Ой коби ви, люде, знали

Ой коби ви, люде, знали,
Як заяць тримає,
Уночі си він напасе,
На день си сховає.

Але він си ісховає
В май гірше склепіти,
Іде стрілець — «птру, птру»
Та вижене відти.

А так заяць утікає,
Най господь боронить!
Іде стрілець за заяцем,
«Оченаш» говорить.

А говорить «оченаші»,
Говорить «азбуки»:
«Поможи ми, милий боже,
Ймити звірку в руки!»

Несе собі сорок кулів,
Пороху могилу,
Не убив лиш два заяці
Через цілу зиму.

Підрав собі постолята,
Розопроїв гачі,—
Не великий, хло, заробок
Стрільцеві-сарачі!

Іде стрілець за заяцем,
Несе з собов пушку,
Ще си дивить, щоби вбити
Хоть дрозда на юшку!

Як си вморить, іде дома,
Жінка ся радує,—
Стрілець з ташки вмісто звірки
Дрозда указує.

Стрільці такі всі сироти,
Много си труждають,
Вмісто великої звірки
Потята вбивають!

Чому осика тремтить

Жили колись дві відьми: мати і донька. Вони мали дуже велику відьомську силу і геть не ладили одна з одною, одна одну люто ненавиділи і одна одній весь час шкодили. Раз якось мати заманила до себе дочку і вбила її, до того ж тіло порозтинала на шматки і порозвішувала їх по всіх деревах. Не повісила тільки на осиці. Осика затремтіла від заздрощів і люті, і відтоді тремтить і труситься від люті й понині.

Нарву хмелю в’ялого

Нарву хмелю в’ялого,
Напою мужа старого,
Положу спать на погребі,
Накрию соломкою,
Соломкою гречаною.
Запалю вогнем-полум’ям,
Сама піду по двору
Та й крикну я голосно:
— Ой боже мій, боже мій,
Мого мужа гром побив,
Мене бог помилував:
На долівку звалилася,
Соломкою накрилася.

Невірний народ

Дзвони грали-вигравали. На похорон до вуйни Митрихи скликали. Тиждень тому зникла з села, а позавчора виловили її тіло в крижаній воді на другому селі. З хати вирушає сумна процесія на цвинтар. Попереду сивий, як голуб у чорній лудині дід Митро, поруч дриботять п’ятеро хлопців. Одна купка людей заходить до церкви, всі інші залишаються біля Митришиної ями.
— Ху, хоч би була покійна дотягнула до весни і вже тоді на той світ, а то надумала топитиси в такі морози, — хукає напівсердито в руки грабар Микита.
— Не говоріт таке. Вмерла таков смертю і в такий чис, коли їй приписано, мовить одна з жінок.
— Могла й сама собі вибрати таку смерть. Багато разів чула з неї: Піду і втоплюся, бо вже не годна витримати, — сказала близька сусідка покійної.
— А що гадаєте, — підхопила інша. — Завів дівку в старість, обіклав дітьми. Могла й така гадка підійти.
— Перестаньте, жіночки, говорити про тих, що на правді. Не беріт гріха на душу, — проказала стара Дячиха.
Почався обряд загрібання. Після прощі священика заголосив дід Митро над могилою:
— Пазюнько моя, супружечко дорога! Це, що ти втопиласи, то вже така воля господна. Але до свої смерти наробила шє такої тєжкої шкоди. Добріський кожух, шо міг шє послужити кілька років, пішов за тобов. Я поклав єго на піч сушити, а з него вся вовна облетіла шо до волоска…
Засміялися люди. Посміхнулася завжди поважна і стримана бабуся Дячиха. Не стримався від посмішки і панотець.
Похорон розійшовся. Дід Митро чимчикував з п’ятіркою хлопчиків додому. По дорозі бурчав сам до себе:
— Гет зробивси невірний народ. Смієтси з людскої біди.

Як хлопець-мисливець переміг розбійників і женився на царівні

Був один молодий мисливець. Стріляв так добре, що в що загадає, у те попаде. Часто він ходив на полювання.
Раз у лісі знайшов здохлого коня, начиненого отрутою для лисиць. Ворони сідали на мершу і здихали. Мисливець узяв дві здохлі ворони і поклав у ташку.
Ішов хащею і натрапив на ватру. Коло неї сиділи 12 розбійників і бавилися лоптою: один другому перекидали. Мисливець подумав: «Ба чи попаду в лопту?» Стрілив і попав.
Розбійники розбіглися по лісу глядати того, хто стріляв. І знайшли його.
— Будеш нам за цімбору, коли ти такий стрілець!
— Буду.
Увиділи у ташці у нього дві ворони.
— Що ото?
— Морські кури.
Спекли і з’їли. І всі потруїлися і повмирали.
Мисливець пішов далі. Знову натрапив на дванадцять розбійників. І сі бавилися лоптою. Стрілив він у лопту і попав.
І розбійники попросили його за цімбору.
Тієї ночі вони збиралися красти від царя, у котрого на воротях сидів когут. Коли хтось приближався до палацу, когут кукурікав.
Розбійники привели мисливця до царського палацу:
— Стріляй когута!
Він здалеку стрілив і вцілив у того когута. Так що розбійники могли добиратися до палацу, бо нікому було стражі дати знак.
Підкопалися під фундамент і вперед направили мисливця.
Він заліз і в кімнаті увидів сплячу дівку. Жаль йому стало, що її обрабрують, а може, і вб’ють. Додумався її врятувати.
Почав кликати розбійників. Котрий задів голову, того вбивав і затягав у кімнату. Так постинав голови усім дванадцятьом.
Сів за стіл і написав: «Се зробив той, хто склав загадку:«Один убив двох, а два вбили дванадцятьох. Відгадайте».
Письмо лишив на столі і пішов.
Дівка пробудилася, увиділа убитих і напудилася. Збіглися слуги.
На столі найшли письмо і дали їй прочитати. Загадку ніхто у царському дворі не міг розгадати. Цариця каже:
— Се хіба би розгадав той, хто придумав загадку.
А царська донька сказала, що стане його жоною, бо він її врятував від смерті. І цар дав виголосити по всій державі, що віддасть доньку за того, хто розтолкує загадку: «Один убив двох, а два убили дванадцятьох».
Приходили сватачі із цілого світу, айбо верталися, як прийшли — без царської доньки. Кожен по-своєму тлумачив письмо, айбо не міг сказати, хто склав загадку і де її лишив.
Аж прийшов мисливець і розтолкував письмо:
— Я ішов лісом і коло отруєного коня взяв двох ворон, що наїлися м’яса із здохлого коня. Ото і є: «Один убив двох»! Я взяв тих ворон у ташку і пішов далі лісом. У лісі зустрівся з дванадцятьма розбійниками. Вони спекли тих двох ворон, з’їли і повмирали. Ото і є: «Два убили дванадцятьох».
Розповів мисливець і про те, як він зустрівся ще з дванадцятьма розбійниками, як вони підкопалися під царський палац, як він всім дванадцятьом порозрубував голови. Тоді дівка подала йому руку і стала його жоною.

Маю мужа в Америці

Маю мужа в Америці,
Десять літ минає,
Він до мене, ні до дітей
Ніч ся не признає.

Ой мужу мій солоденький,
Що ся тобі стало,
А чи тобі в Америці
Папера не стало?

Мама хату збудувала,
Рідненький наш тату,
Ходи, ходи додомоньку,
Будемо вітати.

Кажуть люди, маєм тата,
Ми тата не маєм.
Як він прийде з Америки,
Ми го не спізнаєм.