Лиса Гора, Крутий Яр і Канівське

Жили ще запорожці і в Крутому Яру, що біля Лисої гори, і в урочищі Канівському. В Крутому Яру – ліс, кручі і таке місце затишне, що хоч Бог його зна де вже такого й найти.
В яру і побіля яру запорожці, кажуть, всю зиму пасли табуни коней і скот. У їх тут були і хати, і землянки, і садки, і пасіки. Уже слободи почали селитися за Катерини, уже відусюди й козацтво перебралось у Чорноморцю, а в Крутому Яру ще багато оставалось запорожців. Так в землянках і скалатали останній вік. Багатий і хліборобний був народ! Полягло все, тільки пам’ять осталась, та ще, кажуть, допропасти в землі лежить нерушимих скарбів. Гроші деякі люди находили і розжились, тільки таяться.
Давно колись у Крутому Яру щось тужило, але сумно було, а тепер сумують та тужать по козаках тільки пугачі! В Канівському, що від Яру ближче до Хортиці, де густий байрак, і там, розказують, є скарби. За Канівським, ближче до Розумовки на пісцях було багато печищ, а біля їх знаходили здоровенні, червоні тикви (амфори); вони не похожі на наші: вишиною з аршин або й більше, з двома вушками, а дно гостре, Бог його зна, як його й ставили люди на землю.

Жовнірські коломийки – VIII

А вишеньки, черешеньки з під споду гладенькі,
Чому ви сі ее женили, хлопці молоденькі?
Всі сі хлопці поженили, но сі їден зістав,
А він буде в Бережинах на конику свистав.

Всі ся хлопці поженили, тілько я ся зістав,
А хто буде на цісарськім кониченьку свистав?

Ходилисмо, пане брате, ходили, ходили,
Тепер будем пуцувати цісарскі кобили.

Мене взяли, тай віддали до коня, до коня,
Ой що буде робитоньки дівчинонька моя?

Не диви ся, дівчинонько, на мене, на мене,
Ведут коня з Тарноноля під мене, під мене.
Ведут коня з Тарноноля, коня вороного,
Гей під мене легіника, хлопця молодого.

Стара нене, стара нене, не свари на мене,
Ведут коня з Тернополя, либонь то під мене.
Ведут коня з Тернополя, коня вороного,
Ой здає ся, що під мене, хлопця молодого.

Ведут коня з Тернополя під мене, під мене,
А шабелька коло боку на чорнім ремені.

А як мене відобрали до коня, до коня,
Виплакала сиві очі білявина моя.

Ой як мене востригли до коня, до коня,
Ніхто за мнов не заплаче, но дівчина моя.

Ой заплачеш, моя мила, заплачеш, заплачеш,
Як ти мене на воронім конику зобачиш.
Тогди будеш, моя мила, за мною тужити,
Як я сяду і поїду цісару служити.

Ой кувала зозулечка, як я їхав возом;
Ой заплачеш, дівчиночко, на свій дурний розум.
Ой заплачеш, дівчиночко, заплачеш, заплачеш,
Та як мене па цісарськім конику побачиш.

А я піду до цісаря тай буду служити,
Дасть мі цісар кониченька, буду сі возити.

Як єсте мі відобрали, я си сів на ґанку,
Далисти мі кониченька, дайти мі коханку.

Ой як мене відобрали у місті на ринку:
Колисти ми коня дали, дайте ми Маринку.

Ой усі сі поженили, лише я сі зістав,
Ой дав мі цісар коня, щоб на нього свистав.

Задзвонили в монастирі йа в дванаціть дзвонів,
Та вивели жовнярика з мальованих дворів.
Та вивели, та вивели тай стали гадати:
Ці подобен молод жовнір на коня сідати ?
Ці подобен, не подобен, на коня сідати,
За ним дівча вірміночка зачала вмлівати.

Взяли мене за жовніра, хлопця молодого,
Дали мені муштрувати коня вороного.

