такого-то села!
— А що там чувати?
— Що чувати, то і видати.
— А є у вас такий горох, що з одної чверті можна наварити для двадцяти людей супу?
— Такого гороху я не бачив, але бачив лупину, що під нею дванадцять фір сховалось від дощу.
«Це ще ліпше», подумав лакей.
— Ходіть до двора, там ви потрібні.
Підбрехач прийшов, а пан його питає, чи є у них такий горох. Підбрехач сказав панові те саме, що й лакеєві.
— Твоя правда, – каже пан до брехуна. І дав йому обіцяних тридцять ринських.
Вийшли вони обидва з двору та сміються, що пана обдурили. Брехун пішов до другого села, а підбрехач лишився ззаду.
Дивиться брехун, а коло двора голубник і а нього вилітають голуби. Брехун бере патик і б’є голубів. Уже вбив кільканадцять голубів, аж тут вибіг панський посіпака та й каже:
— А ти що, чоловіче, робиш?
— Мухи б’ю! — каже брехун.
— А, то хіба мухи, та то голуби!
— А, голуби! У нас такий голуб, що як сяде на паркан та розложить крила, то закриє ціле обійстя.
Посіпака йде до пана й каже, що якийсь чоловік повбивав панських голубів і казав, що він не знав, що то голуби, а думав, що то мухи. Пан наказав закликати його до себе. Брехун сказав панові те саме, що й посіпаці.
— Як то правда, — каже пан, — то за те, що мені таку звістку дав, дістанеш сорок ринських, а як брехня, — то сорок буків.
— Згода, — каже брехун. — Але нехай пан переконаються і спитають якогось чоловіка з моїх сторін.
Пішов посіпака і здибав підбрехача.
— А ви звідки?
— З того і того села.
— А у вас є такі голуби, що як сяде на пліт, то крилами подвір’я закриває?
— Я таких голубів не бачив, — каже підбрехач, — але бачив, що котили одне яйце дванадцять людей на котел до гуральні.
«На що ліпше», подумав посіпака, і обидва пішли до двора. Пан, почувши правду, сказав:
— Маєш сорок ринських, виграв.
Вийшли вони обидва на двір, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки вже маємо грошей, аби добре поділити.
Йдуть вони далі — брехун наперед пішов, а підбрехач ззаду лишився. Брехун дивиться, а на полі косить косар гречку. Брехун став на другім боці ниви, та й б є патиком по гречці.
— Гей, чоловіче, а що ти робиш? — питає косар.
— Б’ю якусь пусту траву! — каже брехун.
— Та хіба то трава, та то гречка.
— Що ти кажеш? У нас гречка така, що хлопці лізуть по бадилині наверх, а з одного маленького стебла є три міхи гречки.
— Ходіть до пана, — каже косар, — бо я в дворі служу. Ви скажете панові, а він вам за те щось дасть.
— Добре.
Прийшли до двора, а косар все розповів панові. Пан наказав брехуна до себе закликати, ще раз розпитав його та й каже:
— Я хотів би мати таку гречку, скажи лиш мені, де вона росте, а я тобі дам за те п’ятдесят ринських, а як брешеш, то п’ятдесят буків.
— Добре, — каже брехун, — лише запитайте такого чоловіка, що з тих сторін, а він панові скаже.
Послав пан слугу питати, чи нема де такого чоловіка з того і того села, й здибав підбрехача.
— А ви звідки? — питає слуга.
— Я з того і того села.
— Добре! А чи ви знаєте, що у вас росте така гречка, як дерева?
— Я скажу вам правду, — каже підбрехач, — я такої гречки великої не бачив, але бачив стебло, що з нього нарубали сажень дерева на опал.
— Коли так, то ходіть зі мною до двора, там вас треба.
Прийшли до двора, а пан питає:
— Чи то правда, що у вас є така гречка?
