Ой на горі сокіл пролітає, А на морі козак проїжджає

Ой на горі сокіл пролітає,
А на морі козак проїжджає .
— Не топись, козаче, бо загинеш,
Кого вірно любиш, то покинеш.
Кого вірно любиш, то цілуєш,
Сам на Україну помандруєш.
Ой як став козак конем грати,
Свою миленькую виглядати.
Ой приїхав козак під ворота:
— Вийди, вийди, мила, краща злота.
Ой не вийшла мила, вийшла мати:
— Годі, годі, козак, конем грати,
Бо я свою дочку нарядила,
На тесовій лавці положила.
Чорним оксамитом ручки вкрила,
В вишневім садочку схоронила,
Білим каменем приложила
Ще й кленовим листком пристелила;
Ще й кленовим листком пристелила,
І червоную калину посадила.
Ой поїхав козак до могили
Та вв’язав коника до калини,
Сам припав серденьком до могили:
— Червона калино, відхилися,
Ти, кленовий листе, розлетися,
Ти, білий каменю, відкотися,
Ти, чорная труно, відчинися.
Ти, моя миленькая, підведися,
На правую ручку підіприся;
На правую ручку підіприся,
Чорними очима подивися.
Ой чи мені, мила, женитися,
Ой чи за тобою журитися?
Ой чи за тобою журитися,
Позволь мені, мила, женитися.
— Не журися, милий, не журися,
Поїдь на Вкраїну, оженися.
Лиш не бери вдови з діточками,
А бери дівочку з биндочками.
Возьми в вдови дочку Мар’яночку,
А що в голубому жупаночку.
А що в голубому жупаночку,
А що у рутяному віночку.
Не женися, милий, у суботу,
Та не бери вдови на сухоту,—
Оженися, милий, у неділю,
Возьми собі жінку при барвінку;
Возьми собі при барвінку,
А щоб згадувала першу жінку.

Як віл бігав наввипередки з конем

Стрінувся одного разу ще за давніх, дуже давніх часів кінь з волом, і завели жваву розмову про те, хто з них скоріше бігає. Кінь твердить своє, а віл своє.
— Ти тільки подумай, — говорив сердито віл до коня, — я побіг би набагато швидше, ніж ти, але боюся, щоб земля не провалилась підо мною. Ти ж знаєш, який я великий, яка в мені сила!..
— Це тобі так здається, — посміхаючись, сказав кінь. — А якби дійшло до діла, то ти нічого не докажеш.
— А ми можемо спробувати, хто швидше бігає, – рішуче махнув рогами віл.
От і рішили вони випробувати свої сили — хто зможе швидше і довше бігти. Кінь рушив собі, а віл собі. Побігли наввипередки.
«Та хіба я гірший від коня? Хіба я не докажу те, що кінь?» — думав тепер віл, сердито махаючи рогами.
Його страшенно сердило те, що кінь побіг набагато швидше, ніж він. Та, не гаючи й хвилини часу, рушив у путь і віл. Біг неборак з такою силою, що земля стогнала під його ногами.
«Як бігти, то бігти», — думав собі віл.
І, мабуть, все було б добре, якби вола по дорозі не стрінуло нещастя… Надбіг віл на глибокий рів і, мов галушка, полетів на дно.
«Оце я так і думав, що земля провалиться підо мною», — бідкався тепер віл.
Пролежав і простогнав на дні ями, може, з півгодини. Аж тут бачить: над ровом стоїть якийсь чоловік.
— Що ти тут робиш? Як ти попав у таку глибоку яму? — посміхаючись, запитав незнайомий.
— Попав — як попав, — процідив сердито віл, — але як звідси вибратися? Це ж глибінь, чоловіче добрий!..
Потім віл розповів чоловікові про свою розмову з конем, а потім зі сльозами в очах став просити та благати:
— Допоможи мені, чоловіче добрий, вибратися звідси. Якщо ні, то я тут загину.
— Не бійся, я тобі допоможу, — відповів лагідним тоном чоловік.
Потім побіг скоренько додому, запряг свої два воли у віз і побіг до тої ями, де знаходився віл. Спустився бічним ходом на дно ями, прив’язав вола до воза і за кілька хвилин віл був уже на поверхні ями, на березі.
— Ніколи більше не буду швидко бігти. Нехай біжить кінь, якщо він такий хитрий і розумний, я буду йти помалу, — заявив сердито віл, прощаючись з чоловіком.
І від того часу та і по сьогоднішній день воли ніколи швидко не бігають і не спішать…

Кед сем ішов з Керешмезу ку Прадзе

Кед сем ішов з Керешмезу ку Прадзе,
Споткало ми шварне дзевча на драдзе,
Іди, іди, шварне дзевча, додому,
Не заставай ти на драдзе никому.

Кед сем ішов з Керештура до Талії,
Бренкали ми подковечки, бренкали;
Лем ти мене, мій коничку, добре нес,
Дам я тебе підкувати єще днес.

Ой кум до куми раненько іде

Ой кум до куми раненько іде,
Як вона, бідна, на світі живе.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тебе відвідав, якби не я?

Ой кум до куми залицявся,
Виорати нивочку обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі виорав, якби не я?

Ой кум до куми залицявся,
Посіяти конопель обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі посіяв, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Вибрати конопельки обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі вибрав, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Намочити коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі намочив, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Витягти коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі витяг, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Потерти коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі потер, якби не я?

Кум до куми залицявся,
Потіпати коноплі обіцявся.
— Кумко, голубко, сокілко моя,
Хто б тобі потіпав, якби не я?

Подорожня

Наварила баба у пісний день скоромного. Дома їсти якось не їлося. Вона винесла горнець на вулицю, сіла собі на дорозі та й їсть, аж за вухами тріщить. Надійшли люди та й скричали на бабу:
— Та ж сьогодні піст святий!
— Нічого! — обізвалася баба, не змішавшись — Най пан біг проштить, бо я шобі подорожня!

Ой в городі да на риночку — там орел воду носить

Ой в городі да на риночку — там орел воду носить,
А молоденький козаченько пана полковника просить:
— Ой пусти ж мене, пане полковнику, з кордону додому,
Маю собі молоду дівчину, да не вручив нікому.
Ой переслав же я тій дівчиноньці коня вороного,
Вона ж мені шиту хусточку да з золота самого.
Ой уже ж мені тої хусточки біля боку не носити,
Тільки для слави, слави козацької сідельце укрити.
Ой їхав козак да через мосток, мосток завалився,
Стала на козака пригодонька, що й козак утопився.
Ой утопився да козаченько, тілько хусточка плавле,
Ходить дівчинонька біля бережка, білі руки ламле.
Ой ламле, ламле білії ручки до мизинного пальця:
— Ой витягніть да козаченька, да козака, мого коханця.