Піп і його слуга

Мав чоловік три сини. І оті сини були дуже ліниві. Коли б отець подбав, то їли б. Раз старший син розсердився і каже:
— Няньо, я тобі кажу, що зароблю гроші.
Зібрався і йде по світу. Прийшов у одне село. А там піп стояв на воротях і дивився горі-долу вулицею. Старший син прийшов до попа, поклонився:
— Добрий ранок»
— Доброго здоров’я! Куди ти, легіню, йдеш?
— Я йду, чи не найнявся б служити.
Зайшли вони на фару та почали домовлятися. Піп говорить:
— Слухай ти, легіню, будеш у мене служити, а чи пристанеш на таке: коли ти на мене розсердишся, я тобі видеру ремінь з хребта. А коли я на тебе, то ти мені.
Легінь на це пристав. Переспав у попа ніч, а рано встає і питає, що тепер має робити.
— Та підеш з гусьми на толоку.
Хлопчище погнав гуси на толоку, а голоден, їсти йому не дали. Піп обіцяв, що принесе.
Хлопець чекає-чекає, сніданок не несуть. Аж у шість годин приходить піп і питає його:
— Чи ти, небораче, не голоден?
— Де б у чорта не голоден!
— Ти, видно, сердишся на мене!
— Де б не сердився, коли ви з мене знущаєтесь!
— Ну, лягай, най тобі видеру ремінь з хребта!
І піп врізав хлопцеві ремінь з хребта і відправив хлопця додому.
Прийшов додому смутний.
Зібрався середульший син.
— Будете видіти, що я вам, няньо, зароблю гроші!
І він потрапив до того попа служити. Та і йому зле повелося, бо і йому піп видер ремінь з хребта.
Наймолодший брат Іван ударився в груди й каже:
— Я, няньку, зароблю гроші усім нам!
Зібрався і йде.
Потрапив у те саме село і до того самого попа. Красно поклонився.
Піп його питає:
— Куди ти, хлопче, подорожуєш?
— Шукаю службу.
— Та ходи до мене служити.
Зайшли на фару і почали домовлятися:
— Ну, слухай, хлопче, коли ти на мене розсердишся, то я тобі видеру ремінь з хребта, а як я на тебе, то ти мені. Чи пристаєш на се?
— Пристаю. Лиш скажіть мені, доки вам треба служити та й яку
ви даєте плату слузі?
— Будеш мені служити, доки зозуля не буде кувати, а плата п’ятсот
злотих.
— Добре, але маєте мені давати такий харч, який самі їсте.
Піп пристав на це. І Іван зостався у попа служити.
Раненько пробудився і просить роботу.
— Підеш з гусьми на толоку. Їсти я тобі винесу.
Іван з гусьми зібрався на толоку і чекає сніданок. Сонце вже високо, а попа не видно. Іван голоден. Що він надумав? Вирубав він жердь і всі гуси побив. Одну обскуб, розклав вогонь та пече. Інші склав навколо себе. Наївся, напився, ліг межи гуси та й спить.
Приносить піп Іванові їсти:
— Що ти, Іване, наробив, невже ти гуси побив?
— Ой, ні, отче, гуси смачно пасуться. Чи ви не сердитесь?
— Ні, не серджуся!
І пішов піп додому. А вдома каже попаді:
— Негаразд, бо Іван побив усі гуси! Яку йому дамо завтра роботу?
— Хіба кури годувати? — каже попадя.
Ввечері, як Іван вернувся, каже йому піп:
— Ну, Йване, завтра встанеш рано та будеш годувати кури. Ото легка робота.
Іван рано встає і кидає курям кукурудзу. Нараз прийшла одна, далі друга, Іван собі думає:
— Це біда! Одна курка від другої їсть!
Узяв прутик та вбив усі п’ятдесят курей і склав коло кукурудзи.
Приходить піп і бачить, що Іван усі кури побив.
— Що ти, Іване, дієш?
— Що я, отче, дію? Дію гаразд, бо тепер вони красно їдять, а перше їли одна від другої! Та ніби ви, отче, сердитесь?
— Ні, не серджуся.
Вернувся піп до хижі й каже:
— Жоно, негаразд. Іван усі кури побив! Що з ним будемо робити?
— Завтра най іде орати.
Запрягли чотири воли і пішли орати. Піп тільки завів воли у ниву й каже:
— Ори ти, Іване, сам, а я піду.
Іван кілька разів обійшов ниву, а далі став і дивиться, чи піп не йде з обідом. Піп не йшов.
Що Іван надумав? Убив сокирою вола, наклав огню і пече м’ясо.
Як наївся, решту закопав у землю, а хвіст відрізав та заклав другому волові в рот.
Піп вернувся з обідом.
— Що ти, Іване, наробив?
— Що я наробив? Воли поголодніли та один одного з ’їв. А ви, отче, сердитесь?
— Ні, не серджуся.
Приходить піп додому і говорить попаді:
— Негаразд! Іван зарізав вола і велику шкоду нам вчинив.
— Знаєш що? — каже попадя.— Зрання збуди матір та най вилізе на горіх і кукає як зозуля.
Так і вчинили. Раненько піп збудив Івана і каже:
— Уставай, Іване, бо зозуля кукає. Вже тобі минув рік.
Іван устав, вийшов надвір і слухає зозулин голос. А далі додумався.
Витяг рушницю й стрілив у зозулю. Попові не сказав нічого, вернувся до хижі і ліг спати.
Піп, коли вийшов надвір, побачив під горіхом мертву матір. Дуже зажурився:
— Іван убив маму! Що з ним маємо робити?