Підбрехач сказав панові те саме, що й слузі, і пан дав брехунові виграних п’ятдесят ринських. Вийшли вони обидва, а підбрехач каже:
— Пам’ятай, скільки уже маємо грошей, що маємо ділитися, подивися, чи не загубив?
— Ні, ні, — каже брехун.
І знов пішов наперед, а підбрехач лишився ззаду. Приходить брехун до села, допитався до двора та й просто суне до кухні:
— Слава Ісусу Христу! — каже.
— Слава навіки! — каже челядь, що була у кухні. — А що нам скажете, чоловіче?
— Чи не приймете ви мене на ніч?
— Добре, сідайте та й кажіть нам, що нового у ваших сторонах.
— У нас нема нічого такого нового, хіба те, що будують у нас церкву.
— А велику? — питає челядь.
— Велику таку, що на престолі можна обертати возом і дванадцять пар коней, а високу таку, що, приложивши драбину сажневу на дах, вилізете до неба.
Челядь розказала те панові. Пан наказав його до себе покликати.
— То ти, чоловіче, казав, що у вас така церква велика та й висока?
— Я, — каже брехун.
— А ти звідки?
— З того і того села!
— Як то правда, — каже пан, — то дістанеш сто римських, а як брешеш, то сто буків.
— Згода, — каже брехун. — Але прошу пана переконатися в тому.
Пан послав лакея, щоб попитав, чи нема де такого чоловіка з такого і з такого села, йде лакей, здибав чоловіка — підбрехача.
— А ви звідки? — питає лакей.
— З того і того села.
— А що у вас чути?
— Що чувати, те й видати.
— А чи у вас є така і така висока і велика церква?
— Я добре не придивився, — каже підбрехач, — але лише бачив, що як майстер оббивав баню бляхою та у нього упав молоток, то поки він долетів до землі, ручка зігнила, а як на баню вилетів півень, то дзьобав зірки з самісінького неба!
— Коли так, то ходіть до двора, бо вас там треба.
— Я йду, — каже підбрехач.
І прийшли вони в двір.
— А чи то правда, — питає пан, — що у вас є така церква, що півень з бані зірки дзьобає?
— А є, — каже підбрехач.
— Коли так, — каже пан, — то твої, чоловіче, сто ринських. – І дав їх брехунові.
Вийшли вони обидва з покою, а підбрехач каже:
— Тепер маємо триста ринських, ходім та й зразу поділимося.
Прийшли вони додому та й поділилися, але нестало підбрехачеві три крейцери (Крейцер — австрійська монета вартістю близько одної копійки).
— Пам’ятайте, куме, щоб ви не забули! — каже підбрехач.
— Прийдете за тиждень, то я вам віддам.
Приходить підбрехач за тиждень та й побачив, що брехун втік з хати і сховався в яму від бараболі. Підбрехач входить до хати та й питає його жінку:
— А де ваш чоловік?
— Нема дома! — каже жінка.
— А де ж?
— Не знаю, де пішов.
Підбрехач вийшов з хати, став перед дверцями ями, в котрій сидів брехун, та й зачинає рикати, як віл, і руками дряпати по дверцях, ніби б’є рогами.
Брехун думав, що то віл, та й обзивається з ями:
— Гей ти, маленький!
— А то ви, куме? — каже підбрехач.
— Я, — каже брехун.
— Виходіть та віддайте три крейцери.
— Не маю, прийдете за тиждень.
Минув тиждень. Приходить знов підбрехач. Брехун, побачивши його, ліг на лаву, ніби він умер, а жінка накрила його полотном і ніби лементує, що її чоловік умер. Підбрехач бачив, як він лягав на лаву, але нічого не каже, лише просто суне до хати, схиляється перед ним і молиться. Потім взяв свічку, приліпив брехунові до рук і запалив. Коли жінка вийшла на двір, він приліпив свічку до носа. Як свічка добре припекла, брехун схопився і сів.
— А то ви вже встали? — каже підбрехач. — Дай вам, боже, вік довгий, але віддайте три крейцери.
