Ой по горах сніги лежать

Ой по горах сніги лежать,
По долинах води стоять,
А по шляхах маки цвітуть.
То не маки, а чумаки
З Криму ідуть, рибу везуть.
Чумаченьки-козаченьки каші наварили,
Вони, пісень співаючи, округи посіли.
Ходить пуга по лугу, гнеться тур-вол у дугу.
Ходить пуга у гаю, кличе дівчину Галю.
Ходить пуга по балках, кохається в чумаках.
Ой калина зацвіла да пустила квітки,
Мусить чумак кидати жінку і маленькі дітки.
Там чумакувати добре, поки було ровно,
Да вже ж через ті білети і ходить невольно.
Гей, в степу криниченька, в єї вода лосниться,
Ой вернувсь би я до жінки, нічим розплатиться.

Про походження чаю

Був один пустельник. Рятувався він у пустелі, і став його диявол спокушати, та нічого з його підступів не виходило. Тоді диявол став йому “вії напускать”; так напустив, що несила йому й на світ Божий глянути. Пустельник узяв та й поодривав ті вії і закопав Їх у землю: “Якщо, – каже, – Богу треба буде, то з цих вій щось добре виросте”. Пішов він згодом через якийсь там час подивитися; дивиться, а з них виріс чай. Ось чому чай не rpix пити, а тютюн палити – гріх.