— Вижени його спати на оборіг і запали з ним сіно, — каже попадя.
Піп прийшов до Івана й каже:
— Ввечері підеш спати на оборіг!
А у попа були чотири обороги.
Іван пішов спати.
Вночі піп підпалив оборіг і від нього всі інші загорілися й згоріли.
Вернувся до хижі спокійний, думаючи, що Іван згорів.
А рано заходить Іван і вклоняється:
— Добрий ранок, отче!
— Де ти спав, Іване?
— Я спав у хліві на горищі.
— А ввечері де будеш спати?
— У хліві.
Уночі запалив піп і хлів. Згоріла й худоба.
Рано Іван заходить і вклоняється:
— Добрий ранок, отче.
— Де ти, Іване, спав?
— Я спав на фарі.
Тепер піп став радитися з попадею, що мають діяти.
Знаєш що, жоно? Я додумався фару полити гасом, запалити, лише книги забрати і втекти.
Піп склав книги у мішок і фару запалив. А Іван побачив, що робить піп. Скоро книги викидав з мішка, лиш одну лишив у ногах, а другу в головах, а сам заліз у мішок.
Коли фара почала горіти, піп ухопив мішок на плечі й давай тікати. Як вийшли з села і добігли до річки, говорить піп попаді:
— О, які тяжкі божі книги!
Коли переходили річку, де треба було брести, Іван з мішка тихо каже попові:
— Тримай вище, отче! Бо мені ноги мочаться.
Піп каже попаді.
— Чуєш? Божі слова говорять…
Перейшли на заріччя і розклалися спати. Піп розв’язує мішок, бере книгу і хоче молитись. А Іван виліз із мішка:
— Добрий вечір, отче!
Піп здивувався:
— Та ти тут, Іване?
— Ой, я тут, бо ще зозуля не кукала, ще я не дослужив рік.
— Та скажи ти мені, Іване, де ти тепер будеш спати?
— Де буду спати? Та лиш з вами. Я буду спати від води, а ви у середині, а попадя від берега.
Піп відкликав попадю набік, і почали вони радитись, що як Іван засне, то штовхнуть його у ріку.
Вночі, як усі поснули, Іван переклав попадю до води. Будить попа і каже, змінивши голос:
— Вставай, отче, бо Іван заснув. Кидаймо його у воду.
Піп узяв за ноги, а Іван за голову, розмахнули попадею і кинули у воду.
Тут впізнав піп Івана й каже:
— То ти, Іване, тут? Що ж ти зробив? Позбавив мене жони.
— Ачей ви, отче, сердитеся на мене?
— Ой, ні, не серджуся! Ну, Іване, коли ти мене так уладив, то я тепер з тобою йду на мандрівку.
Так вони обоє йдуть по світу. Зустрічають цигана. Той і питає їх:
— Куди ви йдете, люди?
— Йдемо на мандрівку!
— Візьміть і мене.
— Ходи, — каже Іван.
Ідуть далі і зустрічають жебрака.
— Куди ви йдете, люди?
— Йдемо мандрувати.
— Прийміть і мене!
Іван прийняв і жебрака. Ідуть уже четверо.
У дорозі застала їх ніч. Прийшли вони до одної молодої жінки, красно вклонилися, Іван і проситься:
— Невісточко, чи ми не переспали б у вас?
Молода жінка понурила голову і подумала: «Що на се сказати?»
— Люди, най би ви в мене спали, але коли до мене прийде велика повінь, я за вас не відповідаю, як утопитеся.
Піп каже, що він не вміє плавати, і дуже злякався.
— А ти вмієш? — питає Іван жебрака.
— Трохи вмію.
— А ти, цигане, вмієш?
— Я так умію плавати, гік камінь.
Іван був хитрий і зрозумів, що повінь — то невістчин коханець.
Жебрака поклав спати на піч, цигана в кут, а попа на горище у корито, щоб не втопився. Як усіх порозкладав, лампу загасив, і всі заснули.
А Іван не спить. Лежить на лавці під самим вікном і чекає повені. Вночі чує, щось під хижею талапає. Далі чує, хтось постукав у вікно і тихим голосом кличе:
— Марічко, чи спиш? Уставай скоріше!
А Іван Маріччиним голосом відповідає:
— Йди собі геть, небоже, бо у мене подорожні люди сплять! Не можу тебе впустити.
— Марічко, на, приніс я тобі палінки і калач, і ковбасу, та най не несу назад додому…
Іван був дуже голоден, відчинив вікно і взяв. Склав на стіл і почав їсти. Пробудився жебрак і питає:
— Що ти, Іване, їси? Дай і мені трохи, бо я дуже голоден.
Іван поліз у кишеню, знайшов там качан кукурудзи і подає жебракові. Жебрак спробував укусити качана, але не міг, і питає Івана:
— Що се, Йване?
— Це ковбаса. Як не можеш їсти сиру, то йди спечи!
На куті лежав циган, і в темноті світилися його зуби, як жар. Жебрак підійшов до печі й поклав качан циганові в зуби, трохи почекав, а далі каже:
— Іване, а се не печеться!
— Ну, то бери води і залляй огонь.
Жебрак зачерпнув води і налляв циганові повен рот. Циган налякався і заревів:
— Йой, йой, люди! Вода! Повінь!
Піп це почув і почав у кориті так колисатися, що упав з горища й потовкся. А Іван відчинив вікно і втік. Іде собі, думаючи: «Хоч я грошей не заробив, та обдурив попа».
І пішов мандрувати по світу, і, може, ще й нині мандрує.