— Ой, не маю, куме, прийдете через тиждень.
Приходить підбрехач через тиждень. Брехун, побачивши його перед вікнами, втік другими дверима на дорогу, а дорогою в ліс.
— А де чоловік? — питає підбрехач.
— Не знаю, десь пішов.
Підбрехач, побачивши, що брехун городами зникає, вийшов з хати і пустився слідом за ним. Брехун біжить, а підбрехач теж біжить; брехун іде поволі, то і підбрехач поволі. Нарешті зайшли в ліс. В тім лісі мали розбійники палату. Брехун втік до покою і сховався під нари. Розбійників тоді не було дома. Підбрехач побіг за брехуном і заліз теж під нари.
— Віддайте, — каже, — три крейцери, що винні.
— Віддам, але чекайте, може нам удасться що тут в замку виграти.
Незадовго надійшли розбійники, посідали і зачали міряти і ділитися грішми, що награбували. Розбійників було дванадцять, і кожний дістав по гелетці грошей. Брехунам було дуже заздрісно, ось чому й закричали обидва в один голос:
— Ловіть!
Розбійники думали, що то солдати десь сховалися, якнайскоріше втекли, а гроші лишили.
Вийшли наші брехуни і зачинають тими грішми ділитися, а за міру служить їм шапка. Коли уже переміряли, каже підбрехач до брехуна:
— Куме, а три крейцери дайте.
— А тобі не досить цих грошей?
— Ні!
— То бери собі шапку за три крейцери!
— Я не хочу!
А брехун підбрехача луп у висок; той його також, і зачали битися так, що страх.
Один розбійник, що залишився під дверима, щоб придивитися, хто буде іх гроші забирати, побіг скорше до товаришів та й каже:
— Браття! Втікайте. Ми ділилися по гелетці, то нам було досить, а їх є так багато, що кожному навіть по три крейцери нестає. І ще б’ються і один другому дає за три крейцери шапку.
Учувши те, розбійники повтікали далі в ліс, а наші брехуни забрали гроші, принесли додому й розбагатіли на все село.
А підбрехач доти ходив до брехуна за три крейцери, аж поки брехун не вмер. Як брехун умер, то підбрехач жалував ще, що пропали три крейцери.

Про Коцю Грепіняка

Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
Про Коцю Грепіняка хочу заспівати.
Він був хлопець молоденький, нічо не наживси,
Війшла вістка із армії, щоби виріживси.
Війшла вістка із армії, щоби виріжєвси,
З сусідами та й з родинов щоби попрощєвси.
Та перший раз виріжєвси та й назад вернувси,
Та такий був веселенький, щоби не набувси.
А другий раз виріжєвси та й став сумувати,
Душа єго віщувала, що ме погибати.
А він служив у армії, думав си вертати,
А він не знав, що в чужині мут єго ховати.
Ото єго спотикала нещасна година,
Та що єго у дорозі побила машина.
Але дали тіліграму до родичів знати,
Щоби прийшли всі родичі єго поховати.
А родичі, як це вчули, ревно умлівали,
Вни ходили та й плачучи людей іскликали.
Вни ходили та й плачучи людей іскликали,
А вни Коцю молодого файно споминали.
Ой у полі при дорозі явір зелененький,
А там лежить під явором Коцю молоденький.
А він лежить, та він лежить, та не може вмерти,
Не може си дочекати жовнірської смерті.
Ішли туда жовнірики та все й манівцями,
Заплакали бай над Коцем дрібними сльозами.
Ой не плачте, жовнірики, дайте в село знати,
Щоби прийшло славне військо мене поховати.
Але Коцьо молоденький в армії загинув,
Своє рідне село Коцьо навіки покинув.
А оркестра йому грала до самого гробу,
А там його поховали без рідного роду.
Закували дві зозулі на всі штири боки,
А там йому збудували пам’ятник високий.
А вни його поховали в високій могилі
Серед степу широкого на Вкраїні милій.
