Ярчук

Серед собак особливими властивостями вирізняється так званий ярчук. В деяких місцевостях будь-якого взагалі першонародженого собаку вважають ярчуком; в інших кажуть так: якщо перше цуценя-сука приведе перше цуценя-самку, а ця у свою чергу приведе першого цуценя-самця, то це й буде ярчук. У ярчуків вовчий зуб, і вони страшенно люті й надзвичайно дужі. Рана від укусу ярчука дуже небезпечна, і її важко загоїти. Ярчук бере вовка і має здатність бачити й проганяти злих духів, а також бачити відьом, яким заважає ходити в чужі корівники й видоювати з корів молоко. Виростити ярчука важко, тому що відьми до досягнення ярчуками річного віку, коли вони входять у повну силу, всіляко намагаються звести їх.

Сидить дід на печі, на печі

Сидить дід на печі, на печі,
А бабця на припічку, не обідаючи.
— Ой бабцю моя, щебетушечко,
Чом не обідаєш, моя душечко?
— Ой біс тебе бери із обідечком,
Бив ти мене ще й поліночком.
Ой бив ти мене, молотив ти мене,
Серце-дідусеньку, не навчив ти мене.

Сидить дід на печі, на печі,
А бабця на припічку, не полуднуючи.
— Ой бабцю моя, щебетушечко,
Чом не полуднуєш, моя душечко?
— Ой біс тебе бери ще й з полудничком,
Бив ти мене ще й полудрабочком.
Ой бив ти мене, молотив ти мене,
Серце-дідусеньку, не навчив ти мене.

Сидить дід на печі, на печі,
А бабця на припічку, не вечеряючи.
— Ой бабцю моя, щебетушечко,
Чом не вечеряєш, моя душечко?
— Ой біс тебе бери ще й з вечерею,
Бив ти мене ще й кочергою.
Ой бив ти мене, молотив ти мене,
Серце-дідусеньку, не навчив ти мене.

Камінна газдиня

Два брати, два легіні. Один у чорному, другий у білому ремені. Нагулявшись горами наодинці, поспішають назустріч один одному. Між гористими берегами Устирік та Усть-Путилова кидаються в дужі обійми. У братніх обіймах падуть до ніг Камінної газдині, що стоїть серед усть-путилівських скель гордовита, мовчазна між двома сестрами — Галичиною і Буковиною.
Їй судилося залишитися на вічні віки свідком турецької повені, що через Балкани кривавою каламуттю докотилася до Черемошу.
…Непереможний воєвода Алі Яшан-бей, зібравши добірні полки яничарів, промовив до них владним голосом:
— Веду вас у Карпати, де ще не ступала нога правовірного мусульманина. Там багато молока й меду, коштовних прикрас, яких ще ваші очі не бачили. Ніде нема таких гарних дівчат, як у цьому гірському краю. Вони будуть вашими. З нами аллах і меч пророка.
Каламутна лавина з шумом посунулась вперед. Позаду їхав на білому коні грізний воєначальник Алі Яшан-бей, який ніколи не знав поразок.
Походив він із знатного роду турецьких завойовників, які з покоління в покоління передавали своїм нащадкам меч, який колись у Мецці поблагословив сам пророк Мухамед. У цьому мечі турки вбачали силу своєї непереможності.
Ніколи не думав бувалий воєвода, що зустріне такий завзятий опір. Що не село — бій. У кожному хуторі засідка. Поки дійшов до Черемошу, втратив добру третину свого війська. Не знайшли турки того, що обіцяв їм зарозумілий воєначальник. Жінок і дітей заховало зелене море букових лісів. Жодної тварини, крім зголоднілих собак, що з люттю кидалися до кінських ший. На кожному кроці кривавий поєдинок з буковинцями, що своєю відвагою і погордою до смерті дивували найзавзятіших турецьких рубак.
— З нами аллах і меч пророка! — сказав яничарам Алі Яшан-бей в Путилі. — За цією рікою — Галичина.
Вмиваючи в Черемоші спітніле обличчя, побачив воєвода жінку, що стояла на березі, дивлячись сумними очима на спорожніле село.
Гордовито підійшов до неї.
— Хто ти така, що не боїшся нашого війська? — спитав здивовано.
— Газдиня своїх гір. Мій чоловік був старшим над нашими дружинниками. Він ніколи не втікав від ворога, але його вже немає. Поліг з моїми братами в боях з твоїм поганським військом. Я тепер одинока його наслідниця і мені не личить залишати свою оселю.
— Присягаю на бороду пророка, що зроду не бачив такої відважної жінки. Ходи зі мною. Обсиплю тебе сріблом-золотом, любовною ласкою.
— Агій на тебе, зайдо турецький! Невже ти думаєш, що дружина гірського беркута стане твоєю коханкою?
Сіпнулася рука воєводи до меча. Востаннє стрепенулося гаряче серце горянки, пронизане гострим мечем.
І тут сталося диво. Гуцулка вмить стала могутньою скелею. Триста найсильніших яничарів намагалися витягнути священного меча, що застряг у її скаменілих грудях.
Алі Яшан-бей з розпачем дивився на своє військо, що ріділо, неначе сніг на весняному сонці.

Ой у лісі хатка

Ой у лісі хатка,
Хатка стоїть.

А у тій хатці
Бабка сидить.

Виорала бабка
Поля день.

Засіяла бабка.
Конопель, конопель.

Конопель-пель-пель,
Конопель, конопель.

Занадилась птиця,
Птиця-журавлиця.

Птиця журавлиця,
Журавель, журавель.

Журавель-вель-вель,
Журавель, журавель.

Та витолочила
Бабин конопель.