Смерть, дяк і вояк

Приятелювали собі піп і дяк. У попа був добрий заробіток. Коли люди вмирали, йому платили. Коли народжувалися — знову платили. Та мусив піп перейти з міста до невеличкого села, й там не було аж такого заробітку. І що він собі придумав? Зробити якось смерть, душити людей, а потім і заробіток буде. Покликав він дяка до себе та й каже йому:
— Підеш до тої і тої хати, там є стара баба, і скажеш їй, що вночі о дванадцятій годині прийде смерть і задушить її.
Пішов дяк, сказав бабі:
— Бабо, о дванадцятій годині вночі прийде за вами смерть. Добре підготуйтеся.
Баба зажурилася, бо вже вночі вмре, але смерть є смерть. Від неї ніхто не відкрутиться. Вмерла баба. Піп із дяком похоронили її і вже мали заробіток. Відтоді вони постійно ходили і повідомляли, де прийде смерть, хто в тому селі вже мав умирати.
Раз дяк прийшов до однієї баби. Вона була дуже бідна. А мала одну дочку. Дяк прийшов та й каже:
— Бабо, ваша дівка цієї ночі має вмерти.
А баба сіла та й плаче. Але допомоги нема. Смерть прийде і задушить її доньку. Баба сидить на печі та й плаче, а донька вже вмивається, готується вмирати.
А тим селом ішов один вояк-гусар. Він мав при собі шаблю. Іде селом, вже пізній вечір, ніде не світиться, лише в одній хаті. Зайшов туди, бо думав, що його там приймуть на ніч, щоб переночував, бо вже був утомлений, а вранці піде далі. Увіходить та й каже:
— Добрий вечір.
— Добрий вечір, — відповіла дівчина.
Дивиться вояк: баба сидить на печі і плаче, а дівчина, гарна і молода, одягається в нове плаття, до чогось готується. І він питає:
— Бабко, чому плачете?
— Чому я плачу? Маю тільки одну доньку, та й та буде вмирати.
— Коли буде вмирати?
— Сьогодні вночі.
— Звідки ви знаєте, що буде вмирати? Щось її болить?
— Нічого її не болить.
— Ну то як?
— А так. Прийшов дяк і сказав, що о дванадцятій годині прийде за нею смерть.
— Як то так, бабко, може бути? Ваша донька така молода, нічого її не болить, а мусить вмерти?
— Та хіба я знаю, як? То дяк знає як. Люди так умирають.
— Як умирають?
— Та так: прийде дяк, кого повідомить, той справді вмре.
Тому воякові все це якось не йшло в голову.
— Знаєте що, бабко, прийміть мене на ніч.
— Я би вас радо прийняла, але знаєте, як то. Ви тут спати не будете аж до ранку, а вам треба відпочити.
— Ні, бабко, якщо б ви мене радо прийняли, то зістануся у вас. Я хочу бути при тому вмиранні, хочу бачити ту смерть, яка то вона. Ви тільки мене прийміть.
А баба каже:
— Якщо вже так хочете, то переночуйте. Якщо хочете ту смерть видіти, то зістаньтеся.
— А коли прийде та смерть?
— О дванадцятій годині вночі.
Вояк собі сів, а дівка готується. Постелила собі кінець стола, бо труни ще не мала. Положила дошки, постелила соломи і чекає. Дивиться: вже наближається північ. Лягла собі на дошки і лежить. Смерть прийде, задушить її — і готово.
А вояк сховався під постіль і також чекає. І смерть уже йде. Постукала і увійшла, висока, аж до стелі, вся в білому. Увійшла до хати і попрямувала до дівчини. А вояк як замахнувся шаблею, то відтяв смерті вухо. Смерть схопилася за поранене місце, скрутилася і геть тікати. Як смерть втекла, вояк вийшов, дивиться: вухо відтяв. Так його відтяв, що воно відпало на землю і зосталось у хаті. Дивиться, розглядає, а то зовсім людське вухо. Обгорнув те вухо папером, сховав до кишені й каже:
— Ну, дівчино, вставай, ти вже не вмреш.
Але дівчина не встає — вона-бо мусить умерти.
— Вставай, дівчино, ти вже не вмреш. Властиво, вмреш, але не будеш знати коли. Вже більше ніхто не буде вмирати так, щоб знав, коли вмре. Вставай! Смерть уже не прийде за тобою.
Підняв дівчину насилу, бо вона все ще вірила, що мусить умерти.
— Вставай і лізь собі на постіль. Лягай і спокійно спи.
І дівчина послухала, пішла, лягла біля стіни, а він з краю. Але дівчина все ще боялася. Якось вони переночували, вранці повставали, і вояк питає:
— Та як то, бабко, як з тою смертю?
А бабка знову розповідає:
— Та так, що дяк ходить і повідомляє, де вночі прийде смерть і хто має вмерти.
«Гм, та то буде так: напевно, тільки піп буде тією смертю», — думає вояк.
— Бабко, ідіть ви до вашого попа і скажіть, що у вас є один вояк, ішов додому у відпустку, зупинився переночувати і дуже захворів. Так захворів, що вмирає і хоче висповідатися. Скажіть попові, щоб мене прийшов висповідати.
Зібралася баба і пішла. Прийшла, але там тільки попадя, і баба питає:
— А де пан?
— Пан хворий.
— А що йому є?
— Хворий. А що би ви, бабко, хотіли?
— Так і так: ішов один вояк у відпустку, зупинився у нас переночувати і дуже захворів. Він послав мене покликати пана, бо хотів би висповідатися: думає, що вмре.
— Так ідіть, бабко, додому і скажіть воякові, що пан хворий і не може прийти.
Вернулася бабка і каже:
— Він хворий і не прийде вас сповідати.
— Ага, — каже вояк, — розумію. Ідіть, бабко, ще раз і скажіть йому, що мусить прийти, бо вояк вмирає.
Пішла баба ще раз і знову говорить попаді:
— Я прийшла ще раз кликати пана, бо вояк вмирає і хоче, щоб пан його висповідав.
— Бабко, ідіть додому, пан не піде, хоч вояк і вмре. Пан не піде, бо сам такий хворий, що вмирає.
Прийшла баба додому і каже, як там:
— Піп не прийде, бо сам такий хворий, що вмирає. Та не може прийти.
— Так мушу я йти до попа, раз він не може сюди прийти, — каже вояк.
Зібрався та й іде. Прийшов туди та й каже:
— Добрий день.
— Добрий день, — відповіла попадя. — А що хочете, воячку?
— Я би хотів висповідатися, бо я дуже хворий, — каже вояк.
— Пан не може нікого сповідати, бо сам дуже хворий.
— А що йому є?
— Хворий, щось його болить, я не знаю.
— А де пан? — питає вояк.
— Там, лежить у постелі.
— То я хочу підійти до пана.
— Вам не можна туди йти.
Попадя вояка не пускає, але він насилу хоче йти і пішов. Увійшов, дивиться — у попа ціла голова обкручена, обв’язана. Він увійшов і питає:
— А що вам є, пане?
— Та я хворий.
— Але що вам є?
— Голова в мене болить.
— Ану покажіть, де вас болить?
— Та що ви мені поможете? Ви мені й так не поможете.
— Ей, як би ні. Може, я б і допоміг. Я у війську служив фельдшером. До мене всякі люди приходять. Даю їм ліки — і пілюлі, й мазь, і все, що треба. Я розуміюся на тому. Покажіть тільки, що вам є.
Але піп не хоче. Бачить вояк, що піп не вкаже по-доброму, взяв і зірвав бинт насилу.
— Ей, паночку, — каже, — так вам вуха бракує! То вас тільки те й болить?
— То мене дуже болить.
— От бачите, а я вухо маю. Може б, вам те вухо було добре. Дивіться, — вояк вибрав з кишені вухо і приклав до рани, — добре вухо. Паночку, таж то ваше вухо! Так це ви зробилися смертю і душили людей?!
Пішов вояк, заголосив попа жандармам. Жандарми прийшли, взяли попа і віддали на кару.
А вояк пішов додому, і люди відтоді не знають, коли будуть вмирати.