А вни його поховали в високу могилу,
Та на гробі посадили червону калину.
Будуть птахи прилітати, цвіт з калини їсти,
Будуть йому приносити від родини вісті.
Забувайте ви, сусіди, та й моя родина,
Бо що мене поховала далека чужина.
Закувала зозулечка високо в тополі,
Та вна мене поховала, не верну ніколи.
Та хоч плачте, хоч не плачте, моя родиночка,
Ой про Коцю молодого сумна співаночка.
Кувала зозулечка на кленовім цвіті,
Тілько Коця молоденький наживси на світі.
Як мак скоро зацвітає, скоро опадає,
Та там Коцьо молоденький марно пропадає.
Закувала зозулечка там на ягодочці,
Пішли його марно літа, як лист по водочці.
Але цису співаночку сусідочка склала,
Вна за Коцем молоденьким вірно банувала.
Закувала зозулечка отам на ганочку,
Подякуйте, рідні сестри, за цю співаночку.
Подякуйте, рідні сестри, та й ви, рідні брати,
Бо ту сумну співаночку нелегко складати.
А я цису співаночку складати кінчєю,
Може комус си не вдало, я перепрошєю.

Келеменова гора

Біля Боржави, між селами Бенею і Квасовим є невелика гора, що зветься Келеменова. Люди повідають, ніби ще в ті часи, коли на наш край напали татари, тут було викопано яму, де поховали пани свої скарби і переховувалися самі. Але грошей пани взяли багато, а наїдку мало, жаліли місця. Так і повмирали з голоду та спраги.
Спливло багато часу, люди знали і говорили про скарби, але йти за ними не наважувалися Боялися чортів, які забрали душі тих панів і стережуть гроші в ямі.
Жив у селі Бені вівчар і мав чотирнадцятирічного сина на ім’я Келемен. Хлопець багато чув про ту гору. Часто пас під нею овець і одного разу надумав пошукати скарбів. Заліз у темну яму і наткнувся на залізні двері. Застукав палкою – двері відкрилися.
З’явився малий карлик з білою бородою і сказав:
— Не бійся, хлопче, в мене добре тобі буде!
Келемен зайшов та й залишився там – старий карлик більше не відпускав його. Люди знайшли овець, а Келемена відшукати не вдалося. Побивався батько, дуже побивався і все роздумував, де міг його хлопець подітися. Пришли йому на гадку скарби в горі. Рушив за своїм сином, але проникнути за двері не міг. Все ж таки не відходив і дочекався: на дев’ятий день залізні двері відкрилися, і вийшов до батька Келемен.
— Не плач, батьку, – каже син, – не побивайся. Хоч я додому вже ніколи не вернуся, але мені тут добре. І тепер двері відкрилися тільки тому, що я дуже просив свого карлика, бо чув твій плач і хотів тебе потішити. В цій горі справді багато золота, але є тут одна криниця, біля котрої хата старого карлика. У криниці заперті ключі від моря, і якщо хтось розіб’є гору, то море заллє всю землю. Тому скажи людям, аби й не думали про гроші, гору не розбивали.
По тих словах двері залишилися, а Келемен як появився – так і зник. І досі ніхто не розбиває гору. Заросла вона деревами, травою. А що сина вівчариного звали Келеменом, гора й досі називається Келеменовою.

Ой у неділеньку рано-пораненьку а сонечко заходить

Ой у неділеньку рано-пораненьку а сонечко заходить,
Ей, уже син, син Гавриленко, у дорогу виходить.
Ой як прийшов же син Гавриленко а до чумаків до валки:
— Здорові будьте, молоді чумаки, прийміть до своєї валки!
— Ей, який же ти, та син Гавриленку, такий дурень уродився,
Що ти прийшов та до становища та не перехрестився!
Як рушили молоді чумаки, ей, по трахтирах пити, —
Ей, тільки та син Гавриленко сам волики доглядав.