Конопель-пель-пель,
Конопель, конопель.

А я тому журавлю
Руки й ноги поломлю.

Руки й ноги поломлю,
Поломлю, поломлю.

Народження Прип’яті

… колись у сиву давнину жила у наших краях жінка-вдовиця. Чоловік десь на війні загинув, лишивши неї бездітною. Сваталися до вдовиці чоловіки, та тільки берегла вона пам’ять про коханого й вірність йому. Але дуже їй хотілося дитину мати. Донечку. Аж марила тим. Тико як же народиш дитину без чоловіка?
Підпустила таки до себе парубка, що в неї був залюблений. І змилостивився над нею Бог, почув неїні просьби. Через дев’ять місяців народилася донечка, та таке красиве голубооке дитєтко. Мати не натішиться. Та й дід з бабою ни вельми сварили – і їм утіха.
Так тривало, доки не приснився одної ночі сон. Мовбито чує вдова стукіт у вікно, підходить, а там лице чоловіка неїного. І злякалася, і зраділа жінка. Двері вже відчиняє, а чоловік до неї припадає, і вона до чоловіка. Обціловує чоловіка, а сама думає: «Як же ж я йому про дитину скажу?»
Та зайшли до хати, вона й промовила:
– Таке і таке діло, довго тебе ни було, згинув, казали, а мині дитинки вельми хотілося, то й согрішила.
– То нічого, – відказує чоловік. – Діло житейське, ти й так довго терпіла. Показуй дитинку. Як хлопчик – то за сина мені буде, а як дівчинка – то за дочку.
– Дівчинка, – каже жінка. – Ганнусею назвали.
Підвела жінка чоловіка до колиски, місяць личко донечки освітив, коли дивиться тая жінка – а там зовсім ни дочка лежить. Ни то кошеня, ни то цуценя, а потим геть на чортика маленького схожа.
– Що ж ти мені народила? – питає чоловік.
Закричала тоді з розпуки жінка й… прокинулася. І з тої ночі напала на неї тривога. Ночами довго заснути ни могла, все чудилося, що чоловік от-от у вікно постукає. Стала ждати-виглядати, за село виходити. Дитина їй немилою зробилася. А потім думка прийшла: чоловік ни вернеться, доки не позбудеться чужої дитини. Тико ж як позбутися? Вбити – гріх та й шкода. Комусь оддати? Та кому ж…
Раз літом пуйшла за пару верстов од сила сіно згрібати. А там за ровом люди з другого сила згрібали, низнакоми. От і надумала їм дитину підкинути.
Так і зробела. Тихенько поза корчами пробралася, поклала дитинку на покіс. Побачать, думає, то заберуть. Хутенько додом пуйшла.
Та тико мучити стала совість. Все чудилося, що чує, як дитина плаче, маму кличе. Побігла до тої сіножаті. Та людей з чужого сила вже нима, й дитини ниде ни видно. Сіла й заплакала.
Коли чує тоненький голосок:
– Ни плач, матінко, ни горюй. Ось же я, твоя донечка.
Озирнулася, та никого ни побачила. Тико джерельце з-пуд землі б’є, якого тут раніше ни було, а з джерельця струмочок тоненький витікає.
– То я, твоя донечка, джерельцем стала, річку нову зачала, – чує голос. – Ни хтіла ти, матусю, мине доглянути, то хоч людям послужуся.
Жінка ни знала, що й думати, що робити. Рішила, що, може, як путь перетне цій річечці, припне її до чогось, то вернеться вона назад і зновика стане дівчинкою, донечкою. Стала йти за річкою, а та все ширшає й ширшає. Та зрештою таки дійшла до краю течії, перетнула дорогу, каменем припнула. Али річечка з-пуд каменя витікати почала. Так робила килька разів, доки голос не почула:
– Ничого вже ни вернеш, матінко. Ліпше дорогу мині показуй. До води більшої я хочу, може, нею дустанусь того краю, де твій чоловік, що міг би мені батьком бути, лежить. Оживлю його цією живою водою, тоді обоє до вас, мамо, повернемося.
Що діяти? Рушила вдова, стала дорогу показувати. А води в неї за спиною все більшало, доки вона вже не пушла, а попливла. Так до більшої річки добралися. І уподобав красень Дніпро дівку Прип’ять, до себе взяв. А жінка на крипі дісталася до моря, де на березі ждав неї чоловік. Удвох додому верталися. Не відпустив Дніпро свою наречену. Ни до землі, ни до каменю – до нього Прип’ять припнулася.

Сидить Пинтя й у темниці

Сидить Пинтя й у темниці,
Пише листок на таблиці,
Ей, пише, пише, пописує
Та й на жінку одказує:

«Ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня.
Ей, ой ти, жоно, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на брата й одказує:
«Ей, ой ти, брате, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

Сидить, дале пописує
Та й на мамку одказує:
«Ой, ой ти, мамко, пожалуй ня,
Маєш сто злат, та дай за ня».

«Ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала.
Ой, ож би-м я їх запрядала,
Ще й би за тя сто злат дала».

Котра мудріша

А трапилося це, як над’їхало дві пані графині, і обидві їхали чотирма кіньми й одна другу не хотіли обминути.
А то було близько міста, а вони обидві послали лакеїв до судді, аби їх розсудив, котра має обминути.
Суддя не міг розсудити, бо обидві були великі магнатки, аби й ту не образити й ту не образити. І ходить по канцелярії і голосно викрикує…
А Іван замітав підсіння та й казав:
— Напишіть їм так: котра мудріша, хай вступить з дороги.
Як дістали той наказ, то кожна уступала дорогу і обидві плескали в долоні.
І одна на другу казала, що ти немудра. А розминутися не могли.