Про котів

Про походження кота розповідають таке. Чорт, перекинувшись на мишу, плив через море, аби спокусити Еву. Пресвята Діва, побачивши це, кинула Свою рукавицю. З цієї рукавиці зробився кіт, який в ту ж хвилину зжер чорта. Отже, хоч кіт і походить з рукавиці Пресвятої Богородиці, він усе-таки – тварина нечиста, бо з’їв чорта. Він володіє деякими недобрими властивостями. У хвості в нього отрута, що викликає в людей нежить, коли кіт нап’ється води з посудини, з якої п’є людина, або коли сплять з котом. Щоб убезпечитися від цього, котові одтинають кінець хвоста. Якщо кудись ідеш, то в жодному разі не можна брати з собою кота, інакше кінь стане в дорозі. До кого приблудиться кіт, та людина неодмінно зубожіє; і навпаки, якщо приблудиться собака, то це – на щастя й достаток. Коли кішка перебіжить дорогу, то чекай невдачі, або ж здохне кінь; для відвернення лиха треба кинути паличку так, щоб вона перелетіла навхрест через слід кішки. Якої масті кіт приживеться у домі, такої масті треба тримати й худобу: домовик одразу ж задушить кота, якщо лиш йому буде не до вподоби його шерсть. Кіт, який прожив дванадцять років, перестає муркотіти і стає таким лютим, що може задушити людину, чому його тоді здебільшого й забивають.

Ой любив я дівчиноньку

Ой любив я дівчиноньку,
А дівчина мене,
Не схотіли старі дати
Дівчини за мене.

Старий трохи похотів,
Стара не хотіла,
Сіла собі на припічку
Та все воркотіла.

Воркотіла, воркотіла,
Старий зачав сварку,
Старий стару макогоном,
А стара під лавку.

