Про козу

Коза – невдала спроба чорта створити, наслідуючи Бога, корову. При цьому чорт, зліпивши козу, ніяк не міг дати їй життя. Коли ж Бог, на прохання чорта, дав їй життя і коза побігла, чорт, аби якомога ближче розгледіти її, схопив козу за хвіст і ненароком одірвав його. Так коза й залишилася назавжди з одірваним хвостом.

На доказ створення кози чортом кажуть, що від кози відьма ніколи не може відібрати молока, навпаки, вона навіть боїться кози; водночас якщо козу окропити свяченою водою, вона зараз же пропаде.

Чорт полюбляє бавитися з козою як зі своїм створінням, а тому її вважають за потрібне тримати, для забави чортові, у стайнях, – в такому разі він кидає мучити коней.

Або дику козу чорт прижив зі своєю жінкою; тому є приказка: “тебе десь чорт сплодив на дикій козі”.

Сніжок іде, метіль мете а з ясної зірки

Сніжок іде, метіль мете а з ясної зірки…
Сидить дячок-неборачок а в чужої жінки.

Пішов мужик, пішов мужик а на двір до коней,
Вносить бо він на дяченька бучок ясеновий.

— Святий боже, святий кріпкий, а ти, дяче, відки,
Що ти сидиш кінець стола коло мої жінки?

Сніжок іде, метіль мете а з ясної зірки…
Тікав дячок голий, босий від чужої жінки.

Помилка зброяра

За гіпотезами деяких вчених на території гуцульських регіонів Карпат жили у давнину слов’янські племена карпів, від яких походить і назва гір — Карпати. Карп’яки.воювали з германським плем’ям готами. У Верховинському районі є багато прізвищ Готич, які вірогідно є нащадками полонених готичів.

Хочу предків горян-карп’яків
Повернути знову у Карпати.
Крізь глибинну темряву віків
Правнукам їх славу передати.

Багаті наші Карпатські гори бурхливими ріками, потоками, джерелами. Невеликі вони, та дужі своєю незборимою силою. На своїх плечах носять потужні дараби, нещадно шматують стрімкі скелясті береги, змітають із своєї дороги велетенські камінюки. І мчать вони в широкі долини, єднаючись зі своїми старшими братами і сестрами, щоби спільно з ними донести до Чорного моря гордовиту карпатську пісню, освіжити його цілющими гірськими водами. І риба водиться в них незвичайна: подібна до давніх слов’янських двовістряних мечів, цяткована, вибивана дивними пацьорками, як рукоятки гуцульських ножів, тобівки, порошниці. Називають її в народі пстругами на пам’ять древнього карп’яка-зброяра Мечислава Пестрого, що своїм сріблистим мечем дав початок водяному царству розписаної риби.
Жив Мечислав у ті прадавні роки, коли над Слов’янською землею заслонили сонце грозяні хмари. Орди злющих рудобородих готів розгромили мирних слов’ян-землеробів і отаборилися над Бористеном. Від племені до племені ходили готські посли, пропонуючи, здатися на ласку й неласку грізних завойовників.
Серед чорногірських верховіть день і ніч палала ватра. Біля кам’яної печі порався зброяр Пестрий. Сам плавив залізо, сам майстрував зброю. Ніхто краще за нього не вмів вистругати стрілу з твердого, неначе камінь, катрафою, виточити гострого меча, змайструвати бартку чи списа. Громада його годувала й одягала, за те він служив ій вірно й чесно, озброюючи громадських дружинників. Доброю була його зброя. Стріли не ламалися, списи не гнулися, мечі не щербилися. Тому й чужинецькі орди минали оселі карп’яків десятими дорогами.
Одного дня, відгартувавши з десяток мечів, зброяр хотів заснути. Раптом забрехали собаки і до його хати увійшли два червоноволосі чужинці з безбарвними водяними очима. Один з них добре розмовляв слов’янською мовою. Вклонившись господареві, промовив:
— Честь тобі і слава, великий зброярю! Принесли ми тобі поклін і прохання княгині Валькірії, доньки готського короля Германаріха. Просить вона, щоби ти для неї виготовив слов’янський двовістряний меч, зроблений з найтвердішої сталі, оздоблений найкращими візерунками. Сам віднесеш і подаси їй до рук. В нагороду одержиш все, що забажаєш.
Забилося живіше палке верховинське серце. Дівчина-княгиня, до якої і вельможі не приступити, просить його про подарунок. Ні, такої почесті він не знав дотепер. А все це лише початок. Лестощі чужинців затуманювали його розум. Він уявив себе, що сидить поруч з Валькірією. Обоє вершитимуть долю багатьох народів. Недовго роздумуючи, відповів послам:
— Скажіть вашій княгині, що наколи зів’януть перші букові листки, нехай чекає мене з подарунком.
Посли відійшли, а Мечислав осідлав чотири пари коней і, взявши з собою багато шкіряних бесаг, відправився в Бал-тагору, що за Буркутом, накопати залізної руди, щоби з неї виплавити сталі.
Дванадцять мечів погнулися, пощербилися при гарті. Аж тринадцятий заграв, заіскрився срібносиніми гірськими водами. Він не ламався, не кришився об крицевий камінь, на якому пробував зброяр силу своєї зброї.
І тоді він почав виготовляти інкрустовану рукоятку. Одягав її в бронзову поволоку, стругав, виточував, цяткував, вибивав золотими та срібними цятками, дорогою слоневою кістю, яку діставали слов’яни від грецьких купців. І коли рукоятка всміхнулася зоряним небом, зрадуваний зброяр припоясав меч-подарунок до боку, сів на коня і рушив у дорогу.
На скелястій Бережницькій стежці, де дуже трудно розминутися, побачив Мечислав старезного діда з білим, як клоччя волоссям, що став серед стежки і не думав вступитися з дороги. Зброяр зліз із коня і вже хотів штовхнути діда в бедро, як несподівано старий заспівав голосом, від якого опустилися дужі руки зброяря. Опершись на осідланого коня, уважно слухав страшні слова дідової віщої пісні:

