Про Николайка

Ой піду я в полонинку, а в тоту Прилуку,
Ой убили Николайка під зеленим буком.
Прийшла, прийшла родиночка та й подивовала,
Іздоймила крисанечку, та й поціловала.
Іздоймила крисанечку із шовковов хустков,
Ой занесли Николайка до Юрнюка в пустку.
Ой засвіти, світле сонце, та й в тоти причівки,
Дай ти, боже, Николайку легкі супочіви.

Журилася попадя своєю бідою

Журилася попадя своєю бідою:
— Бідна ж моя головонька, що піп з бородою!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Хоцяй ся він убере в хорошії шати.
Що погляну на него, а він бородатий!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Хоч я піду до церкви богу ся молити.
Що погляну на бороду, то не можу жити!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Піду ж бо я на хрестини — просять мене сісти,
Що погляну на бороду, то не можу їсти!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Піду ж бо я на весілля — просять мене пити.
Як погляну на бороду, то не можу жити!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Та, прийшовши додомоньку, зачала просити:
— Чи не можна б, добродію, бороду голити?
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— Ой не можу, попаде, того учинити;
Дізнається владика, буде мене бити.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Доки буду терпіти таковую біду?
Впрягай, хлопче, коні в возок, до владики піду!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Ой піду я до владики, буду го просити,
Щоб позволив мому попу бороду голити!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Та й забрала попадя гуси і індики,
Убралася хорошенько, качай до владики!
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Приїхавши до владики, стала при порозі,
Склонилася низенько, цілувала нозі.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Вийшов владика із своей палати:
— Что желаєш, невісто, нехай буду знати? —
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Прошу тебе, святителю, змилуйся над нами!
Най не ходять наші попи з тими бородами!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Скажи, скажи, святителю, що маєм платити.
Як позволиш нашим попам бороди голити?
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— Не могу я, попаде, того учинити.
Бо так каждий довжен з нас бороду носити.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— А видиш ти, попаде, хоцяй я владика,
Яка в мене борода чесна і велика?
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

— Піди, попаде, до моєй кімнати,
Подивися, шо там попів, а всі бородаті!
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Шкода ж моєй уродоньки, шкода мого зросту,
Хіба піду утоплюся з високого мосту!
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Та пішов владика до своєй кімнати:
— Треба твому попові карту написати.
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Писав карту владика дрібними словами.
Заллялася попадя гіркими сльозами:
— Ах, мені тяжко, ах. мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно!

Як не схоче попадя попонька любити,
То треба єй в сім плетень воду освятити!
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Ой, як зачне попонько попадю любити,
Аж упала і зачала попонька просити:
— Ах, мені тяжко, ах, мені нудно.
Що з бородатим жити мені трудно!

Тепер мені уже легше, і любо, і мило,
Бо попове кропило любити навчило.
Ах, мені тяжко, ах, мені нудно,
Що з бородатим жити мені трудно.

Упадала, приклякала, на пальцях ставала,
Взяла попа за бороду і поцілувала.
— Тепер мені уже легше, і любо, і мило,
Бо попове кропило любити навчило!

Дівчина і смерть

Дівчина ішла по селі просити на весілля. І от зустріла на дорозі Смерть. Просить її на весілля. А Смерть їй каже:
— Завтра в тебе на весіллі ти помреш, як тільки сядеш за стіл. Але ти ще можеш трохи пожити. Є у вас у селі стара баба. Їй дев’яносто п’ять років. Їй суджено прожити ще п’ять років. Піди попроси її. Якщо вона згодиться померти за тебе, то ти проживеш ще п’ять років. А якщо ні, то помреш завтра.
І пішла ця дівчина до старої баби. Просить, щоб померла за неї. А та баба їй каже:
— Прожила дев’яносто п’ять років, то проживу й ще п’ять, якщо мені суджено. Скільки не живи, все одно жити хочеться.
А на другий день на весіллі та дівчина тільки сіла за стіл і померла.

Жнися, загонець вузенький

Жнися, загонець вузенький,
Орав тебе ратайчик молоденький.
Орали водики половії,
Поганяли ратаї молодії.
Жнися, загонець, широкий,
Орав тебе ратайчик кривобокий.
Орали волами, коровами,
Поганяли з чорними бровами.

Чому коням поставили фігуру?

Над Серетом, недалеко села Петрикова, стоїть кам’яна фігура. На її верху зображено двох коней. Жодного напису на тій фігурі. Хто проходить коло неї, зупиняється. Дехто дивується, дехто всміхається, бо вже рідко тваринам ставлять пам’ятники. І розповідають про ту фігуру…
У селі Острові жив пан Баваровський, великі мав маєтки, багато грошей, плавав у розкошах, як вареники у маслі. Казав він часто запрягати гарних коней у бричку і сам, без наймита виїздив у гості. Або заглядав у корчму, що стояла під Петриками.
Якось той пан засидівся у корчмі до пізньої ночі, випив добренько. Ніч була темна, хоч очі повибирай. І ніч темна, і панові в голові потемніло. їде ото бричкою пан понад річкою Серетом додому і заїхав у видолок, де бідняки камінь лупали. Зачепилася бричка за великий камінь, що стояв сторчаком, коні рвуться — і ні сюди, ні туди, ні взад, ні вперед. Налякався пан, волосся стало дибом на голові, душа аж в п’яти лізла, з чола сто потів потекло. Вже він ні живий ні мертвий. А в страху великі очі. Вийти з брички побоявся, бо не одному селянинові залляв сала за шкіру, то думав, що змова яка тих хлопів проти нього.
— А може, розбишаки які хочуть гроші забрати? — злякався пан.
— Ні, то нечиста сила!
— О святий Антоній, прости мені грішному,— застогнав пан.
Довго ті коні моцувалися, заки виїхали. Приїхав пан в Острів ледве
теплий, відлежав два тижні хворий. І вирішив на тому місці, де попав у блуд і перелякався, поставити пам’ятник своїм коням, які витягли його з біди.

Смутен же я, смутен темненької ночі

Смутен же я, смутен темненької ночі:
Не сплять мої очі ні в день, ні в ночі.
Ой коб я мав орловії крила,
Полинув би я, де моя мила:
Прилетів би, сів, упав на дворі,
Чи не вийде моя мила поскоріш.
Аж мила виходить з чорними бровами.
Промовляє до мене вірними словами.
— «Сивий голубоньку прекрасний!
Який же ти в світі нещасний!
Сядь коло мене, пригорни до себе:
Скажи щиру правду, що маєш на серці?»
— «На старій гребельці новий млинок меле:
Не вважай, дівчино, що на нас, молоденьких, говорять.
Воріженьки будуть брехати,
А ми будем, серце, кохати!»