Когутик і курочка

Був когутик та й курочка; обоє пішли гребати на смітті. Когутик найшов у сміттю кремінь, та й удавив си. Курочка побігла до своєї сестрички, та й каже: Уже мого когутика нима! — та й плаче, а сестричка каже: Не плач, біжи до моря, запроси води і дай когутикови налити си; когутик ожиє! — Курочка побігла до моря, запросила води, а море каже: На що тобі води? — Когутикови! — На що когутикови? — Він удавив си! — Море каже: Іди, принеси мені молока, тогди я дам тобі води! — Курочка побігла до коровки, та й каже: Коровко, дай мині молока! — На що тобі молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби море дало води! — На що води? — Бо когутик удавив си! — Іди, принеси мині сіна, то я дам тобі молока! — Курочка побігла до косариків. Косарики, косарики, дайте мині трохи сіна! — На що тобі сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови? — Бо удавив си! — Іди принеси нам солонини, то ми дамо тобі сіна! — Курочка побігла до веприка: Веприку, веприку, дай мині солонини! — На що тобі солонини? Косарикам! — На що косарикам ? — Аби дали сіна! — На що сіна? — Корові! — На що корові? — Аби дала молока! — На що молока? — Мореви! — На що мореви? — Аби дало води! — На що води? — Когутикови! — На що когутикови ? — Бо когутик удавив си! — Веприк дав солонини, курочка понесла косарам, косарики дали сіна, курочка понесла коровці, коровка дала молока, курочка понесла мореви, море дало води, курочка понесла когутикови, а когутик напив си, та й запіяв!

Ой ну, люлі, люлечки

Ой ну, люлі, люлечки,
Шовковії вервечки,
Мальовані бильця,
Ходім до Кирильця.
Що Кирилко робить?
Черевички кроїть.
І пошив, покував,
Під лавкою заховав,
А з-під лавки на торжок
Та й продав за шажок.

Ой ну, люлі, люлечки,
Шовковії вервечки,
Мальовані бильця,
Ходім до Кирильця.
Що Кирилко робить?
Нема його дома,
Пішов в ліс по дрова.
Самі Кирилята
Шиють чоботята.
Та не дорогії —
По три золотії.
Не цих шевців,
А переяславців.