Ой не даруй жала беззубій гадюці, бо смертельно вразить твоє тіло.
Не віддавай зброї злісній ворожиці слов’янського люду!
Подаруєш зуби змії м’якотілій — лиш один загинеш.
Як віддаси зброю підступній княгині, загине твій нарід.
Проклене навіки тебе рідна мати, а свята землиця викине з могили.
Вона тобі дала мудрість, здібність, силу, щоби був їй вірним.
Вертайся, отроче, поки ще не зрадив вітцівського краю!..

Вперше в житті заплакав Мечислав. Соромно було вернутися до своїх братів і розповісти їм про свою обіцянку Валькірії. Вони йому простять, він ще не вспів їм нашкодити. А як бути з Валькірією? Обіцяв же подарувати їй меча. Не дотримав слова і вже не зможе дотримати. Він кидається на всі сторони, шукаючи діда-віщуна. Але його вже немає. А вгорі над головою схвильованого зброяря кружляє в небі чорний ворон. У долині Бережницьких скель гомонить сердито Чорний Черемош.
Відв’язанши меча, кидає його в розбурхані хвилі Черемошу.
— Прийми мій подарунок замість Валькірії! — шепочуть його пересохлі вуста.
А ворон опускається чимраз нижче, кряче все голосніше.
— Не довбати тобі мого тіла, як не орудувати ворогам моєю зброєю!
Прощавайте, братове й сестри! Відходжу від вас з чистою душею. Не матимеш кого спитати і ти, Валькіріє, за свою обіцянку, бо мертвих ніколи й ніхто не спитає, — шепоче востаннє.
…Голосний сплеск води, і далі пливе річка, ніби й нічого не сталося.
Попливло з білими хмарами зелене літо на відпочинок. І коли почали в’янути перші букові листки, з’явилися в горах недобитки готських лицарів, яких розгромили волелюбні поляни над Бористеном і прогнали на захід. Багато готичів прижилися в Карпатах і стали вірою і правдою служити країні, яка дала їм притулок.
А навесні побачили карп’яки у своїх водах багато сріблистої, цяткованої, як рукоятки зброяря Мечислава Пестрого, риби, що народилася від його меча.
Гарні наші Карпати. Серед них срібними мечами виблискують ріки, потоки. Гуляють в них вибивані різнокольоровими пацьорками пструги. Кращої і смачнішої риби ніде не знайдеш. Бо перелиті наші гори наскрізь красою, то й гірська риба мусить бути кращою за всі риби на світі.