Дари синьоокої весни і дідуся Чугайстра

Діялось це в сиву давнину. Тоді в теперішньому Космачі жила серед темних пралісів лише одна пара людей: мисливець Косматий із своєю дружиною Ладою. Жилося їм добре і щасливо. Мали вдосталь вівсяного хліба, солі, молока і меду. Щедро приймали кожного, хто заблукався в лісах і потрапив до їхньої хати. Бракло їм, однак, найбільшого щастя — дітей. З кожним роком вони ставали все сумнішими. Тридцять років без одного прожили разом і не могли розжитися на дитину.
Однієї весни сиділи вони удвох на дерев’яній лавочці, милуючись ожилою природою. Зелені гори, здавалося, гули велетенським дзвоном. Співали ріки, потоки, десятки тисяч лісових птиць дзвінкими голосами славили матір-весну. Царинками снували рої бджіл, шукаючи солодкого нектару.
— Тяжко скарали нас боги, — сказав, зітхнувши, Косматий. — Пташки які маленькі, але кожної весни виводять своїх пташенят, а ми…
Лада тихо заплакала.
— Ні, ні! Не скарали! — заговорили ластівки-щебетухи, що поралися біля гнізда на стрісі.
— Так, так! — підтвердили сірі качки, злітаючи до озера. З лісу обізвалася зозуля.
— Зозуленько-душенько! Чи не скажеш, скільки в нас буде діточок? — спитала Лада.
— Ку-ку, ку-ку! — обізвалася зозуля та й замовкла.
— Невже аж двоє? — здивувалося подружжя.
А на другу весну не змогла працьовита Лада ні копати в городі, ні носити воду коновками з джерела.
Одного вечора страшні болі не дали ій заснути. На світанку вона попросила чоловіка:
— Винеси мене на зелену царинку.
І тут під променями сходячого сонця, переливний спів дзвінкоголосого птаства народилося двоє близняток, хлопчик і дівчинка.
Ніколи ще не було в людському роду таких дітей. Тільки що народилися, як відразу заговорили: “тату, мамо!” А потім почали смикати маленькими ручками маму за довгі коси, а батька — за космату бороду.
— І кого нам взяти в куми? — задумалася Лада. — Хіба що Весну Красну — людей поблизу немає.
— А за кума попрошу діда Чугайстра. Я з ним давно знаюся, — додав Косматий.
— Весно Красна, мати наша рідна! Прилинь, рідненька, з гір високих, долин широких! Розділи з нами нашу радість, будь нам за куму! — проспівала щаслива мати.
— Добрий діду, помічнику людський, Чугайстре! Не погордуй нашою просьбою, стати нашим кумом, — вигукнув голосно Косматий.
Дивний легіт сколихнув гори. Крутими плаями ішла синьоока Весна в легкому білому убранні. Поруч неї ступав поважно дід Чугайстер, весь у зеленому.
Підійшовши до батьків, чемно привіталися:
— На здоров’я з прибутком, гречні господарі!
— Дякуємо, дякуємо вам, Весно Красна, і вам, діду Чугайстре! Обоє клякнули біля малят.
— Принесіть нам свіжої джерельної води, — звернулася Весна до Косматого.
Вийняла з-за пазухи кучерявий калиновий цвіт і китицю калинових ягід та й вкинула в глечик. А Чугайстер опустив на дно глечика гранітний камінець. Тоді почали обливати дітей холодною джерельною водою. Діти не плакали. Дівчинка простягала ручки до вінка, щебетала, пташкою:
— Чіча, чіча!
А хлопчик намагався свистом наслідувати пташині голоси.
— Як хочете їх назвати? — спитала Весна.
— Ваша воля, дорогі куми, як назвете, з такими іменами й виростуть, — відповіли батьки.
Весна витягнула з рукава широкий білий рушник, поклала на нього дітей, подала знак рукою і настала врочиста тиша. Замовкли птиці, навіть вітерець перестав шептатися з листками.
Куми підняли дітей на рушникові вгору. Піднесли голови в небо і промовили врочисто до трьох священних сил:
— В ім’я Сонечка Красного, Місяця Світослава Ясного, Землиці святої наречемо дітей роду людського — дівчинку Калиною, а хлопчика — Гориславом. Пошліть їм, Небесні Світила, і ти, Землице свята, здоров’я і щастя на многі літа.
Проказавши обрядову молитву, віддали батькам дітей разом з рушником.
— Най ростуть здорові вашому племені на користь, а вам на радість і втіху!
Врадувані батьки впали на коліна перед кумами.
Куми по черзі поцілували малят.
І промовила синьоока Весна:
— За те, що запросили нас в куми, дамо вашим дітям такий подарунок, якого досі не мав ніхто з людей.
Відколола зі свого убрання золоту голку та й подала дівчинці.
— Будеш, дитино, чарувати весь світ своїми узорами-чічками, що відображатимуть красу твого краю.
А Чугайстер подав хлопчикові золоту сопілку.
— Рости здоров, Гориславйчку! Прославиш свій край своєю грою.
Весна знову дала знак рукою.
Зашуміли весело ріки, потоки, заграли вітри на струнах листків. А птиці аж заливалися від щебету.
Весна підійшла до Лади і дала їй дві жмені насіння.
— Це теж подарунок для ваших дітей.
А тоді звернулася до Чугайстра:
— Зараз розійдемося своїми дорогами. Знай, куме, що я в цих краях лише три місяці, а ти весь час проживаєш в Карпатах. Тож пам’ятай про наших фінят і наших кумів, Косматого й Ладу. Не дозволь їх нікому скривдити, ні людині, ні звірині.
— Сам знаю, кумонько Весно.
На прощання розцілувалися з кумами, обцілували їхніх малят і пішли кожне в своє.
А Горислав і Калина росли на славу.
Із зеленої рослини, що виросла з насіння, подарованого Весною, навчилася Калина з матір’ю ткати полотна, на яких дівчина виводила золотою голкою взори, що цвіли ранньою весною, переливалися всіма барвами карпатської природи.
А Горислав любив пісню глибоку, як сині океани, дзвінку, як гірські водоспади. Він грав на сопілці, а сестра співала, сидячи за вишивкою. Згодом всі люди дивувалися з їх великого вміння.
Минуло не одне століття. А село Космач і досі славиться своїми вишивками й писанками, чарівними мелодіями, якими захоплюється весь світ. І нема тут нічого дивного, бо космачанам дісталися у спадщину дари їхніх предків, хрещеників Весни Красної і дідуся Чугайстра.