За городом калина

За городом калина
У городця похилила.
Там Гандзуня ходила,
Цвіт-калину ломила,
До батечка носила:
— Мій батечко-порадочко,
Порадь мнє молоденьку,
Чи буду я такая,
Як цвіт-калина сяя?
— Будеш, донечко, будеш,
Докіль у мене будеш.
Як підеш від мене —
Спаде краса з тебе.
У чужого батечка
Не буде сніданнєчка,
Сніданнєчка не буде,
Обідати під полудень.
Самі сядуть вечеряти,
Тебе будуть відсилати:
— Іди, невістко, до броду
По холодную воду.
Заким я вернулася,
Вечеря минулася;
Заким лижки помила,
Зірочка засвітила.
Тілько ж мої вечері,
Що стала, заплакала;
Тілько ж я обідала,
Що неньку відвідала.

Хто комусь щось дає, то все для себе

Жив колись самотньо на хуторі біля нашого села Кутиська один старенький дідусь. Мав він вбогу-превбогу хатину та відрадне серце для всіх. Не стало в старенького вже сил самому заробляти на хліб насущний. І мусив жебракувати. Люди допомагали йому, хто чим міг. Дякував він за милостиню і завжди усміхався та приговорював:
— Що ви даєте іншому, то все ваше, то все для себе.
— Як то розуміти? — запитували.
— А так розуміти, люди добрі, як кажу,— відповів дід.
Якось ненароком зайшов дідусь у панський двір, до старої пані. Не відмовила пані дідусеві. Веліла наймитам нагодувати його на кухні і дати бухоня хліба на дорогу. Дідусь став часто заходити до панського двору. Пані вирішила позбутися його. Намовила кухарку спекти пироги з отрутою і дати їх жебракові. Взяв дідусь милостиню та й промовив:
— Дякую вам, пані, красненько за вашу доброту. Хто щось комусь дає, то все для себе.
Пішов дідусь додому. А надвечір поверталися з полювання два сини отієї пані. Проходили біля дідусевої хати і вступили перепочити. Радо зустрів їх дідусь. А коли попросили щось перекусити, то він сказав:
— Нема в мене нічого їсти. Злидні, як знаєте, встиду не мають. Хіба що ті пироги, які ваша мати мені сьогодні дала. Ось вони, поїжте.
З’їли вони по пирогові та й повмирали тут же в дідовій хаті. Зажурився дідусь і прорік:
— Завжди між людьми ходить добро і зло. Ото, кажу вам, добро віддячує добром, а зло — злом.. Хто щось комусь дає, то все для себе. Бо хто, людоньки, під ким яму копає, то сам у неї впаде.

Про орду

Були такі люди-сироїди, з таким одним оком, як шибка, посеред
лоба — їх звали орда. То зайде в село, то нема кого ловити: поховаються люди в хати, під покуттям викопують ямки, кружечками накривають і ховаються туди.
Але одна не вспіла сховатися і зловили її, а друга сховалася
в кострицю. То та, яку зловили, була посварена з тею, що сховалася
в кострицю. Та, проте, не хоче казати, що друга сховалася, тільки
так каже: «Ай, злосте, злосте, ти сидиш у корості, а мене ведуть!»
А та вискочила: «Бо ти того варта». А вони її побачили та й вернулись. Вона прийшла до хати і не мала де сховатись, то влізла в той
комин, де в хаті. А вони подивились і не найшли та й пішли.
Як вони пішли, то вона вийшла на двір і кричить: «Татарин спину
опарив та й пішов!» Та й знов сховалася в комин. То вони прийшли,
обшукали і не найшли. Тоді вони беруть сиплять попілом хату і вийшли на двір, а вона знов вискочила з комина, стала кричати і дражнити його: «Татарин спину опарив та й пішов!» То вони прийшли, побачили сліди, дослідили, де вона сховалася, знайшли, витягнули та й забрали обох.