Русалки

Русалки – душі тих померлих, чия життєва сила не була вичерпана за життя, хто помер «неправильною» смертю. Вони можуть показуватися у вигляді коней, жаб, змій, птах, але ці перетворення не мають нічого спільного зі зворотництвом. У русалок немає подвійної природи, це непокійні душі померлих, різновид мерців.
За народними уявленнями, русалки дуже привабливі водяні красуні. Вони живуть на дні річки, моря в чудових хрусталевих палатах. Як місяць зійде вночі, вони виходять на берег і співають чарівні пісні, в яких чутно стрекотання, а хто лиш зачує, підходить ближче. Тоді русалки залоскочуть його до смерті. Зустрічі з русалками найчастіше закінчуються смертю, але дехто повертався після зустрічі з русалками, довго потім ходив сумний, нічого не розповідав і невдовзі помирав. Особливо вони заманюють до себе дітей і чоловіків. Кажуть, що той, кого поцілувала русалка, вже не повернеться до життя, буде грати на музичних інструментах, водити хороводи та плести тенета разом з водяними красунями. Ночами вони виходять на береги озер, рік, потоків голі, в вінках із осоки або галузок, сідають на траву та чешуть коси або водять хороводи. Деколи ховаються в корчах, а коли дівчата виходять досвіта по воду, випадають несподівано і питають: «Полин чи петрушка?» Як дістануть відповідь «полин», утікають, як «петрушка», залоскочуть і затягнуть у воду з криками: «Ти моя душка». Вони лякають людей, а як кого зловлять, залоскочуть на смерть.
Русалки виглядають як маленькі діти. Вони скачуть одна проти другої, плещуть у долоні та співають:

Не мий ноги об ногу,
Не сій муки над діжу.
Ух, ух, солом’яний дух, дух!
Мене мати уродила,
Нехрещене положила.

Русалки не дають рибакам ловити рибу та проганяють людей також із іншої роботи, як її роблять поблизу них, перелякані жінки та чоловіки віддають навіть своїх дітей, а іноді з переляку вмирають. В лісі гойдаються на деревах, ухопившись за гілля руками. Ходять звичайно голі, з довгими розпущеними косами, а очі в них зелені, як у жаб. Русалки маленькі, як ляльки, бігають по траві, викрикують та в долоні плещуть.
Один парубок купався перед Русалчиним тижнем, коли нараз побачив при другим березі у воді незвичайно гарну голу дівку, що сміялася та плескала у долоні. Догадавшись, що се певно русалка, вискочив з води і побіг додому, полишивши навіть одяг на березі.
Русалки можуть перекидатися в вивірки, щурів і в жаби, що сідають на кладочках, де жінки перуть белизну. Вони діляться на дві частини: русалки з іменем та без імені. Ті діти, що мати сама дає ім’я, хоч живому, хоч неживому, називаються іменними, а ті, що мати не дасть імені, називаються безіменними. Всі сі діти живуть у воді, поки аж збереться їх сорок сороків; тоді ті, що з іменем, ідуть на небо, а безіменних б’ють і приговорюють: «У вас батько проклятий, у вас мати проклята! Вони вас родили, а імені не дали». Русалки з іменем подібні до маленьких дівчаток, без імені – також дівчата, але страшні, безволосі. На своє свято – Русалчин тиждень – вони вилазять з води, бігають по полю, лякають людей, а як кого заловлять, залоскочуть на смерть. Лоскотати можуть, лиш доки не загримить, опісля вже ні. В переддень Івана Купала розкладають іменні русалки вогонь коло річки і скачуть через нього, а безіменні вибігають із води, хапають попіл з іскрами, посипають голови, щоби росло волосся, і знов скачуть у воду. Коли котра загубить іскру, а чоловік надійде на те місце і настолочить так, що вона пристане до ноги, то русалка з’явиться у такого чоловіка і кричить під вікном: «Віддай моє!». Ходить до того часу, поки весняний грім не загримить.
Русалчин тиждень – час, коли активізується діяльність русалок, вони набувають сили і стають видимими для людей: кажуть, що в цей час вони справляють весілля, гуляють по нивах, співають пісні, водять хороводи, бігають по полях, качаються на гіллях та сидять на млинових колесах. Вони в цей час не ховаються від людей, а навпаки – звуть до себе, заманюють, розказують історії своєї смерті. У цей час вони також ходять по селах, можуть прийти до когось додому. Вони забирають залишену господаркою пряжу, щоб плести тенета. Під час Русалчиного тижня не можна підмітати підлогу, щоб не забруднити русалок та не засипати їм очі, також не можна шити, ткати, прясти, щоб не пришити русалку, бо вона тоді весь рік буде жити в хаті, та уночі пищати. Не можна також прати, щоб брудна вода не попала їм у очі, бо тоді вони не будуть знати, куди йти.
Якщо зустрінеться гола русалка, треба кинути їй хоч рукав, відірваний від сорочки, щоб вона відчепилася та не затягла до себе. Русалки бояться гострих предметів. Щоб уберегтися від них, треба накреслити коло гострим предметом.
Якщо правильно себе поводити з русалками, то вони не будуть шкодити, а, навпаки, будуть доглядати за врожаєм, можуть подарувати полотно, яке ніколи не скінчиться, а також вони уміють прясти.