Пташка, або Народження світу

Мав Бог колись пташку, маленьку, співучу, ну, може, як соловейко ци ще ліпшу. Тико трохи більшу. І білу-білу, за голуба білішу ци лебедя. І сказав якось: «Хочу, щоб ти полетіла далеко-далеко, на землю, що я сотворив. Абись там життє засіялось, усе, що має бути на тий землі, з’явилося. На от тобі маленьку зернину, тримай неї у дзьобі. Як прилетиш, у землю загорни. З тої зернини й ростиме все живе. Спершу трава, потому квіти, дерева. І всяка всячина. Рай на землі буде. А ще потому я людей сотворю, щоб у тім раю жили. Ну, лети та назад вертайся».
Полетіла тая біла пташка. Довго летіла, доки землі не дісталася. Як наказував Бог, зернину в землю посадила. Перепочила й хотіла злетіти, щоб назад вернутися, в далеку свою другу землю, звідки неї Бог послав. Та, піднявшись трохи й пролетівши пару верстов, зрозуміла, що нема у неї сили, щоб назад летіти, не долетить і півшляху, а мо’, й менше, геть усе забрав шлях сюди.
І тоді пташка зібрала решту сили, піднялася вище й заспівала. То була пісня, в якій переплелися і радість, і біль, і журба, і щось таке, що й словами не описати. Кажуть люде, що досі можна почути тую пісню. І хто її почує, буде по-особливому щасливим, несучи в собі таємницю свого щастя, і щось йому відкриється таке, що цей світ у собі криє.

Шуміла дуброва

Шуміла дуброва,
Кой ся розвивала;
Плакала дівчина,
Кой ся й оддавала.

Не шуми, дуброво,
Та й не розвивайся;
Не плач, дівчинонько,
Та й не оддавайся.

Поплачеш, дівчино,
В первий понеділок,
Як ти здойме леда*
Із головки вінок.

Поплачеш, дівчино,
А в другий вівторок,
Як ти прийде в голову
Гадочок по сорок.

Поплачеш, дівчино,
А в третю середу,
Як тя вдарить леда
Й у личко спереду.

Поплачеш, дівчино,
А в четвертий четвер,
Боже милостивий,
Що робити тепер.

Поплачеш, дівчино,
А в п’яту п’ятницю,
Не мож усудити
Із корчми п’яницю.

Поплачеш, дівчино,
А в шесту суботу,
Не мож управити
Біду на роботу.

Поплачеш, дівчино,
А в сему неділю,
Боже милостивий,
Де ся тепер дію.

* леда – ледащо

Кума не курить

Покумався бідний селянин з багатим. Коли б не завітав багатий до бідного в гості, бідний останню курку заріже, а пригостить кума.
Якось і бідному довелося побувати в тому селі, де жив його багатий кум. То ж мусив багатий запросити бідного до себе в гості.
«Хоч пообідаю добре», — думає бідний (був він голодний). І пішов до кума з охотою.
Сидять вони годину, сидять другу, а кум обідати не дає, лиш курить свою люльку та гостить кума якимсь смердючим тютюном.
Бачить бідний, що й сонце вже надвечір хилиться і їсти хочеться, аж в очах рябіє, та й каже:
— Піду я, куме, додому.
— Сидіть, куме, закурюйте. День тепер великий!
— Дякую щиро. Я вже покурив, пора й додому.
— Ваша справа, куме, — каже багатий, — заходьте частіше і куму беріть з собою.
— Спасибі, спасибі, кума не курить, — з досадою промовив бідний і пішов додому.