Ой кумася, любася

Ой кумася, любася,
Із кумчиком напилася,
Із кумчиком напилася
Та й додому погналася.
— Ой ти кумчику-чику,
Ти голубчику-чику,
Ти почаще ходи,
Ти побільше носи
Та нікому не кажи.

Вовк на дорозі

Їхав їден чоловік крізь ліс в друге сило. Їде тою лісовою дорогою, аж глянь – посеред самої дороги вовк сидить. Чоловік спершу злякався, а тоді подумав: тож день, а вовк їден, то чого маю боятися? Став і почав на вовка сабанити: уступи дорогу, бо наб’ю. А не вступиш, то у мене на возі сокира є, зарубаю. Сказав так, а вовк морду повертає і людським голосом каже:
– Нє. Нима сокири з тобою.
Чоловікові стало зновика страшно, бо сокири з ним і вправду ни було. Ну, він і здогадався, що перед ним вовкунисько. А вони чєсом, як ото у вовка обертаються, на перших порах ще яке слово сказати можуть. Раз так, думає, поговорити спробую.
– Чого тобі тре’? – питає. – Коня хочеш узєти?
Вовк зувсім по-людськи головою хитає.
– Мене хоч задушити?
Вовк зновика головою хить-хить.
– То чого ти хочеш?
І тут вовк задер голову та завив. Довго так, аж мороз по спині в чоловіка побіг, хоть і літо було. Зрозумів, що вовк просить із ним повити. Хай вже, думає, аби одчепився.
Ну, він і повив. Коли глєнь – а вовка на дорозі нима. Чоловік поїхав далі, погостював у тому силі, купив, що тре’ було, і додом вернувся.
Та з тих пір відчув, що чєс од чєсу, особливо як місячні ночі, стало йому хотітися вити. Як уже зувсім ставало нестерпно, то крадькома од жінки з хати виходив, йшов за хлів і вив. І чув, як десь далеко тоже виє вовк.
Та їдного разу пусля такого виття глєнув, а шкіра в нього геть густою шерстю покрилася. Тико ще лице й пальци та долоні чисті. Зрозумів чоловік – скоро обернеться у правдешнього вовкуна.
І от настали місячні ночі, місяць повний, як великий пляцок. Чує чоловік, що вельми вити хочеться. Він попросив жінку міцно його до ліжка прив’язати. Та здивувалася, али зробела як просив. Тоді чоловік каже:
– Запхни мені до рота шматину.
Жінка, хоч у ній усе трусилося, і те прохання сповнила. Бився чоловік, бо так вити хтілося, аж ліжко за собою до дверей посунув. А потім успокоївся. Тико наостанок почув далеке вовче виття. А ранком дивиться – а на тілі шерсті нима. Як з хати вийшов, бачить – на дворі клапті шкури вовчої валєються. Перехрестився, зібрав їх й у вогонь вкинув. Вдень дізнався ж, що їден чоловік у їхнім силі помер, про якого нидобра слава ходела. Казали, що й у вовкулаку перетворюватися вміє. Зрозумів чоловік – замість нього мав вовкуном стати. Тико не вийшло у вражої сили.
– Нидарма люди кажуть: як би трудно ни було – ни вий як вовк, – закінчила бабуся.

Породила горлиця діти

Породила горлиця діти
Та в доріженьку б’ється.
Знати козака по натуроньці,
Що з дівчини сміється.

Чи ти гордий, чи пишний,
Що високо несешся?
Бачу я тебе по натуроньці,
Що ти з мене смієшся.

Я не гордий, я не пишний,
Високо не несуся.
Я тебе люблю, сватати буду,
Я з тебе не сміюся.

Як мужик пару волів виграв

Бідний мужик та заложився з багачем і каже, що буде з паном обідати.
— Ну, добре, як пообідаєш, то я тобі пару волів дам!
Приходить бідний до пана, вклонився низенько.
— Пане, я ще нікому о тім не казав, але перше до пана прийшов… Що б коштував отакий кусень золота? — і показав йому на руку.
Той нічого йому не каже, крикнув, щоби йому принесли горілки, напоїв його. Подають обідати, той сідає і обідає з паном. Пан аж горить, — хотів би дізнатися, де той кусень золота, та й питає:
— Де він є? Принеси!
— Та що ж, пане, в мене нема, я питаю, щоб б він був вартий, якби його мати.
— Ото, дурень!
— Я не дурень, пане, коли тим способом виграв пару волів.