Байка Хмельницького

Богдан Хмельницький сказав у 1655 р. до польських послів:
– Сідайте та слухайте, панове. Ви принесли нам прегарні пропозиції від короля, але чи можливо їх прийняти, чи неможливо? Вислухайте оцю побрехеньку. Давно, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, усі сусіди заздрили йому. У того селянина був домашній вуж, що нікого не кусав; господарі завжди ставили йому молоко в дірку, й він часто лазив між родиною. Одного разу сталось таке: дали хлопцеві молока; приліз і вуж і почав хлебтати молоко з горнятка; за те хлопець ударив його ложкою по голові, й вуж укусив хлопця. На жалібний крик дитини прибіг батько й, дізнавшися, що вуж укусив сина, кинувся вбивати тварину; вуж встиг сховати голову в діру, а хвоста не встиг сховати; господар відтяв йому хвіст. Хлопець помер від укушення, а вуж лишився калікою і відтоді боявся вилазити з діри. Незабаром після того багатство цього чоловіка почало значно зменшуватись, нарешті він став дуже бідний і, бажаючи взнати причину, побіг до знахарів і каже їм:
– Скажіть, прошу вас, що це значить, що минулими роками я менше дбав про господарство, а всього в мене було багато; ні в кого не було стільки таких прегарних волів, як у мене, ні в кого корови не давали стільки молока, ні в кого вівці не давали такої пишної вовни, ні в кого кобили не приводили таких гарних лошат, ніде поля не давали таких багатих жнив, у нічиїх садах не дзвеніло стільки бджіл; мої стада не терпіли від слабостей; я сам не знав ніяких неприємностей; у моєму домі бували гості; ні в кого з сусідів не було такої великої родини; бідний не відходив від мого дому з порожніми руками; ні в чому не було нестатку; всякого добра було в мене доволі. Та ось за декілька років розлізлось усе, що я зібрав за ціле життя, і між сусідами нема біднішого від мене; і хоч я падаю від праці для піддержання життя, а проте ніщо не йде на користь, але щодня то гірше й гірше. Скажіть, коли знаєте, причину мого нещастя і чи не можна помогти йому?
Йому відповіли:
– Поки ти, давнішими роками, гарно поводився із своїм домашнім вужем, він брав на себе всі нещастя, що загрожували тобі, а тебе лишав вільним від них; тепер же, коли між вами настала ворожнеча, всі біди впали на тебе. Коли ти хочеш давнішого щастя, то помирися з вужем.
Жінка понесла йому молоко, але вуж напився молока та й знову сховався в нору. Якийсь час доглядав його господар, далі почав кликати вужа зробити давніше братерство. Тоді відповів йому вуж:
– Даремно ти заходишся, щоб було між нами таке братерство, як давніше, бо як тільки я погляну на свій хвіст, що я утратив за твого сина, зараз вертається до мене пересердя; з другого боку, як ти тільки згадаєш, що ти втратив сина, зараз закипить у тобі обурення, так що ти готов розтрощити мені голову. Через те досить буде приязні між нами, коли ти житимеш у своєму домі, як тобі любо, а я в своїй норі, і будемо допомагати один одному.
– Те саме, панове посли, сталось і між поляками й українцями… Ті, що звуть себе дітьми королівства, почали порушувати волю українців і бити їх по голові, а українці, коли їм заболіло, почали кусати; тоді зайшло так, що й українців більша частина відтята й чимало синів королівства пропало.
Відтоді, як тільки ті народи згадають біди, заподіяні один одному, зараз повстає пересердя, і хоч почнуть вони годитись, то через найменшу причину справа не ладиться. Наймудріший із смертних не може зробити того, щоб між нами настав певний довгий мир, як лиш так: нехай польське королівство зречеться усього, що належало до князівств Руської землі, нехай відступить козакам до кермування всю Русь до Володимира, і Львів, і Ярослав, і Перемишль, з умовою, щоб ми, сидячи собі в своїй Русі, як у норах, відвертали ворогів від польського королівства. Але я знаю: якби в цілому королівстві лишилось усього сто панів, то й тоді вони не пристали б на це.
А козаки, поки матимуть зброю, теж не відступлять від цих умов.