Сімейна політика

Було це ще за старих часів. Прийшла мати відвідати сина з невісткою. Запросили до столу. Невістка стіл накриває, а син хліб ріже. Відрізав він здоровенну скибку та й каже жінці:
— На тобі мужицьку — жери!
А потім, відкраявши тонесеньку-тонесеньку скибочку, каже ласкаво до матері:
— А це вам, мамо, — панську — їжте на здоров’ячко!.

Жовнірські коломийки – I

Ой мамуню, мамунцуцю, а я ваш синочок,
Ой ви мене годували під карабіночок.

Мати моя старенькая, а я твій синочок,
Ой заплачеш, як мя возьмут під карабіночок.

Но під тоті синї гори мальовані хрести,
Туда будем з товаришом карабінок нести.

Ой не видко того села, ані тії хрести,
Куда мaєм, пане брате, карабіни нести.

На щож минї жинити ся, на щож минї долї,
Коли минї в Бирпжинах карабін на столї.

Ти ся, брати, жениш, жениш, а я ни гадаю,
Та на свої головоньцї біди ни зазнаю.
На що минї жинити си, на шо минї долї,
Та стоїт ми я в Самборі карабін на столї.

Гадав-сми ся оженити, на шо минї долї,
Кісаричок, кісаричок, корабін на столї.
А корабін тай на столї, а шабля на клинку,
Казав минї старий жовнїр: шкода ж тибе, синку.
На щож мене шкодувати, коли мине взето,
Коли мої кучирики ножичками втето.
Богдай тота дївчиночка добру долю мала,
Кучирики розчисала, тай поцулувала.
Проси Бога, дївчиночко, шо бих прішов з віска,
Аби тобі на суботу розчисана кіска.
У суботу розчисана, в неділю покрита,
В понедівок до схід сонця дївчина завита.

Та я ходив, та я ходив, та я находив сьи,
Мої сини поганьиют, я ще ни жинив сьи.
Мої сини поганьиют, бирут сьи косити,
А я хлопиц молодий карабін носити.

Скарб у льоху біля могили Довгої

На степу Неплюєва біля хутора є могила Довга, а біля неї запорожці заховали скарб у льоху. Гроші срібні і золоті в діжечках, а срібний посуд стоїть біля них. Скарб сховали дванадцять козаків і закляли:
– Хто буде один відкопувати – того дощ заллє!
Пробували копати, так куди там; де в Бога візьметься дощ, та й так і ллє, так і ллє! Там колись чумак загубив воли і не знайшов. Махнув він до тієї могили, підійшов – аж там льох, а в ньому сидить лукавий і папери просушує. Глянув лукавий і пита:
– Чого тобі тут треба?
– Так і так, – каже, – загубив воли та не знайду!
– Не шукай, – каже, – а купи другі!
Дав папірець – п’ятдесят карбованців – і той купив воли.

Ой у полі криниченька, з неї вода протікає

Ой у полі криниченька, з неї вода протікає,
Ой там чумак, чумак молоденький сірі воли напуває.
— Напій, напій, чорнявая, мої сірі воли,
А я стану подивлюсь на твої чорні брови.
— Вчора була суботонька, сегодня ж неділя,
Чого ж в тебе, козаченьку, сорочка не біла?
— Ой чи біла, чи не біла, то не твоє діло,
Стара ненька не випрала, сестра ж не схотіла.
— Ой виперу, вималюю козачу сорочку.
Ой летіла зозуленька та й стала кувати.
— Годі, годі, чорнобрива, сороченьку прати,
Візьми серп, іди в степ пшениченьку жати.
Взяла вона серпа в руки, кинула за грубу:
— В свого батька я не жала, то й в тебе не буду.
Найду я собі корчмоньку й шинковати буду,
Справлю собі я коляску й проїжджати буду.

