Лакейська точність

Приїхав пан на вокзал і кинувся, що немає скриньки.
— Піди подивися, чи не дома залишилася, — каже пан до лакея.
Лакей побіг і скоро вернувся.
— Ну, що?
— Стоїть скринька на столі.
— Чому ж ти не приніс?
— Та ви ж казали «подивися, чи не дома залишилася».

Діду, діду!

Діду, діду!
Та в луг по калину!
Любив козак дівчиноньку,
Як мати дитину.

Любив козак дівчиноньку
Та хтів її взяти,
А старая не схотіла
За нього віддати.

Старий хотів, старий хотів,
Стара не схотіла,
Старий стару та кулаком,
Стара й полетіла.

Оце тобі, вража бабо,
Щоб не воркотала,
А щоб моєй головоньки
Та й не клопотала.

Урочище Козацький Терник

Біля нашого села Новотроїцького, над балкою Томиловою, є урочище Козацький Терник. Кажуть, у цих місцях часто бували запорожці. Одного разу якась нужда змусила їх тут заховати своє добро. Вирили козаки глибоку яму, склали туди скарб і засипали його землею. А щоб не забутися, де поклали багатство, посадили на загорнутій ямі терен і жостір. Жостір не прийнявся, а терен розрісся по всьому урочищу.
Ото й звуть те урочище Козацьким Терником.

Дівчата та вояки (3); коломийки

Вийду жи я на улпцю, стану на ячмени,
Іде милий з Гусятина, кучері в кишени.
Ай деж твої, мій миленький, кучері сє діли ?
В крайнім домі в Гусятині вікном вилетіли.

Бодай ти сї, Станіслави, завалив, завалив,
То ти мого миленького кучириків збавив.

Ой бодай сї той Станіслав завалив, завалив,
Не одному жовнярови кучерики збавив.

Подивлю сї на Станіслав, Станіслав білений;
Подивлю сї на милого, а він обстрижений.

Ой я в мого миленького кучерики були,
Тілько йому попри гору ножички шарнули.

Не диви ся, дівчинонько, на кучирі дрібні,
Бо вже тії кучирики вписали до Відні.

Подивлю сї сюди, туди, всюди веселенько,
Подивлю сї на Станіслав, вмліває серденько.

Ой віддали мого хлопця, віддали, віддали,
Коби були кучерики до дому прислали.

Бодай тії гусятиньскі ножиці зломили,
Тай що мому миленькому кучири обтєли.
А я стала молоденька, пішла по ланочку,
Позбирала кучерики в єдвабну хусточку.

Ой ходила дівчинонька у місті по ринку,
Позбирала кучерики в шовкову хустинку.
Та як она визбирала, ревно заплакала:
Кучерики мої любі, вірном вас кохала.

Де твої си, мій миленький, кучерики діли?
В Рогатині в крайнім домі у грубі згоріли.

Де твої сї, мій миленький, кучері поділи?
В Береженах по під мури ворони поїли.

Ой до Відня доріжейка, до Відня, до Відня,
За милого кучерями голова болит мя.

Ой приймили Іваночка тай за жовнярочка,
Заплакала чорні очка люба дївчиночка.

Плодівник

Зловив Іван вовченя, вигодував його, бо кортіло мати свого вовка.
Та вовк вовком — Іванову вівцю задушив.
І надумав Іван продати його.
Веде на мотузці вовка на ярмарок, а назустріч пан їде.
— Іване, що то в тебе за собака? — питає пан.— Скільки живу, а такої породи не бачив.
— Чи ви, пане, зовсім не розумієтеся? — дивується Іван. — Це не собака, а плодівник. Як його на ніч межи вівці впустити, то рано удвоє більше овець буде.
— Продай, Іване, плодівника,— просить пан.— В мене є кошара овець, та я рад би ще стільки мати.
Поторгувався Іван і продав за сто золотих. Ще й порадив:
— Впустіть його до овець увечері, аби ніхто не бачив. Нараз закривайте двері, бо наврочите. І до ранку туди не заглядайте.
Пан так і зробив. А на зорях до кошари йде, та двері не відкриваються.
Прибіг до жінки і хвалиться:
— Впустив я плодівника до кошари, а він стільки овець наплодив, що дверей не відкрити.
Якось з бідою двері відкрили. Із кошари вискочив повний, як бочка, вовк і в ліс утік.
Так пан без овець зостався.

Жертва

Як намножило си людей, що давали си дуже юдити, пішов Бог на висину і вибрав собі повірницю — жертву. Вона була зразу така як чоловік. На горі, високо межи небом і землев, де вона сиділа, росли лиш афини; жертва живила си ними; від того була вона чиста. Бог посилав і на землю, аби вона повістувала, що діє си на землі; нераз зсилав її Бог на землю карати людей вогнем. Як Бог посилав її на землю, та вона прокидала си у гадину з крилами, а на кінці фоста її була пацьорка, що на увесь світ світила. Бог зіслав її раз на землю, аби дивила си, чи молять си люде; жертва спустила си на землю, возила си довго помежи люде, аби дивити си, чи вони си молять, а як зголодніла, нажерла си якоїсь мерші (мертвечини), що по потопі лишила си. Після того вона притягла си на гору на череві; летіти не могла, бо була дуже наїджена. — Бог питає: Булас на землі ? — Була! — А що так си забарила ? — Я була слаба, ледве що притягла си сюди. — Доки сего віку, абис си так сувала, — сказав Бог. З того часу не посилав її Бог на землю, бо вона вже стала не чиста, їла мершу; але що вона довго служила Богови вірно, заставив її Бог стеречи кирниці з водов, відкив вона рушити си не могла. Аби людей за їх гріхи карати, позволив Бог, аби жертва пускала лиш тоді воду, як принесуть люде живого чоловіка, дівку чи хлопця. Як довго жертва була голодна і не доставала живого чоловіка, не пускала води, через то не ставало нераз людям води; вони тото зміркували, та кидали їй хлопця чи дівку, доки не найшов си такий чоловік-святець, що її убив і з того часу стало багато води на землі.