Як цап хизувався перед бараном

Раз зимою по містечку ходить баран та збирає стеблі сіна, що порозтрушувались з возів. На ґанку лежить цап та гріється на сонці. Цап углядів барана та й давай глузувати, сміятись з його: «Гей ти, опудало-мужичище! Впугався в кожушище та насилу повертаєшся, як той ведмідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в легенькому сюрдуті». — «Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало», — каже баран. «А дивись, баране, який я гарний в сюрдуті та як мені легко танцювати», — каже цап да скік з місця! Сп’явся на задні лапи, передні задер вгору та мах на один бік головою! Круть на другий бік рогами! Верть хвостиком! Загнув шию дугою ще й борідкою потряс.
Баран витріщив очі на цапа та й каже: «Потривай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо, хто з нас кращий».
Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. З-за ліса виглянув страшний мороз з очима! Як дмухне холодом… Лід затріщав, неначе хто з рушниці вистрелив. В лісі дерево залущало! Дмухнув мороз на барана. Баранові байдуже: тепло йому в кожусі.
Як скрутить мороз цапа, — мій цап аж підскочив, неначе його хто окропом ошпарив. «Гей ти, лапище-мужичище! — кричить цап до барана. — Скидай швидше кожух, нехай я трохи погріюсь!» — «Чи то можна, щоб такий пан та впугався в простий кожух?» — каже баран.
Тоді цап давай просить барана: «Ой братику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо дуже дошкуляє! Таки-так, неначе ножами ріже по шкурі та голками шпигає. Я хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки погрію!» — «Та йди вже, чванько, грійся, — каже баран. — Я знаю, що не з добра пан у жупані ходить, бо свити не має. Та це, бач, не першинка, що сюрдут коло кожуха боки гріє…»

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну

Ой поїхав Івасенько сім рік на війну,
Лишив свою Марусеньку на маму свою.
Казав єї наповати медом та вином,
Казав єї годовати всіляким добром.
А она ю наповала гірким полином,
А она ю годовала сирим ящуром.
Опівночі Марисенька дитинку скупала,
А до рані Марисенька богу душу дала.
— Брови мої чорненькії, чом не моргнете,
Очі мої сивенькії, чом не глянете?
Губки мої тоненькії, чом не мовите,
Ручки мої біленькії, чом не плеснете,
Ножки мої товстенькії, чом не тупнете?
Що ж я буду робити, буду робити:
Чи буду ся женити, чи так ходити?
— Як возьмеш ліпшу від мене,— забудеш мене;
Як возьмеш гіршу від мене, то вспомниш мене.

Упирі

Між нашим селом Вікно і Красне, діти мої, є поле Упирі. Колись воно було заросле чагарниками, кущами свербивусу, тереном. Там в літі ні з того, ні з сього появлялися дивні і страшні люди — упирі. Мали вони великі ослячі вуха, довгий ніс, страшні звіристі і блискучі очі, великі, обкипілі кров’ю, а обличчя червоне-червоне. Ще й тепер кажуть: «Червоний, як упир». Були ті упирі високі, плечисті, сильні і мали два серця, довго жили. На одне око міг упир спати, а на друге все бачити, бо мав, кажу вам, два серця. То схопити упиря ні вдень, ні вночі не можна було, бо ще й слух мав такий, що за десять миль чув шепіт людський. Як такому упиреві попадеться дівка, то вже не пустить з своїх рук, отакво. Якщо чоловікові помре дві або три жінки, а він червоний на лиці, то кажуть, що то упир.
Ті упирі підкрадалися вдосвіта до села, викрадали кури, гуси, телята, а також маленьких дітей. Заходили вони до стайні і ссали за дійки корову чи козу, висмоктували не тільки молоко, але й кров. Коли ранком газдиня доїла корову і видоювала молоко з кров’ю, то вже було ясно: корову виссав упир.
А щоб упирі не заходили на господарку, то люди виносили їм їжу у черепляній макітрі на город, сто сажнів від хати. А на щедрий вечір пізно вночі ставили на порозі хати макітру куті.
…Так розповідала нам, дітям, наша бабуся, а ми наче чуємо, як упир хлепче з макітри, і тулимося. А дідусь з печі гукає:
— Досить, досить, стара, вже буде з тебе твоїх теревенів. Бачиш, діти бояться…